Жінка-УКРАЇНКА

ЛИСТОПАДОВИЙ  ЧИН

Листопадові  дні - дні  смутку  і  журби
Й  понині  плачуть  сірими  дощами,
За  тими, що  за  Волю  полягли,
За  Вами, наші  лицарі, за  Вами.

Листопадовий  Чин  у  нашому  житті –
Це  вогник  той, що  зблиснув  і  не  меркне,
Бо  у  серцях  він  віру  розбудив
У  те, за  що  не  шкода і померти.

У наших жилах кров Ваша тече,
Сини великої, прекрасної держави.
Герої Листопада, гроно золоте,
Ви і сьогодні в сяйві слави.

Ваш Чин жертовний, благородний і святий,
Був прикладом прийдешнім поколінням,
Вони його підняли, наче стяг,
До нього віднеслись з благоговінням.

Та не даремно та велася боротьба,
Хоч після неї й залишилася руїна,
Із Чину Вашого створилася УПА,
Воскресла нині Вільна Україна.

А листопад і досі у журбі,
Холодить душу й серце завмирає.
В холодну землю хлопців молодих
Зарила смерть і вороття немає.

З тих пір, коли заплаче листопад
І старий Львів вмивається сльозами,
Ми припадаємо до тих святих могил
Й сумуємо за Вами, наші лицарі, за Вами.

 

МОЯ КНЯГИНЕ

Моя княгине, в шатах полонянки,
Моя голубко, з зламаним крилом,
За кривду й зло, яке тобі вчиняють,
Ти платиш зайдам ласкою й добром.

Ти чиниш так, як Пан Господь учив нас:
«Прийми удар, підстав друге лице» -
Але, повір, така твоя покора
Ні щастя, ні добра тобі не принесе.

За зло лиш злом віддячити потрібно.
І кривдника мечем жени з своєї хати.
Тільки тоді  тебе, моя княгине,
І ворог лютий буде поважати.

 

НЕ   ВІДДАЙМО

Ми з торбами по світу?! О Боже!
Твої дочки, Вкраїно, й сини…
Із безкрайніх степів, чорноземів
Розбрелись по світах - жебраки.

Маєш землю прекрасну, народе,
Що пшениця на ній колоситься.
То чому ж ти, вже вільний, розкутий,
До сусідів йдеш в найми проситься.

Ну, вставай, піднімись, стань же струнко!
Досить плакати, нити, страждати.
Хоч, можливо, для того прийдеться
Ті зігнуті хребти поламати.

Бо земля наша, скроплена потом,
Й кров’ю  прадідів наших полита,
Манить зайд і чужинців до себе,
Як голодних свиней до корита.

Не віддаймо  її в чужі руки,
Не дозвольмо її продавати,
Бо тут наше глибоке коріння,
Бо земля – ця для нас – рідна мати.

20.10.2010

 

ВЕСНА   У  ТРАУРІ

Весна у розквіті. І травень,
Коли квітує все живе,
Коли земля, немов з похмілля,
Сріблясті роси спрагло  п’є.

Цей місяць дихає коханням…
І соловейко нічку всю
Своїй коханій до світанку
Виводить пісню голосну.

Та в час, коли земля раділа,
Наш лютий ворог не дрімав
І найдорожчий скарб Вкраїни
У травні-місяці забрав.

Підступно вбито Коновальця,
Петлюру та Івасюка.
Та сумніву нема в нікого –
Убила їх одна рука.

Той кат, що гвалтував Вкраїну,
Ані хвилини не дрімав.
Той невблаганний кат сторукий
По всьому світу їх шукав.

Знайшов і вбив. А  Україна
В сльозах і траурі, сумна,
Бо, на великий жаль, й понині
Заміну їм ще не знайшла.

УКРАЛИ    НАЗВУ

Жили на цій землі троянці і трипільці.
Мінялись назви і проходили віки.
Вони живуть на цій землі й понині,
Вони нікуди звідси не пішли.

Велику Русь вони ж таки творили
На прадідівській рідній нам землі,
А Україна народилася потому,
Як назву Русь украли москалі.

Украли назву, спотворили історію,
Малоросією Вкраїну нарекли,
Козацький дух зламали, упокорили,
А Волю закували в кайдани.

