Жінка-УКРАЇНКА

У середині 1980-х улюбленою розвагою кількох молодих поетів була, зокрема, й така: комусь із «непосвячених» ми цитували певні знакові рядки і просили відгадати, хто їх написав.

 

От, наприклад: «Слова дощем позами­вались... І не дощем, і не слова...»  Люди називали і Вінграновського, і ще когось — най­начитаніші припускали, що це Еліот чи Сен-Жон Перс... І як солодко було відкривати їм, що це — Шевченко! І що «Ми восени таки похожі хоч капельку на образ Божий» чи, скажімо, «Готово! Парус розпустили...» — це теж Шевченко.

 

Ми хвалилися Шевченком, як у тому давньоукраїнському канті: «І Тобою, милий Боже, повсякчас хвалюся».

 

Як же нам хотілося довести всьому світові, що Шевченко і модерний, і сучасний, адже з нього постійно ліпили тільки селянського романтика і таврувальника панів, понижуючи образ національного генія до постаті бідного кобзаря, що печально пощипує струни кобзи чи бандури.

 

Тобто: «Читайте «Наймичку» й «Тополю», забудьте «Мертвим і живим», як уїдливо зауважив сучасний поет.  

 

Біда в тому, що в бага­тьох шкільних і студентських авдиторіях саме такий образ Шевченка переважає й досі — кріпак і селянський поет-мученик. «Скиньте з Шевченка шапку. Та отого дурного кожуха. Відкрийте в нім академіка. Ще одчайдуха-зуха...» — закли­кав Драч і багато інших поетів упродовж сторіччя.

 

Але наша українська натура й далі продовжує зациклюватися на образі мученика, затінюючи істинний образ Шевченка-поета, чий «Кобзар» — особливо в часи без­дер­жав­ності — і аж дотепер правив нам за найвищу Конституцію націо­нального духу.

 

Багато поетів страждали і гинули, але небагато давали прихисток у слові цілій нації.

 

І невипадково уже в наші драматичні дні відважний син древнього вірмен­сько­го народу Сергій Нігоян гине в центрі Києва за ідеали гідності саме з Шевченковими словами на вустах:

 

«Борітеся — поборете!». Невипадково, перекрикуючи той незабутній протестний брязкіт наростаючого бойовиська, молода українська письменниця, стоячи на вершечку барикади на Грушев­ського і показуючи пальцем на янучарів, з убивчою силою проголошуватиме Шевченкове: «Во Іудеї, во дні они, во врем’я Ірода-царя... романські п’яні легіони паскудились...»

 

Бо справжні Шевченкові смисли в багатьох його творах звучать, як важкий, глибокий рок, а не мелясна попса.

 

Я мрію дожити до тих часів, коли дітям у школі перестануть сльозливо оповідати про горопашного кріпака, який служив безправним, безсловесним попихачем у панів, а змінять парадигму і вестимуть натхненну мову про неймовірного хлопчика, що аж світився великим талантом, який без тата й мами і без, здава­лося, жодних шансів на успіх створив сам себе.

 

І це його світіння бачили всі — і той свавільний п’яний дячок, з яким малий Тарас читає псалтиря над померлими, — а читає він найкраще за всіх своїх ровесників, — і навіть норовистий Павло Енгельгардт, до якого хлопчик приходить по дозвіл навчатися у хлип­нівського маляра, бо з дитинства любить малювати вояків і коней, це його найбільша пристрасть, і він уперто шукає вчителя.

 

Енгель­гардт швидко збагнув, що йому до рук потрапив справжній скарб, адже Тарас най­дотепні­ший, найспритніший, він усе робить заввиграшки, талановито, — кращого за нього не знайти! І він бере хлопця спочатку у Вільно, а потім і у столицю.

 

А Шевченко тим часом вишколюється в малярстві, і його мистецьке око все помічає. Виявляється, панське життя теж має свої протиріччя. У кожного суспільного стану — своя морока. І, попри зрозумілий класовий антагонізм, Шевченко згодом напише й таке, що в нас нечасто цитували:

 

Не завидуй багатому:

Багатий не знає

Ні приязні, ні любові —

Він те все наймає...

 

Практичний нащадок швейцарського роду має свої плани щодо талановитого юнака, тож віддає його аж в 4-річну науку до живо­писця Ширяєва, бо хоче мати свого покоєвого художника. Але пан ніколи не віддав би юнака в науку, якби хлопець так шалено цього не прагнув, якби не горів цим...

 

А уявіть, який по­­тужний і світлий талант треба було мати, щоб довкола його викупу з кріпацтва і вступу в Ака­­де­мію закрутилися такі імениті люди, як Жуковський, Брюлов і багато інших.

 

Це просто якась нереальна історія!.. Достоту історія про успіх. Хоча, треба чесно визнати: якби більшість із тих людей знали, що допомагають передовсім поету, а не художнику, нічого б такого не сталося.

 

І дітям, і студентам варто наголошувати, що сильна і дієва мрія відкриває нам усі шляхи, навіть, здавалося б, у найнесприятливішому середовищі, однак для цього треба вперто і каторжно працювати. Тож приклад Шевченка має їх окрилювати, а не вганяти в безнадію.

 

Срібна медаль Академії, академік гравюри, розпис Боль­шого театру, високо­освічений юнак, що має шанс продовжити навчання в Римі, — це все про Шевченка.

 

Його чекає феєричне життя — він бачив, як живуть вищі суспільні прошарки, він умів бути франтом, був улюбленцем веселого творчого това­риства — адже він не тільки художник, а ще й чудово співає, легко віршує...

