Жінка-УКРАЇНКА

Людмила Іванівна Грабовенко – журналіст, громадська діячка.

Народилася 13 липня 1956 року в селі Свято-Троїцьке Миколаївської області.

Журналіст, член правління Київської спілки журналістів, член Наглядової ради Міжнародної громадської організації «Федерація жінок за мир у всьому світі», Посол миру, відмінник народної освіти України. Є активним громадським діячем, організатором Круглих столів про збереження сімейних цінностей та захисту прав жінок і дітей, неодноразово підтримувала Всеукраїнські фестивалі народної творчості. Виступала партнером заходів, які проводив Київський міський центр сім’ї «Родинний дім». Брала участь у соціальній акції «Столиця – регіонам». Допомагаю родинам переселенців із зони АТО.

Маю колекцію Хусток, яких понад триста.

Хустка – візитна картка її власника, яка передавалася з роду в рід, як реліквія, як пам’ять роду. Хустка – це і оберіг, і прекрасний подарунок.

Своє захоплення колекції пояснюю просто: «Мамина хустка мене зігріває й допомагає упродовж життя. Маю надію створити «Музей хустки», який би став центром родинних зустрічей, місцем для виховання у молоді родинних цінностей».

Кожна хустка має свою історію, притаманну тільки їй енергетику. Ось, найрідніша моїй душі хустка. Це від бабусі. Вона одягала її тільки на свята, берегла. А ось мамина хустка. Хустка, яку залишила мама в домі – неоціненна реліквія. І досі всі подаровані хустки гріють душу, плекають надію, лікують рани і вселяють віру в світле майбутнє. Наразі в моїй колекції кількість експонатів збільшується. Якщо раніш вона складалась тільки з хусток мого роду, то наразі до мене підходять просто знайомі і не зовсім знайомі люди і пропонують взяти ту хустку, яку вони  зберігають.

Колекції хусток, є та особлива, яка здійснює бажання.

Проводжали ми хлопців в АТО, і я взяла з собою щасливу хустку. Один із хлопців підійшов, навіть став на коліна, перехрестився, поцілував цю хустку – загадав бажання, і легко здогадатися, яке… Згодом каже: «Не забирайте хусточку, нехай ще прийде мій товариш. Він чергує, я його підміню, щоб він також загадав бажання». Дивишся на цих хлопців – вони думають не тільки про себе, а й про товаришів, які поруч. Це дуже цінна риса наших людей, і так було завжди: одного разу під час виставки в Сумській області до мене підійшов чоловік і попросив затриматися, аби він зміг з’їздити в село і привезти хустинку своєї мами. Під час війни вона дала прихисток 47-м сиротам, нагодувала усіх і вивела в люди.