Ми полюбили назву Україна
І горді тим, що ми її сини,
Але і це їм очі коле:
Для них не українці ми – хохли.

 

ЧАС    НЕВБЛАГАННИЙ

Час невблаганний і роки
На крилах швидко пролетіли.
Вже й внуки наші підросли
І скроні трішки посивіли.

Це не біда. Важливо те,
Що ми здорові і щасливі…
Весілля наше «золоте»
Святкують з нами внуки милі.

У парі років п’ятдесят –
Велике щастя, Божа ласка,
Що іскра щирої любові
Горить у серці і не згасла.

Життя – ріка без берегів,
Життя – це болі і тривоги,
Не похилитись від вітрів,
Та щоб не збитися з дороги,

Потрібно в парі йти весь час,
Весь час триматися за руки,
Любов ю оповить серця,
Щоб не було й на мить розлуки.

 

ТЕПЛИЙ   СПОГАД

Теплий спогад тулиться до серця,
Як в дитинство раптом заблукає,
Бо це той куточок в нашій долі,
Щасливішого, мабуть, в житті немає.

Мама добра, мила і привітна…
Усмішка  її , мов сонце, сяє.
Всі дитячі страхи і невдачі
Ласкою своєю відганяє.

Мама – друг і перший наш учитель.
Часом навіть строгою буває.
Мама – ангел наш охоронитель,
Що від зла в житті оберігає.

І хоч виростеш ти й постарієш, сину,
Й буде в тебе   вже своя родина,
Пам’ятай – для матері ти завжди,
Завжди ти для матері дитина.

 

НЕВЖЕ

Невже все відшуміло?!
Невже все відгуло?!
Невже ти, моє сонечко,
За обрій відійшло?

Невже пора прощатися
Й не думати про те,
Що хтось тебе у танці
Так ніжно поведе?

Що хтось тобі на вушко
Шептатиме  слова –
Від них, мов від шампанського,
Сп’яніє  голова.

Невже не затріпоче
Серденько  від тих слів,
Невже затих назавжди
Душі моєї спів..?

Невже..? Невже то старість
Підступна і сумна,
Так тихо, непомітно,
Так скоро підійшла?

А я її не ждала.
Я вірила у те,
Що моє тепле літечко
Ніколи не мине.
     
        14.10.2010р.

 

КУДИ   СПІШИШ

Куди спішиш, мій часе  невблаганний?!
Я не встигаю серцем за тобою.
Йому так тісно в кволих грудях битись.
Воно, мов пташка, проситься на волю.

Не поспішай в таємну невідомість,
Бо хтозна що на мене там чекає?
Чи щастям оповиті дні майбутні?
А чи самотність?  Хто це знає?!

 

ЗГАДАТИ  МУШУ

І знову скрипки звуки
Тривожать мою душу.
І хочу чи не хочу,
Тебе згадати мушу.

Згадати конче мушу
Про те, що незабутнє,
Без кого і без  чого
Змарноване  майбутнє.

А скрипка мелодійно
В минуле  закликає.
А скрипка про розлуку
Нічого ще не знає.

Вона то гірко плаче,
То радісно сміється,
А бідне моє серце,
Мов пташка, в  грудях  б’ється.   

25.03.2010

 

ЛЮБЛЮ

Люблю черешню в біло пінному цвіту.
І черешневу віхолу у травні,
Весну, заквітчану і вічно молоду,
І срібний місяць вповні.

Вечірні сутінки у синьому димку…
До церкви дзвін скликає на молитву..
Хорали жаб’ячі в маленькому ставку
І рідну батьківську домівку.

Люблю свій край. Мій Прикарпатський край.
Карпатські гори й швидкоплинні ріки.
Стежину в горах, що зоветься «плай»
І сумовитий звук гуцульської трембіти.

Той плай, що в’ється вгору, мов змія,
Що я на ньому пальчики збивала…
Якби, якби його я віднайшла –
Я б кожний камінець поцілувала.

Солодкий спомин, милий і щемкий,
Бо гори і село – лиш в спомині і в серці,
А я – у місті дивної краси
Стрічаю   старість у нерівнім герці.

14.10.2011р.

 

ГУЦУЛІЯ

Карпатські гори…Гуцулія…
Народ безстрашний тут живе.
Хоч хліб земля оця не родить,
Та все тут серцю дороге.

