Поезія Галини Дячок-Охримович

У день Всіх Святих

Дні сірі-сірі
       дні понурі
              на землю сіють
                     крізь пелену навислу
                            небесні сльози
на дерева чорні
       на трави зів'ялі
              на лист опалий.
То янголи плачуть.

Сум великий
       за усіма
              без вини убієнними
                     замордованими
і за тими що за провину…
       Бо де початок Зла?
Сум пекучий
       над юдами і над катами
над натовпом байдужим
       хліба і видовищ спраглим.

О, де межа
       між слабкістю
              й нікчемністю людською
щоби спіткнутися об неї,
       й чоло розбивши, не переступити?

Сум за всіма нащадками
       що в серці помсту носять –
              де Зла кінець?

О Земле,
       в ясно білу снігу пелену
              тебе сповити хочу
                     щоби сховати весь бруд
                            і сором твій
                     щоб вигоїти усі рани.
І може визріють під снігом
свіжі й чисті пагони Любові,
проб'ються пружно
крізь морок безнадії
й дадуть початок
новій Весні.

 

* * *

Повітря синє-синє
Сонячна повінь
Зграї мерехтливих зайчиків
Заполонили вулиці
Так що навіть сніг
Ніздрюватий і чорний
І той сміється до неба
Повітря дзвенить мов кришталь
І розсипається
Іскристими веселими крижинками
І пахне терпко пахне
Розмерзлою землею і бруньками
       А вдома на столі
       На нас чекає чай у склянках
       І фрезії в простенькій вазі

Отак серед зими брела собі
По вулиці у відлигу
І мріялось саму себе зустріти
Напровесні в жовтогарячому береті
Молоду й веселу
З пучечком пролісків в руках.

 

* * *

Зорі високі!
       Простір безкраїй!
              Карпатська ніч!
Музика тиші,
       трави духмяні,
              п'янка безодня
       коханих віч.
Тумани в лузі,
       холодні роси,
              твоя рука.
Серце тріпоче,
       потяг крізь ночі,
              стукіт тривожний
       лунко згаса.
Любов, мов пісня,
       натхненна й чиста,
              змовкне колись.
Щемом бентежним,
       ноче карпатська,
В серці моєму
       знову озвись.

 

* * *

На порожній алеї
осіннього парку
гра світла і тіней.
Принишкла земля
ще тепла ополудні.
А небо, бездонне і синє,
посміхається сумно
              і лагідно
як бабуся
на старенькій світлині.

 

В саду посеред грядки,
Де метушиться ненаситна
              мурашва,
Барвистий клаптичок,
Фрагмент шедевру –
Крильце кропив'янки.
Поволі дотліває літо.
Ідуть і йдуть дощі.

 

* * *

Знов назирці печаль за мною ходить.
Ти і печаль – супутники мої незмінні.
За ніч в саду нападало грушок,
цвітуть жоржини й флокси.
Дитя білоголове
за усмішкою тихою сховалося.
Душа розіп'ята у піднебессі синім,
високо вітрами холодними
і лагідним сонечком –
зовсім неболяче.
Солодко, печально й радісно
до нестями.
Осінь…

 

* * *

Хмари, мов велетенські білі птахи,
       летять по небу, гублячи пера.
Розколисані дерева простягають
       за ними свої віти, немов хочуть
полинути вслід.
       Сонце бавиться з землею
у піжмурки.
       Шаленець вітер жбурляє пригорщами
опале листя і рвійно та ніжно
       пестить мої коси.
Агов, осене! Я тут,
       Торкаюся ногами землі, а душею
розкошую ген у хмарах,
       кружляючи в несамовито радісному,
пристрасному вальсі.
       І лечу, лечу …
              Я вся твоя, осене. Агов,
я люблю тебе!

 

Колискова коханому
(написана, коли випав перший сніг)

Мій ніжний хлопчику,
Як затишно в дитинстві!
Спочинь в його теплі
І обтруси космічний пил із ніг.
Це сніг заколисав тебе
І білу простелив постіль.
Поспи … а я в твій сон прийду,
І не спізнаєш, хто я.
Моя рука – вухатий зайчик з лісу,
Щока – прощальний промінець
Призахідного сонця. Пригорни,
І поки вітер не вхопив видіння,
Спочинь, засни.
Весь світ в теплі,
Тепло в тобі, в мені.
І поки сторожко панує тиша,
Поки не зайнялося небо,
Нам добре з тобою
У тиші, в дитинстві, в теплі.

 

* * *

Осінь – не осінь, зима – не зима.
Кадр неначе завис на екрані.
Дахи дрейфують, немов кораблі
По хвилях димів та осінніх туманів.
Із чорного мережива гілля
Дерев поснулих
Химерні нап'ято вітрила…
Люлі, люлі –
Гойдається тихенько передмістя
В колисці вечорової імли.
Вже довгі тіні по землі лягли
І догасає день.
Дрімає все в очікуванні дива,
Що першим снігом зветься.
І думає старенький Миколай,
Чи сани, а чи віз
Йому в дорогу лаштувати.
Десь забарились хмари снігові…

 

* * *

Задощило,
Холодний вітер
зрушив тишу поснулих трав
І високі серпневі зорі
В простирадла хмар заховав.
Мокнуть мерзло Карпатські схили,
Понад них нудьга й самота …
Ще ж не осінь, мій Боже милий,
Ще б хоч трішки сонця й тепла,
Щоб налитись ожини гронам
Темним соком, густим, як кров.
У вересах-чебрецях за селом на стежині
Ще б зустріти давню любов.

