Жінка-УКРАЇНКА

* * *

Рідна земле моя!
Я любов'ю твоєю зігріта…
Зацілована сонцем
у літі гарячім яснім.
В ранні весни твої
теплим дощиком щедро умита.
Гарно й любо мені
побувати в своїй стороні.

Тут дитинство моє,
зачароване дивом дитини,
Відчувало в душі
найдорожче родинне тепло…
Відлітала й вертала
до тебе ключем журавлиним
В світлі мрій і надій,
і тривог обважнілим крилом.

Всі дороги мої
повертали до рідного краю.
До берізок над шляхом,
що вказують путь до села.
Прихиляюся серцем до рідних,
що вже не чекають…
І до тебе, землице!
Ти завжди зі мною була.

Курсантам Нахімовцям

На їх очах знімався жовто – синій!..
Мовчали оніміло рідні стіни…
За мить єдину душі неповинні
Під прапор стануть іншої країни.

То був протест… Завмерли на півслові
Курсанти на плацу, що просто неба
Стояли свідком зради поневолі…
Туди ж чужинський помістити треба.

І від безсилля, не сприймав бо розум,
Cтискались кулаки і терпло серце…
І закипали недитячі сльози
від сорому й образи… Хто озветься?!.

Та раптом – Г і м н! Повстали юні душі!
Блакить небесна сонцем засіяла!
А на шипіння: – Хто посмів порушить?!.
На повний зріст вся Україна встала!

* * *

Вітчизни рать… Незламними стоять
На рубежі… Незамкнені кордони…
А через них, невидимо біжать
Всі ті, кому не писані закони.

Сторожа ж наша – мужність і гроза,
Тримає – підпирає смерть плечима,
Щоб не скипала гореньком сльоза
І не перетворилась Батьківщина

На біль і темінь, зраду й наготу,
що вже чатує нас біля кордону…
Свою ми маєм істину святу –
Прадавню мудрість гідності народну.

А що біжать з країни – то чужі,
Що свого роду – кореня не мають.
Стоять Мужі на смертнім рубежі!..
І навіть з неба землю обіймають.

НЕ УБИВАЙ !

НЕ УБИВАЙ ! – Велить Закон Господній!
Та, не перестаючи, ллється кров,
Як рік і два тому… Болить сьогодні
В серцях у матерів життя й любов,

Що під грудьми зачалися і квітнуть,
Хоч лине світом материнський плач…
Зростає син єдиний, милий, рідний!
А поруч з ним, чи десь, живе п а л а ч.

Отой, що рідну мовоньку калічив,
Рушницю зводив, брався за ножа…
Здригались України давні С і ч і,
Болів Майдан… І профспілок пожар

У розумі, в серцях і в наших душах.
Михайлівський молився і темнів.
НЕ В Б И Й ! – велів Господь. Невже порушать?!
Невже війні народжуєм синів?!

І море люду!.. Люди!.. Люди!.. Люди!..
Зрадлива влада. Гідність і Щити.
І снайпер на даху… Стріляти буде
У сина, мамо!.. Біль на всі світи

Аж розпинався. Бо між ними стали
Твої, країно, Доньки і Сини!
Горіло пекло… В небо відлітала
Небесна сотня горя і війни.

Свідоцтво

Свідоцтво сина видали на руки.
Свідоцтво сина… Руки аж пече.
Темніє світ… Папір… І друк… І букви…
Дивлюсь – не вірю. Ім’я… Прізвище…

Важким туманом застилає очі.
Дивлюсь – не бачу… І рука тремтить.
І наче день, а ніби проти ночі.
І серце аж вигупує. Болить.

Болить і мліє. І товче у скронях.
Зомліти можна! Розпач розпина.
Свідоцтво сина… Треба в похоронне…
А син… Де син? І я одна… Одна.

На крик зривався біль, летів над світом,
Гойдався горем чорним і німим.
Хотіла вмерти… Не хотілось жити.
Не розуміла, що робити з ним,

З отим свідоцтвом, що нема дитини.
З отим, ось тим, що душу витина…
А тільки ж був! Єдиний, рідний, милий!
Ще жити й жити! А нема… Нема.

- Ой не його… Мене! Мене! – просила.
- Ой не його… Мене! Мене несіть!
Душа аж вилітала, голосила,
Ділилася на сотні голосінь.

Спадала довго, холодно, безсило.
Спадала – припадала ще і ще.
Відчула руки доні… Моросило.
На землю небо падало… Дощем.

* * *

Красуня-доня зростає в тебе,
синочку – сину…
І ти у мене – такий красивий,
такий єдиний!
На мене дивишся і смієшся
на фото в рамі.
Спитати хочеш мене, напевно,
як справи, мамо!

Та не питаєш, лише сміються
ласкаві очі.
І не приходиш… Снуються смутками
дні і ночі.
В німім чеканні на твої кроки
затнеться серце.
Мовчить синочок … Котрий годочок
не озоветься.

Як мені хочеться, мій дорогесенький,
тебе обняти!
Як мені хочеться, мій золотесенький,
тебе прийняти!
Нагодувати… І надивитися…
І нажуритись…
Ясним до тебе, синочку, сонечком
притулитись.

Чому ж, синоченьку, ми розсталися?
Як так вийшло?
Із фотографії усміхаєшся…
В хаті – тиша.

* * *

Роси росяться на світанку.
Мить молитви і каяття…
Затихає у снах серпанку
І чекання саме життя.

В світанковому стоголоссі
По блискучій святій росі
Світлий ангел нам сни підносить,
Що не збудуться у житті -

Незабутні, швидкі, красиві…
Додивляючись сни ясні,
Усміхаються всі щасливі,
Плачуть душеньки в снах сумні.

