Жінка-УКРАЇНКА

Ще тільки наверталося на зимовий світанок і в селі над хатами де-не-де піднімалися мітли димів, а дід Михаль вже простує на озерце в кінці городу. За ніч навіть стежку притрусило  поземком, але то не біда, адже її змалку знає. А на озерці добряче позначив ополонки — повтикав снопи запашної пшеничної соломи з половою. Виймеш ото околіт з продухвини й шурхнуть звідти на сніг в’юни. Тільки збирай їх, пискунів, у шаньку! І не треба ніяких ятерів-підситків…

Діду Михалю вже під дев’яносто. Все життя на цьому обійсті, лишень кілька років в армії служив у Австрії. Було то післявоєння, люди куснем хліба не наїдалися, але не голодували. А повернувся у країну-переможницю — зустрів безхліб’я, голоднеча, як у тридцяті, коли  розкуркулювали та колгоспи насаджували. Якраз тоді й побралися, і пішов я по в’юни молоду дружиноньку годувати. І досі не виходить з пам’яті та приключина.

Назбирав я вранці на льоду повну шаньку риби й заніс до хати, а сам відлучився надвір теличку накормити. Жінка ж по воду до криниці, це через п’ять дворищ. Заходить з коромислом до хати і, о Боже… Кляті в’юни ожили, вилізли з шаньки й повзають по долівці, ще й пищать. І пізніше, через багато літ, аж до самої смерті не могла спокійно згадувати: «Дивлюсь, гадюччя повзає по хаті. Я миттю зняла з плечей коромисел і кинула на тих гадів, відра розлилися, а сама стрімголов вискочила на вулицю, вся тремчу. Наловилася я страху…»

І сміх і гріх, згадує дід Михаль. Навіть тоді, в голодовку, відверталася від в’юнів. Отож сам смажив, сам солив і сушив у печі й складав до діжчини, щоб на Великий піст смачним борщем посмакувати. Пізніше полюбили цю смакотищу діти, а вона все гидувала, царство їй небесне. А все ота халепа з моїми в’юнами, що тоді случилась…

Сьогодні по першій пороші, з легеньким заморознем знову чалапає він на озерце, щоб натрусити пискунів. Спозарання злагіднює його душу і в такій порі все частіше навертається до нього мудрі розмисли отого давньогрецького бороданя Геракліта, що врізалися в його молоду голову ще із армійських політзанять: «Усе плине, усе змінюється». Зрозуміла річ, змінюються, гадає він, однак далеко не все — залишається і пам’ять, і баранчики  хмар у вічному небі, і тихий шурхіт осоки над озерцем. Та ще в’юни… Така ось моя химерна світобудова, зітхає він…

Володимир САПОН