 

* * *

Мій жаль-любов до тебе –
Колюче терня в серці –
Безсонними ночами
Ятриться і болить.

 

Спогад

Коли в Карпатах літо догоряло
І білим смутком хмар пливло в блакить,
Ми знов зустрілись
На чужій гостині,
Серед юрми.
Я так цієї зустрічі чекала,
Роки, роки …
І що ж – лиш тільки погляди схрестились –
І все,
Лише очей німе волання:
Невже це ти, невже це дійсно ти?
О, так чекати і не сміти
Зронити слово, підійти,
Бодай лиш доторкнутись до руки,
А далі пальцями несміло
До брів, очей і губ …
Сказати б, як тебе любила
І мовити: Прости …
Це ти,назавжди втрачений,
Це ти …
Хай сходить осінь смутком білих трав
І на Карпатських схилах ліловіє верес –
Наш потаємний знак чекання й самоти,
Дарований самим Аполлінером,
Солодкий невимовний біль.
Що ж більшого бажати тим,
Кому любов була дарована напевно Небом
І хто так знехтував її.
Та вже прядуться десь сніги,
І час прийде – на душу ляжуть,
І може втишать біль.
Прости …

 

Осіннє

Так раптом, несподівано прийшла Її Величність Осінь. Запанувала над краєм, напустила сірих густих хмар, випустила вітри бешкетувати в полях, садах і парках, ворушити опале листя (звідки його враз стільки взялося?), гойдати дерева, струшуючи останні плоди з подекуди уже безлистого гілля і шумом своїм сповіщати про Її прихід.

А шуму того було вночі, що й годі заснути! А під той шум прокралася до мене крізь розчинене вікно, спустившись простісінько з розхристаної, місяцем осяяної хмари перша фрейліна Її Величності панна Меланхолія. Всілася собі нахабно в кутику кімнати, напустила диму з запаленої цигарки і все запитує мене, чому я знову не перекладаю Тракля. «Як не перекладаю? – відказую я, - увесь час перекладаю, з однієї стопки книжок на іншу. Зі столу до шафи. А звідти знову на стіл. А от далі – якось справа не йде». «…і взагалі, чого причепилася?» – хотілось бовкнути, та стрималася. Іншим разом з приємністю поспілкувалася б з такою вельможною гостею, та зараз, на жаль, не до цього. Мабуть вона це зрозуміла, бо ображено надула губенята, пригасила цигарочку і, війнувши своєю пропахлою тліном сукнею, зникла, як і з'явилася, тихо і непомітно крізь розчинене вікно.

От тобі й на! Чи ж прийде ще коли-небудь? Знаю, що прийде, і як завжди, без попередження, без запрошення, зненацька і недеречно. Така вже її примхлива вдача.

Доброго ранку, моя буденна неділенько!

 

Карпатські настрої

О Чорна Горо! Чому, прегорда, ховаєш ти свою сувору вроду у білі шати туману та мряки? А вітер шаленіє, намагаючись марно зірвати із тебе отой покров. І вічно триває той герць.

Тріпочуть на вітрі білі анемони альпійські. Здавалося б, такі тендітні, та ніщо для них пекучий холод, сніги й потуги вітру. Видно ти, Чорногоро, перелила в них усю свою предвічну силу і нескоримий дух. Міцно тримаються вони грунту і не гублять своїх пелюсток, тільки тріпочуть-мерехтять, немов білі метелики серед хвиль сірої мряки, що повзе, пошматована вітром, зливаючись в одне з небом, напливає знову і знову, мов хвилі безмежного океану.

О, не рвіть цвіту білої анемони! Хіба не заслуговує він на кращу долю, змагаючись щоденно, щохвилинно з вітрами й холодом? Загине вмить ця врода, відірвана від рідного, нехай такого кам'янистого і холодного грунту. Не донесете ви її в долину. Тут їй квітнути. Хай кличе і манить вона вас сюди, на верховини, піднятися над самим собою, над власною неміччю і лінощами, над мізерією своїх буднів.

Тож приходьте сюди і повертайтеся з квітом анемони – у серці.

Дземброня, червень 2004-го

 

* * *

Самотності… Ось те, чого найбільше зараз прагне моя душа. Самотності й тиші посеред цієї розкоші природи.

Господи, який щедрий Ти, що даруєш нам цю величаву красу. Я ж можу тільки плакати в невимовній вдячності, захопленні й нестерпній тузі, бо коротка мить щастя, а розлука вічна. Вбираю очима це небо, це світло, в якому полум'яніють, наливаючись, кетяги горобини, барви цих трав, їх лагідну і теплу охру й смарагдові переливи лісів. І пасма гір, що тягнуться одне за одним і тануть у блакитній далині.

На орлиний поклик зводжу погляд у височінь… Щасливі! Ось кому я заздрю. Купатися в океані неба й споглядати всю оцю мінливу і вічну красу!

Завмирає серце, спазми стискають горло і котяться сльози з очей. Від щастя й від туги…

Кам'янка, липень 2005-го