Жінка-УКРАЇНКА

Олена ЧИНКА – яскрава і потужна особистість. Вона присвятила своє життя танцям, а також має досвід моделі та актриси, працювала на телебаченні. Олену відзначено як «Гордість країни» 2004 року. Вона – випускниця Інституту філології та масових комунікацій Університету «Україна» (спеціальність «Видавнича справа та редагування»). Олена ЧИНКА має численні нагороди як танцівниця на візку та хореограф.

Народилася Олена в Києві. Закінчила загальноосвітню школу з поглибленим вивченням німецької мови № 123. Танцями займається з 4 років. Після закінчення школи почала працювати хореографом. Після аварії, внаслідок якої втратила ноги, танці та хореографію не полишила і продовжила займатися з дітьми. Згодом закінчила Університет «Україна», мала деякий досвід роботи на телебаченні. Олена ЧИНКА нині – активний громадський діяч, має нагороди на Чемпіонатах України та світу з танців на візку. Також останній рік вона присвятила політичній діяльності.

Життя Олени де в чому схоже на казку. Адже лише в казці герой з честю долає всі перешкоди, що трапляються у його житті. Хоча, ні. Не лише у казці, життєвий шлях Олени ЧИНКИ в цьому переконує. Отже, про життя і казку – говоримо з Оленою.

Олено, давайте спробуємо розповісти нашим читачам про Вас у жанрі чарівної казки. От, що і як Ви сказали б про себе після традиційних слів «Жила-була…»

Жила-була дівчинка Олена, яка мріяла про те, що життя завжди буде легким, сонячним, яскравим. Мама віддала мене на танці, коли мені було 4 роки, і з тих пір, танці – це моє життя. Щоб я не робила – я завжди танцювала. Я могла щось не встигати в школі, але танці завжди були на першому місці. Я починала в колективі «Азбука», що при заводі Артема, а в 14-15 років приєдналася до колективу танцювальної аеробіки, що орендував тоді приміщення на кіностудії ім. Довженка. Щоб все встигати, я навіть уклала такий собі тандем із подругою: вона допомагає мені з математикою, а я їй – із творами, хоча ми і вчилися в різних школах, але дружили з дитинства. Були навіть кумедні випадки: подрузі вчителі говорили про твори: «Це не ти написала!», а мені: «Ми по-іншому вчили розв’язувати це!» (Сміється – прим. С. П.) До того ж, крім танців і школи, я ще примудрялася і співати – у вокально-інструментальному ансамблі тодішнього Будинку піонерів Подільського району міста Києва. Таким яскравим і сонячним було моє дитинство.

Які випробування дісталися на долю цієї дівчинки?

Коли людина хоче чогось досягти – це вже випробування для неї. Мені потрібно було встигнути скрізь: і школа, і два танцювальні колективи, і вокально-інструментальний ансамбль. Випробування полягало в тому, чи зможу я бути скрізь найкращою? У своєму житті я все намагаюся робити або якнайліпше, або не робити взагалі.

Після закінчення школи я вступала до театрального інституту ім. Карпенка-Карого на акторське відділення і не вступила. Це теж стало для мене випробуванням. Я почала працювати і протягом шести років поспіль намагалася вступити до театрального. Я дуже хотіла стати акторкою. Уже потім я зрозуміла: якщо не відкриваються якісь двері, то, можливо, не варто далі стукати-грюкати, можливо – це не твоє.

Хоча у 1995 році мені неймовірно пощастило. Я знялася у художньому фільмі режисера Григорія Кохана «Страчені світанки», у ролі Лесі Волянюк. Фільм про страшні часи, коли більшовики виселяли українські родини у Сибір. Господь подарував мені можливість прожити за період зйомок те, до чого я так прагнула і про що мріяла. Ще й у картині такого знаного режисера. Поряд з такими акторами, як Олександр Биструшкін, Сергій Романюк, Світлана Прус і багато інших талановитих акторів нашої країни. Для мене це дійсно подарунок від Бога.  

Але тоді мені здавалося, що якщо двері не відчиняються – потрібно стукати сильніше, грюкати поки не відчиняться. Я шість років поспіль стукала і грюкала і двері відчинилися, але інші. Я вступила таки до театрального, але – на телережисуру. Після вступу я поїхала до моря відпочити і дорогою додому потрапила в аварію, втративши при цьому обидві ноги.