Смарагдові стрункі  смереки
Чолом блакить небесну п’ють.
Струмочки і гірські потоки,
Немов оркестри, виграють.

Тут  грають хвилі Черемоша
І грізний Опір в бубон  б’є,
А із дзвінкої Зелем’янки
Козуля  чисту воду  п’є.

Чарують  тут старі мольфари
І люди  вірять в ворожбу.
А мавки тут живуть віками
І не втрачають красоту. 

 

СКАЖІМО   НІ

Якби  ви, люди, пам’ятали,
Що  Рай  для  нас  на  цій  землі,
Що  Рай  для  нас  у  ріднім  Краю,
Тільки  війні  скажімо « ні!»

Скажімо  ні  жадобі  й  зраді
І  ненаситності  людей.
І  десять  заповідей  Божих
Навчімо  змалечку  дітей.

Навчімось  ближнього  любити,
Допомагати  у  біді,
Та  іншим  того  не  робити,
Що  неприємним  є  тобі.

Тоді,  повірте,  люди  добрі,
Настане  Рай  на  цій  землі
І  душі  мертвих  звеселяться,
І  раюватимуть  живі.

Мій  Краю,  зрошений  сльозами,
І  кров ю  скроплений  в  борні
Манкуртам  й  зрадникам  Держави
Скажімо  ні,  скажімо « ні!»

Тим,  хто  Вкраїну  рве  на  часті
І  тим,  котрі  сидять  в  Кремлі,
Ми  об єднаймося  в  нещасті
Й  скажімо  ні,  скажімо « ні!»

 20.04.2010р.

 

ПРИВИКЛИ

Так  привикли  ходити  ми  в  путах
І  носити  жебрацькі  торби,
Що  від  ноші  такої  важкої
У  всіх  нас  появились  горби.

Та  хоч  пута  раптово  порвались
Час  вже  зняти  жебрацькі  торби
Та,  на  жаль,  не  під  силу  калікам
Випрямляти  зігнуті  хребти.

5.05.2010р.

 

ДИВО

Яке  диво  той  світ,  де  весна
В  світанковім  буянні  краси…
То  початок  людського  життя,
То  прекрасної  юності  сни.

Ну  а  літо – то  зрілість  людей.
Хто  посіє  зерно,  той  пожне.
Мудра  осінь  в  комори  свої
Ті  багаті  плоди  принесе.

А  зима,  сивочола  зима –
То  згасання  людської  краси.
Непривітна  вона  і  сумна.
Не  зігріє  тебе.  Не  проси.

15.04.2010р.

 

ЗОЛОТАВА   ОСІНЬ

Ось  золотава  осінь
Заходить  тихо  в  хату.
Втомилось  влітку  сонце
Й  скоріш  лягає  спати.

     Лиш  крики  гайвороння
     Тривожать  тишу  ночі…
     А  зорі  ясно  світять,
     Неначе  неба  очі.

А  зорі,  ясні  зорі
У  душу  заглядають,
« Кого  шукаєш  в  небі?» -
Без  слів  вони  питають.

     «Кого  зустріти  хочеш
     У  космосі  німому?»
     Про  тайну  зір  небесних
     Невідомо  нікому.

А  осінь  у  садочку 
Вже  яблука  зриває.
А я  тебе  шукаю…
Ну, а  тебе  немає.

     Нема  тебе,  мій  милий,
     І  я  це  добре  знаю.
     Та  серце  не  йме  віри
     І  я  тебе  чекаю.

10.09.2010р.

 

РУДА   ОСІНЬ

Руда  багата  осінь
Над  нивами  кружляє.
Що  літо  дарувало,
В  комори  прибирає.

     Ліси  перетворила
     В  картини  кольорові,
     Грибів  понасівала
     У  золотій  діброві.

А  вечір  довгі  тіні
Малює  на  траві.
Свою  журливу  пісню
Виводять  журавлі.

     І  сонечко  втомилось,
     До  обрію  сповзає…
     А  пісня  журавлина
     Поволі  затихає.

Циганка – ніч  приходить
І  зоряним  крилом
Все  небо  закриває
Над  лісом  і  селом.

     Солодкий  сон  тихенько
     Живе  все  обіймає…
     Лиш  осінь  в  парі  з  вітром
     Всю  ніченьку  гуляє.