Богом посланий ангелочок
Кожне серденько віднайде.
До матусі – живий синочок
Милий, рідний, іде… Іде…

І по росах, і по серпанку
Прямо з неба… Чи в небеса…
Душі плакали на світанку
Чи спадала з небес роса.

* * *

А ти любив ці ранки голубі!..
І зустрічав це сонце золоте! …
І ніби все наснилося тобі.
І вже без тебе яблуня цвіте…

Шепоче вітер – Де ти? Де ти? Де?..
Вже й мама зачекалась край воріт.
І вже без тебе дощ рясний іде,
І день благословляється на світ.

А ти світанки росяні збирав
І землю рідну до кінця любив.
І щовесни і сіяв, і орав,
Де босоногим хлопчиком ходив.

І кланялися всі тобі поля
За руки і за серце золоте.
І знову квітом вбралася земля.
І вже без тебе яблуня цвіте…

А діти вже онуків золотих
З ясними оченятами у світ…
Шепоче серце – Де ти? Де ти? Де?..
І опадає з яблунь білий цвіт.

* * *

Розвесняється … Там і літо
І тепло… І Христос Воскрес…
Буде сонячно, гарно, тихо
Литись літепло із небес.

Запах зелені, трав і листу
Свіжозламаної верби,
Вже освяченої, що виставлю
На покуття… Он – он туди,

Де життя молоде спинилось
І весь світ завмирав, як тінь,
Як над сином я голосила
В безнадії моїй сумній…

Катуватимуть серце спогади…
Не накажеш йому – Замри!..
Відбери мені пам'ять, Господи!
Половину хоч відбери.

А чи житиму половиною,
А чи спогад не промайне
- Боже праведний! Мала сина я…
І навіщо мені мене?!..

* * *

Цінуйте мить життя… Вона – єдина.
Цiнуйте кожну мить в своїм бутті,
Бо може статись, що наступна днина
Уже остання в нашому житті.

Дітей любіть… Найкращі в світі квіти!
Дорослим слово мудреє знайдіть.
Не хочуть вас почути – зрозумійте,
А будуть докоряти вам – простіть.

Маленьким серце ваше відкривайте.
Настане день – відкриються й вони.
Їх найдорожчі личенька вмивайте
Любов’ю, щастям… Тільки б не слізьми!

Прожитiй митi з ними порадійте.
Нехай їх вам Господь благословить!
Любіть, плекайте, радуйте, радійте!
Яка ж то найдорожча серцю мить!..

І про батьків своїх не забувайте…
Єдину стежку серцем віднайдіть.
Живіть, миріться, милуйте, прощайте!
І дай вам Бог, щоб не в останню мить.

Шануйте юність, поважайте старість
За крок від щастя… В милі від біди.
І дай вам Бог, до зустрічі прощатись…
Не дай вам Бог, прощатись назавжди.

* * *

Підіймаються ранні дими,
Як тумани над ставом.
І село виринає з пітьми,
Що нестало…

Підіймаються ранні дими,
Голубіє світанок.
Найрідніші мої тут цвіли
І нестало…

А за ними наболений сум
Обіймає за плечі.
А за ними світанки несуть
В душу вечір…

Підіймаються ранні дими…
Дім дитинства дрімає.
Задими! – я прошу – Задими!
І немає…

Там матуся руками – крильми
Діточок обіймає…
Повернись! Повернись в мої сни!
І немає…

* * *

В поетів все ж не так, як у людей:
В них кожен день по-іншому прядеться.
Життям їх інша доленька веде.
І серденько у них частіше б'ється

Від видимої тільки їм краси,
Незнаної для всіх і неземної …
Щось бачать в крапелиночці роси,
Чарівність чують у пташиній мові,

Щоденно в світ предивний вируша.
(У них свої голгофи і галери).
Лишає слід розхристана душа
На списаному клаптику паперу.

На списаному клаптику життя,
На списаному клаптику любові…
Без зайвих рухів, фраз і каяття
Злітає в світ Поезія у Слові.

* * *

Мені не спиться …
За стіною – донька.
Вже вийшла заміж.
В неї – чоловік.

Мені не сниться,
бачаться долоньки

Моєї доні.
Але вже навік

Моя дитина
долю поєднала
Із юнаком,
що так її кохав.
І вже сьогодні
на рушничок стала…
Не мій, не син,
а мамою назвав.

А я ж її так тяжко
в і д п у с к а л а,
Як на свою страшну
Голгофу йшла.
Чекала тебе, донечко,
ч е к а л а …
Ти з ним.
І вже до мене не прийшла.

Сіяють щастям очі
і сміються,
Ним заціловані,
твої уста.
А п’яні ночі
аж барвінком в’ються!
І терпне мамина
душа пуста.

Кричить душа
- Не йди, моя дитино!
А серце рветься,
плаче і болить.
І терпне світ…
Нехай Свята Пречиста
І Сам Господь
тебе благословить.

* * *

Тримаймося міцно на нашому Древі Життя,
Бо ми ще потрібні у цьому шаленому світі.
Тряснуло! Труснуло! І плавиться магма буття,
Аби ще пожити в гарячому, спілому літі.

Дозріють черешні… І хмарка проллється дощем.
Спадатимуть роси… На трави шовкові наляжуть.
Ще треба підставити юним підранкам плече,
Ще казку онукам… Чи може вони нам розкажуть.

Ще зорі високі спадатимуть серпнем згори.
Ще справ незакінчених!.. Рідні нас вдома чекають.
Ще вогник життя у наболенім серці горить.
Стрічаємо ранки… А може вони нас стрічають.

Зорітиме день… То горітиме магма буття.
Просипляться яблука в трави, дощами умиті.
Тримаймося, браття, на нашому Древі Життя,
Бо ми ще потрібні у цьому прекрасному світі!..