Так театральний інститут виявився для мене закритим…

Що було найважчим у подоланні цих випробувань?

Найважчим було бачити, як страждають мої рідні та близькі. Я дуже хотіла полегшити їхні страждання. Адже вони поряд, але не можуть нічого змінити в моїй долі. Вони переживали та вболівали за мене. Я намагалася поводитися так, щоб якось полегшити страждання близьких, щоб вони бачили, що я можу впоратися з цим випробуванням, що все гаразд, я контролюю ситуацію і нічого страшного не сталося. Я вважаю, що людям, які поруч із людиною, що отримала інвалідність, найважче. Тому, що вони хочуть допомогти, але часто не знають як це зробити, як полегшити твій біль…

А чи були чарівні події у Вашому житті?

Буває таке, що коли я дуже чогось хочу і над чимось працюю, то думаю собі: «Як би мені хотілося, щоб сталося так і так». І Господь мені це дарує. Я якось лежу, дивлюсь телевізор, а на екрані – дівчата танцюють аеробіку: роблять шпагат, віджимання і т. д. І от я собі думаю: «Мені б так!» Минає деякий час і мій колектив танцювальної аеробіки запрошують брати участь у передачі «Грації від «Гравісу». І ми стоїмо, «грації» і я – попереду серед усіх дівчат, танцюємо аеробіку. Передача виходила в ефір три роки. Але ж, звичайно, якщо просто хотіти, лежачи на дивані, нічого не відбудеться. Якщо людина працює над собою – вона отримує результат своєї наполегливості.

Усе, що відбувається – це чудо. Коли тобі важко, потрібно пам’ятати слова царя Соломона: «Все пройшло – пройде і це». Потрібно пам’ятати, що щоб не відбувалося – хороше чи погане, воно коли-небудь закінчиться і буде просто інший етап.

Ще одне диво я відчула, коли була у лікарні після аварії. До мене приходило дуже багато друзів! Той період був настільки теплим! Була дуже тепла, просто золота осінь. Я дуже люблю осінь і навіть у цьому Господь мені допоміг, пославши таку теплу і золоту осінь. Ми з друзями багато гуляли, а одного разу смажили шашлики біля лікарні (вона була на кільцевій дорозі), і мама нарахувала 30 осіб друзів, що були тоді поруч зі мною (сміється – прим. С. П.). Я думала: «Боже, як добре!» Друзі створили атмосферу турботи, добра, тепла і затишку. Я наче відчувала, що моє серце і душа – в руках Божих. Господь допомагає саме через людей. І мені допомагав, дуже багато людей мене підтримувало. Мене відвідували ті, кого я не бачила 3-4 роки. Прийшли, підтримали мене, коли було дуже тяжко, а потім пішли з мого життя, ми тепер не спілкуємося. Але залишилися теплі спогади. Загалом, у той період було тяжко фізично – через біль.

Найбільше диво – це коли тебе покриває Божа благодать, коли відчуваєш руку Господню. Наприклад, я повинна приїхати на один захід, виїжджаю і розумію, що можу просто не встигнути. І я прошу Бога: «Допоможи прибути до місця призначення вчасно!» Не о котрійсь годині, а саме «вчасно». І от я приїжджаю, і виявляється, що ще нічого не почалося і я все одно не запізнилася. Або – їду дорогою і бачу, що там, де я маю припаркуватися, дуже багато машин. І так само прошу допомоги у Бога, потім – раз – інша машина виїжджає з парковки, звільняючи для мене місце…

Життя – велике чудо, яке і складається з маленьких деталей-чудес.

Олено, Ви – танцівниця і хореограф. Якими барвами розмальоване Ваше життя у танці

Яскравими! З дітками я почала працювати 1993 року після першого невдалого вступу до театрального інституту. Я почала працювати в школі хореографом. 1995 року мене запросили працювати у клуб за місцем проживання «Супутник». Я працюю там і зараз, проте сьогодні наш клуб – філія «Супутник» Центру творчості «Шевченківець» (знаходиться у Шевченківському районі). Я працювала з дітками різного віку, і мій колектив називався «Невгамовні». Після аварії я дуже переймалася тим, чи дочекаються мене діти, чи не розійдуться в інші колективи. Але мої учні мене дочекалися! Я спочатку послуговувалася візком, то діти приходили до мене додому. Батьки повністю звільнили одну з кімнат у квартирі, навіть меблі винесли, щоб ми могли займатися. День занять проходив так: спочатку власне заняття, а потім – мої батьки пригощали дітей чаєм. (Сміється – прим. С. П.)