Але виявляється, що те його внутрішнє світіння, то не абажурне сяйво, то — вогонь правди. Він ані на мить не забуває про своє коріння і про ту неправду, яка панує на його батьківщині. Шевченко має мужність не записатися в лави прославляльників російського царя, який хай і лівим ґудзиком правої поли, але теж був причетний до його викупу з неволі. Але для генія правда — понад усе.

 

І Шевченко переливає свою правду в поезію, і його слова снуються в такій божистій послідовності, що, змикаючись одне з одним, дають нам вічну, непро­минальну енергію українського духу.

Шевченко розуміє, як ця правда може окошитися на його долі, він знає, що роблять із тими, хто йде супроти, — і словом, і дією, як страчений Рилєєв (ось, до речі, чиїм іменем варто було б нази­вати наші вулиці — просто вчитаймося у майже всуціль українські назви творів Рилєєва — «Войнаровський», «Мазепа», «Нали­вайко», «Богдан Хмель­ницький» — більшого українофіла серед російських письмен­ників не було і, мабуть, уже й не буде).

 

Однак Шевченко не вміє і не хоче кривити душею, у якій клеко­тить праведний гнів і мрія про ідеальну, майже міфічну Україну. І ось його землякам уже й не соромно показатися на люди: дивіться, ми є, бо в часи, коли над слов’янщиною літав Бог-Творець і розсіював зерно геніїв, яке зійшло у Польщі в 1798-му (Міцкевич), у Московії — 1799-го (Пушкін), а в Україні — 1814 року, — про нас не забуто, ми теж присутні у великому Божому задумі.

 

Отож і наш із вами святий обов’язок свідчити правду. А правда сьогодні така, що наша держава майже не дбає про українську мову, що все починається й закін­чується велемовними, пустопорожніми фразами.

 

Що нас, носіїв української мови, ще й сьогодні багато хто з наших співгромадян трактує як дивакуватих абори­генів. Що ми ще й досі, як соняшник до сонця, повертаємо голови на почуте українське слово. Що й донині не скасовано горезвісний закон Ківалова, який ганьбить цілу націю.

 

Незрідка в наших зрусифікованих містах до мене підходять на вулицях люди і російською мовою дякують за книги. Але ж книги мої — українські. Тобто люди в такий спосіб дають зрозуміти, що вони за те, щоб їхні діти читали і навчалися українською мовою. У них з різних причин із мовою не склалося, але діти їхні мають її знати й шанувати.

 

Нарешті мусить бути закон, який захистить право кожного українця отриму­вати всі по­слуги української мовою — від крамниць і громадських установ — до ґлян­цевих видань, радіостанцій і телебачення, де всі без винятку ток-шоу і про­грами повинні вестися державною мовою (за чітко випи­са­ними винятками для крим­ських татар та кількох інших націо­нальних меншин, які купно тут прожи­ва­ють).

 

Треба звести до розумного міні­му­му вивіски, писані мовою агресора, а надто ті, зі знущальними назвами, на кшталт «Варєнічная Катюша», — так, неначе той москаль щодня й щогодини без­честить нашу безталанну Катерину.

 

Кажуть, що мовний закон може комусь за­шкодити, але це неправда. Шкодить його відсутність. Згадайте, скільки чудо­вих сучасних україн­ських пісень ми відкрили для себе, відколи вступив у дію закон про музичні квоти.

 

Колись дуже дотепно перефразував Шевченка навічно молодий Назар Гончар. Пишучи про «перевертнів у бузині», він завершив свого вірша Шевчен­ковим рядком, але в іншому написанні: «та соловейко не за тих».

 

І справ­ді, соловейко не за них. Адже відомо, що мова — найважливіший маркер національної самоідентифікації. Може видозмінюватися прапор, герб, і навіть, на превеликий наш жаль, територія, але, як цитувала Леся Українка слова ірландця Томаса Девіса: «Нація повинна боронити свою мову більше, ніж свою територію... Втратити рідну мову і перейняти чужу — се найгірший знак підданства...».

 

Коли в часи Другої світової Черчилль обговорював зі своїми урядовцями бюджет, і вони хотіли урізати видатки на куль­туру на користь армії, Черчилль обурився: «А що ж ми тоді будемо захища­ти?» — спитав він.

 

На жаль, нашим урядовцям далеко до Черчилля. Вони (і не тільки вони) не розуміють, що тільки тут, між цим небом і цією землею, народилися такі слова, як «жито», «Дніпро», «човенце», «мрія», і тисячі інших прекрасних слів. І що тут усе налагодиться лише тоді, коли українська мова лунатиме всюди, коли ми перебу­ватимемо в океані рідної мови.

 

Можливо, я утопіст, але подібна думка висловлюється в нашому інформаційному просторі дедалі частіше: якщо тут буде українська мова, то в нас буде лад, а якщо ні — тут буде вічний путін, як би він не називався.

 

Адже сказано: на початку було Слово, яке, як відомо, формує свідо­мість. І з цим сло­вом ми неод­мінно повернемося до самих себе і нарешті повно­кровно з’яви­мося на культурній карті світу.

 

У моїй скромній книжечці, яку сьогодні удостоєно такої високої відзнаки, є вірш про дивовижну особливість української абетки, яка починається з Ангела, а закінчується Янголом, і вони обидва мовби захищають нашу абетку від А до Я — Ангел і Янгол. Такого нема в жодній мові.

 

Але іноді, на жаль, навіть їхнього захисту замало, бо цей захист повинна гарантувати Українська держава. І ось коли ми матимемо гідний захист і Мови, і Держави, тоді нарешті