Приблизно через 2-3 місяці я почала ставати на протези і вийшла на роботу. Діти запропонували змінити назву колективу, і у 2000 році з’явився «Геліос». Ми ставили цікаві номери. Наприклад, «Підкорення раю». Боротьба добра і зла – вічна тема. Як сказав Пауло Коельо: «Серце людини і є поле битви ангелів і демонів». У цій фразі – вся суть номера. Ще одна дуже сильна робота «Геліосу» – «Чорна биль», присвячена Чорнобильській катастрофі. Ця тема, на жаль, стала вічною у світі. У номері використовується музика Карла Орфа, а наприкінці звучить голос Ніни Матвієнко. Це була моя ідея. Я подумала про те, що Чорнобиль – це трагедія для всіх країн, кого зачепила ця трагедія, але найголовніше – це ми. Ми тут живемо, кохаємо, народжуємо дітей. І ми любимо Україну. За номер «Чорна биль» мене як хореографа та балетмейстера відзначили 2006 року на міжнародному конкурсі хореографії, що проходив у Москві. Ми були єдиними учасниками від України.

Я дуже пишаюся своїми учнями, наш колектив отримав не одне Гран-прі у всеукраїнських та міжнародних конкурсах хореографії. Для мене дуже важливим досягненням є те, що моя вихованка Олександра Захарова згодом стала моєю помічницею та хореографом у «Геліосі». Вона прийшла до мене зовсім маленькою дівчинкою у п’ять з половиною рочків, і я дуже рада, що вона продовжує нашу спільну справу.

Після аварії я розмірковувала над тим, як знову почати танцювати. І от, 2007 року мені випала нагода: мене запросили у клуб «Березіль» спробувати танцювати на візку. Хореограф клубу, Олена Леонідівна Чиж, побачила мене в одній із телепередач і попросила директора мене знайти. Для мене це було новим, я почала займатися, хоч і не мала спочатку партнера. Потім була довга співпраця з Михайлом Авраменко. Він не має інвалідності. Я дуже вдячна Михайлові за ці незабутні роки! Ми почали танцювати європейську програму, у яку входять повільний вальс, віденський вальс, танго, фокстрот та квікстеп. Дебютом для нас став Чемпіонат Європи, що проходив у Ізраїлі в 2009 році. Звідти ми привезли бронзу. Ми були дебютантами, і от – бронза! Наш тренер сказала: «А вам щастить, новачкам! Вітаю, але квікстеп був страшним!» (Сміється – прим. С. П.) 2009 року на Відкритому чемпіонаті Німеччини ми стали чемпіонами. І саме тоді я вперше пишалася тим, що змогла захистити честь Батьківщини. І хотілося плакати від радості – не через отриману медаль, а тому, що грає гімн твоєї країни. Зараз моїм партнером є Олександр Онищенко, він послуговується візком. Ми танцюємо дві програми: європейську і латиноамериканську. І так важливо, що ми можемо порозумітися, ми підтримуємо одне одного не тільки на паркеті, а й у життєвих ситуаціях.

Нещодавно ви тріумфували на останньому чемпіонаті України з танців на візку. Поділіться, будь ласка, спогадами

У цьому році на чемпіонаті до «стандарту» та «латиноамериканської програми» додали категорії «Single» (одиночний виступ, без партнера) та «Фрістайл» (шоу-програма, номер, що виконується з елементами різних програм – «стандарт», «латиноамериканська», або сучасна хореографія, все залежить від фантазії). У категорії «Single» серед жінок я здобула золоту медаль, у категорії «Фрістайл» у мене теж був сольний номер, і я теж взяла золото. У категорії «Фрістайл» (дуети) ми з Олександром взяли срібло і на другий день ми стали третіми у програмі зі «дуо-стандарт», коли дві людини на візках, а у «дуо-латині» ми стали другими. Мій духовний наставник говорив: «Олено, не все ж Вам «золото» забирати, Господь і для інших милість приготував, він теж хоче когось втішити». Дуже мудрі слова, мені одразу все стало зрозуміло.

Найголовніший суперник для людини – вона сама. Коли ми перемагаємо себе, свої лінощі, страхи, комплекси, то це найголовніша перемога у житті.

Розкажіть, будь ласка, про Ваші студентські роки. Що дав Вам Університет «Україна»?

По-перше, соціалізацію, упевненість у собі, віру у свої сили, можливість прийняти себе, нових справжніх друзів. Так сомо, звичайно, знання – однозначно. Мені дуже пощастило з викладачами. Це була плеяда. Коли наш курс закінчив університет, частина цих людей, на жаль, пішли з життя. Ці люди носили знання в собі і передавали їх нам, ділилися своїм досвідом. Це, насамперед, [Ольга Михайлівна Пазяк], вона була нашим куратором і була мені як бабуся, таке щире ставлення у неї було до нас. Надзвичайної любові і доброти людина. Вона до кожного мала свій підхід і дуже переймалася, щоб кожен отримав щонайбільше знань. Ольга Михайлівна, а також [Феллер Мартен Давидович], Мороз Лариса Захарівна, Глушко Олександр Кіндратович, Онкович Ганна Володимирівна, Черненко Маргарита Марківна, Пізнюк Леся Володимирівна  та інші викладачі залишили по собі прекрасні спогади та уроки життєвої мудрості.

Поділіться Вашим найяскравішим спогадом зі студентських років.

Ми готували вечір, присвячений Лесі Українці. Загалом, моє навчання було дуже тісно пов’язане з Лесею Українкою. Спочатку я написала одну курсову, потім ще одну, потім – дипломну роботу. За час навчання я відкривала її не лише як поетесу, а і як людину: що вона відчувала, як вона жила, якою була особистістю, жінкою. І от ми у музеї Лесі Українки робили вечір, присвячений їй, я була його ведучою. І весь цей час я відчувала, що Леся – з нами.

Ваш досвід як моделі, який він?

Перша моя фотосесія була 2003 року. Це був проект «Регенерація», його автором був художник Юрій Соломко. Суть проекту полягала у світлинах, героями яких були люди, що постраждали від різних техногенних, екологічних катастроф. Моя подруга познайомилася з Юрієм на вечірці, вони розговорилися. Юрій розповів, що знімає зараз жінку, у якої немає ноги, а подруга, у свою чергу, розповіла про мене. Юрій попросив нас познайомити. Ми зустрілися, і після ближчого знайомства Юрій запропонував взяти участь у проекті, і я погодилася, хоча це були роботи у стилі «ню». Виставка відбувалася в Києві та Москві і створила суспільний резонанс. Були абсолютно різні відгуки, наприклад: «У моделі немає ніг, а у художника – совісті». Реакція була різною, комусь сподобалось, когось це шокувало. Але завданням проекту було показати, що краса не залежить від тіла. Мені дуже сподобалися слова Григорія Сковороди: «Не тіло, а душа є людиною». І от саме про це говорив художник. Багато світлин проекту було з елементами венеціанського карнавалу, зокрема – використовувалася маска. Причиною було те, що я не могла відкривати обличчя, оскільки моя бабуся на той час була жива і не знала про аварію, – вона була дуже старенька, і ми з батьками просто не наважилися сказати їй про це. Я пояснила Юрію цю ситуацію, і він придумав рішення, яке б допомогло сховати обличчя.

На проект «Незламні» мене запросила Уляна Пчолкіна і я, звичайно, погодилася відразу. Я дуже легка на підйом, мені цікаво усе нове. На цьому проекті у мене була фотосесія з Владом Ямою. Такий вибір був зумовлений тим, що і він танцює, і я. Влад дуже чемний, сором’язливий, ми спочатку ніяковіли, але фото вийшли чудовими. Я дуже полюбила команду «Незламних», особливо організаторку проекту Вікторію Федорчук та фотографа Галину Литвинюк. З Вікторією ми зустрічалися кілька разів на телезйомках, але не було нагоди познайомитися ближче. Співпраця з Галиною залишила дуже приємні враження. Вони обидві – дуже позитивні люди, вони випромінюють світло і тепло, з такими людьми хочеться разом працювати, жити і творити.

Що, на Вашу думку, дає участь дівчат з інвалідністю в модних показах та фотосесіях як самим учасницям, так і суспільству?

Такі проекти відкривають людей з інвалідністю з іншого боку. Як правило, якщо у нас говорили про людей з інвалідністю, то це було на такому «совковому» рівні: 3 грудня щось зробити переважно для «галочки», запросити в Український дім, який майже не пристосований для людей з інвалідністю. А проекти «Незламні», «Надзвичайний People-фест» мали по-справжньому серйозний рівень, видно було, що для людей серйозних, самодостатніх, які пережили певні обставини, але не зламалися і чогось досягли. Такі проекти показують «несоціальний» рівень людей з інвалідністю. Інші громадяни бачать, що, не зважаючи на проблеми зі здоров’ям, можна бути творчою особистістю, уміти творити щось на дуже високому рівні і мати бажання творити та ділитися плодами творчості з іншими. І навіть залучати до цього зірок естради, спорту і т. д.

Звичайно, дуже соромно за нашу державу, за нашу владу, що ми й досі лише говоримо про проблеми осіб з інвалідністю. Але ж скільки можна говорити?! Настав час діяти! Почнімо хоча б зі столиці, покажемо приклад, як ці проблеми можна вирішувати в інших містах. Уже просто набридло лише говорити і говорити. Варто зробити собі за правило: місяць присвятити змінам в одному районі міста, місяць – в іншому. Щоб щось таки змінилося! Але це нікому не потрібно. Тому й гуртуються активні небайдужі люди з інвалідністю, самодостатні громадяни, котрі знають, як треба, бо якщо не зробиш ти – ніхто не зробить за тебе. Слава Богу, що ми згуртувалися. Я для себе відкрила  дуже багато сильних і мужніх людей, які є прикладом у цьому житті. І вони дають поштовх суспільству звернути увагу на людей з інвалідністю. Звернути увагу не лише на наші проблеми, а й на те, що ми є самодостатніми людьми і теж можемо навчити чомусь. Ми не лише «інваліди, яким потрібна певна допомога». Ні. Я – людина, і я теж можу вам допомагати. Нам потрібно навчитися бачити одне одного в суспільстві, навчатися одне в одного.

Інклюзивне навчання – така ж ситуація: ми лише говоримо, але у Києві лише одна школа, пристосована для дітей з інвалідністю. Але ж, якщо дитину правильно виховувати, то вона чітко розумітиме, що є такі люди, що їх не треба жаліти, а потрібно де в чому допомагати. Для моєї племінниці людина з інвалідністю – норма життя. Вона говорить: «Я повинна тобі допомагати!» Дитина не розкриває рота здивовано, побачивши людину, яка пересувається на візку або прикульгує, дитина розуміє, що цій людині потрібна допомога, що це нормально, що всі різні, але і всі рівні: у когось великий ніс, а у когось немає ноги. А інша дитина буде боятися, або тикати пальцем, або мати ще і скаже: «Давай, пішли скоріше! Не дивися, бо сам будеш таким!» Це взагалі жахливо…

Наше суспільство потрібно виховувати. І це зробимо лише ми з вами. Я вважаю, що кожна людина повинна бути на своєму місці. У Книзі книг сказано, що Господь дарував таланти кожній людині, і їй треба розвивати ці таланти. І гріх закопувати їх у землю. У кожного є свій талант, просто якісь таланти у нас на поверхні лежать. І ми їх розвиваємо, ми вже не можемо робити свою справу абияк, тому що, якщо ми щось робимо з любов’ю, із задоволенням, значить, робимо професійно. І якщо кожна людина буде з любов’ю ставитися до своєї роботи, розвивати свої таланти і бути на своєму місці, тоді суспільство буде розвиватися гармонійно. Чого бракує людям з інвалідністю? Найперше – умов для розвитку своїх талантів, для своєї реалізації.

…Якщо говорити про учасниць, то зі свого досвіду скажу, що я відкрила себе заново, прийняла себе і своє тіло. Я подивилась на себе з боку і сказала: «А я дійсно гарна!» Саме здатність сприйняти і прийняти себе таким, як ти є, і дають подібні проекти учасникам і учасницям. Адже впевненість у собі, розуміння, що ти – єдина, така, яка ти є, і ти – красива, – це дуже важливо для дівчини. Ви подивіться, скільки у нас є високих, довгоногих та струнких красунь, які чомусь убили собі в голову, що вони мають зайву вагу і мордують себе дієтами і голодом, а потім – хворіють. Чому? Тому, що не приймають себе, не люблять себе. Скажу більше – несприйняття себе, нелюбов до себе – це гріх проти себе.

Адже недарма у Біблії сказано «Полюби ближнього свого, як самого себе»…

Авжеж. Як людина буде любити інших, якщо вона не любить себе? Ви подивіться, які ми всі красиві! Треба підійти до дзеркала і сказати: «Я дуже гарна! Лише потрібно трішки підфарбувати, дещо підкреслити, зробити зачіску». Дівчата повинні слідкувати за собою.

Коко Шанель якось сказала: якщо жінка не фарбується, то вона дуже високої про себе думки. Навіть занадто високої.  Чоловікам не потрібен чоловік. Коли я вступала на телережисуру, мені режисер сказав: «Олено, я беру тебе на курс дикторів хоч зараз. Подумай, нащо тобі бути режисером – чоловіком у спідниці? Навіщо це тобі?»

Ми маємо свої засоби впливу: ніжність, оксамитовий голос, деяку манірність. Лише жіночі інструменти, завдяки яким ми можемо бути успішними і не лише у спілкуванні з чоловіками, а і у тому ж бізнесі, де, можливо, треба бути трішки жорстким, але якщо жінка буде застосовувати свої – жіночі – інструменти, то вона матиме великий вплив на чоловіків. Приємно, що другий рік поспіль в моду знову увійшли довгі сукні та спідниці, адже жінка повинна носити жіночий одяг. Раніше я була прихильницею лише штанів, особливо – після аварії. Чомусь я вважала, що штани – це дуже зручно з огляду на мою проблему. А потім почала носити спідниці і зараз практично штанів не ношу. Я зрозуміла, що мені в них незручно. Коли ти вдягаєш сукню чи спідницю, то мимоволі одразу стаєш жінкою, іншою, жіночною.

Останні два роки стали дійсно історичними для нашої держави. Що Ви відчували під час усіх цих подій – Революції Гідності, початку російської агресії?

Відчувала великий біль. Господь сказав, що дає людям важкі часи саме тоді, коли людина відходить від Бога. На жаль, виходить саме так. Якщо Господь нам дав війну – значить ми пішли кудись не туди. Мені здається, ми надто швидко забули, якою страшною може бути війна, ми забули, що довелося пережити нашим дідам і прадідам. Ми занадто звикли до комфорту, почали говорити, що нам все не те і все не так.

Я не могла навіть і подумати, що будуть умирати не просто мої однолітки, а ті, хто мені годяться в діти… Що я відчуваю? У мене серце плаче від того, що люди гинуть. Одні – гинуть, інші – наживаються на війні, заробляють на цьому. Чи змінили щось ці смерті? На жаль, я не бачу відповіді на це питання. Я вважаю, що ці смерті потрібно припинити. Адже вмирають хлопці, солдати – батьки майбутніх дітей. Умирає мирне населення. А хтось на цьому заробляє, адже – «Комусь війна, комусь мати рідна»…

Чому Ви вирішили долучитися до політичного життя України?

Навіть не уявляла, що буду займатися політикою. Але під час Революції Гідності до мене почали звертатися мої однодумці і почали переконувати, що не можна стояти осторонь, що те, що я роблю, потрібно виводити на всеукраїнський рівень, прийшов час і т. д. Я сказала, що подумаю. Чесно кажучи, у мене були сумніви. А потім я зрозуміла, що партія – це інструмент, завдяки якому я зможу допомогти не десяткам людей, а сотням, тисячам, мільйонам. Завдяки партії можна долучитися до влади і таким чином допомагати людям. Громадська організація не дає таких можливостей, як партія. Тому, зрозумівши, що «Якщо не я, то хто?», − я і долучилася до української політики.

Яку політичну силу Ви представляєте? Чи будете брати участь у місцевих виборах 2015 року?

Я представляю Національну демократичну партію України. Ми відрізняємося від інших партій тим, що ми є незалежними від сторонніх впливів, зокрема – фінансових. Не є партією олігарха, однієї людини. Усі передвиборні кампанії (вибори у Київраду та Верховну раду України 2014 року) ми проводили, використовуючи невеличкі, але власні ресурси. Ми згуртувалися нещодавно, кістяк нашої партії – це представники малого і середнього бізнесу та інтелігенція. Лідери  партії – це впевнені у собі, самодостатні люди. Ми робимо різні благодійні акції і не прив’язуємо їх до дати чергових виборів. Ми працюємо цілий рік, а не «від виборів до виборів». Ми намагаємося створювати багато діючих хороших осередків на місцях.

Влада для нашої партії – не самоціль, а інструмент для поліпшення життя людей. Ми звертаємо увагу на те, на що не звертають уваги інші партії – на соціальні питання, проблеми незахищених верств населення, на питання культури, гуманітарної політики. У нас на культуру звертають увагу за залишковим принципом, а для нас – це один із  пріоритетів. Неможливий хороший економічний розвиток без культурного. Культура – це система базових суспільних цінностей, які формують світогляд народу.

Найголовніше, повинні прийти політики нового покоління. І вони приходять. На цих виборах балотується багато молоді, це дуже радує. Потрібні люди, які будуть зацікавлені у якісній роботі на своїх посадах, зацікавлені у поліпшенні добробуту громадян. Потрібні професіонали, які не просто прийдуть на місце і будуть щось робити «для галочки» і відмивати гроші, а будуть працювати для поліпшення рівня життя українців. Із влади повинні, нарешті, піти ті, хто роками, десятиліттями використовував свої посади для власного збагачення. Органи влади повинні складатися з людей, для яких контакт із населенням повинен бути найпершим пріоритетом. Бо зараз депутати недосяжні для людей. З’явився якийсь культ депутатів, а їм просто потрібно працювати – і тоді люди будуть голосувати. А поки вони витрачають купу грошей невідомо на що, на білборди, –цьому уже ніхто не вірить, вірять лише справам.

Нашу партію знають мало, тому, що ми не можемо собі дозволити ці білборди. Ми краще ці кошти витратимо, щоб зробити добрі справи, про які ми також не дуже і кричимо. Ми краще допоможемо дітям чи нашим воякам. Я – один із заступників голови партії, один із лідерів. Ми беремо участь у місцевих виборах – ідемо до Київради. Також наші представники балотуються у місті Вознесенськ Миколаївської області (посада мера) та Славутич Київської області, у Харкові, Дніпропетровську, в Умані Черкаської області, Нікополі Дніпропетровської області. Люди повинні усвідомити, що голос кожного – потужний інструмент і відповідальність. І використати своє право обирати владу на користь свого міста та майбутнього України.

Чи вірите Ви у перемогу Добра у світі? А що треба для цього робити Вам, українському народові в цілому?

Так, вірю. Кожен повинен почати з себе і питати себе щовечора: «А що я сьогодні зробив для того, щоб хтось посміхнувся? Я допоміг комусь?» Наше життя складається саме з таких речей. Глобальне складається з маленького. Якщо ти когось образив, комусь різко відповів, але потім відчуваєш, що зробив помилку, то потрібно її виправити, попросити пробачення. Подаруй усмішку – вона повернеться. Вона пройде по світу і повернеться. Тільки своїм ставленням, прикладом. Якщо ми хочемо допомогти іншим, повинні допомагати своїм прикладом. Що я можу – я роблю. Але треба намагатися робити ще більше. Немає межі досконалості.

Проте треба відчувати, що залежить від тебе, а що – ні, щоб не згоріти. Проте, у мене це не зовсім виходить. Я, як у пісні Макаревича: «Ты был не прав, ты все спалил за час, и через час большой огонь угас, но в этот час стало всем теплей». Так і живемо. Усе життя вчимося.

Дай Боже нам, як просив для себе Соломон, – мудрості побільше. Я бажаю вам і нам бути мудрими людьми, щоб знати, як правильно зробити, сказати, поставитися до людини. Як правильно по волі Божій, бо найправильніше – це те, що хоче Господь, бо ми можемо бажати багатьох речей, а потім розуміємо, що краще, щоб було якось інакше. Тому давайте намагатися мудрішати з роками.