 09.10.2010р.

 

ДЕСЬ   ТАЇТЬСЯ   ЗЛО

У  Вифлеємі  місті  в  ніч  глуху
Пречиста  Діва  в  стайні,   у  кутку
На  сіні  в  яслах  втомлена,  бліда
На  світ  дитятко  Боже  привела.

І  відбулось  велике  диво  з  див,
На  світ  прийшла  людина,  Божий  син.
І  юна  мати,  Мати  Пресвята,
Щаслива – народилося  дитя.

Дитя…Синок…Немає  радість  меж.
Радіє  небо.  Люд  радіє  теж.
Та  сум  хмаринкою  лягає  на  чоло,
Бо  чує  серце – десь  таїться  зло.

 7.01.2011р.

 

* * *

Ах,  осінь,  осінь!
Жовтень золотий.
Свята  Покрова, 
Жовтня половина.        
Мій  день  народження…
І  мама  молода… 
А  на  руках  дитя – це  я, 
Новонароджена  дитина.
Було…Пройшло.
І  мами  вже  нема.
Майнув  той  час, 
Немов хвилина.
На  скронях  появилась  сивина.
То  «Літо  бабине»,
То  срібна  павутина.

 

ЛЮТИЙ   МІСЯЦЬ

Зима  лютує,  зима  шаліє.
Мороз  у  кригу  все  закував.        
Я  ненавиджу  той  місяць  лютий.
Бо  він  у  мене  тебе  забрав.

Ночами  й  досі  тебе  шукаю,
А  зустрічаю  свою  журбу …
Тебе  немає,  тебе  немає –
Я  обнімаю  лиш  пустоту.

А  вітер  снігом  жбурляє  в  двері,
Зове  до  танцю   нічну пітьму.
Ти  не  приходиш  у  снах  до  мене.
Чому,  мій  милий?  Чому?  Чому?

І  білим  снігом  покрито  поле.
Мороз  в  обійми  зиму  бере.
А  спогад  болем,  пекучим  болем
Переповняє  серце  моє.

12.02.2011р.

 

НЕ   СПИТЬСЯ 

Не  спиться.  На  душі  тривога
А  за  вікном --пурга .                   
І  раптом  пташка  крилом  б’ється
У  шибку до  мого  вікна.
                                                
Зима  і  пташка?!  Не  ворона.
Можливо,  голуб?  Хто  це  зна?
Ця  білосніжно – біла  птаха,
 Здається,  була  без  крила.

Я  швидко  піднялась  з  постелі
І  відчинила  в  ніч  вікно.
А  пташка  зникла.  Ані  сліду.
Немов  нічого  й  не  було.

Напевно ти, мій милий друже,
Прийшов до мене з небуття.
А в білосніжно - білу птаху 
Вселилася твоя душа.

 

ЯКБИ

Розщедрилось осіннє сонце
І сипле нам тепло згори.
Каштани, що до сну збирались,
Раптово рясно зацвіли.

Весна чомусь у цьому році
У теплу осінь забрила.
В холодні сірі дні осінні
Принесла пригорщі тепла.

Якби таке зі мною сталось,
Не у ві сні, а на яву,
Щоб раптом хтось у мою осінь,
Як диво, повернув весну…

Якби мої русяві коси
Струснули з себе сірий дим…
Якби мій стан, що похилився,
Раптово знову став струнким…

Якби…Якби то біле личко
І губи маком зацвіли,
І заіскрились вогнем очі…
Але то все: якби, якби.

Такого дива не буває
Ніколи у людськім житті.
Природа весни повертає,
А молодість людині – ні.

 

 

САМОТА

Самота, самота…
Ти прийшла…Ти прийшла…
Ти прийшла – я тебе не чекала.
     І забрала усе…
     І забрала усе…
     Усе те, що я щиро кохала.

Самота, самота…
Навкруги пустота,
Привикати до тебе несила.
     Ти забрала все те
     Назавжди, назавжди,
     Усе те, що я щиро любила.

Ти холодна, мов лід.
Непроглядна, мов ніч.
І жорстока, мов смерть невблаганна.
     Я любила цей світ.
     Я любила людей.
     Чом до мене прийшла ти незвана?

Де ви, друзі мої?!
Де ви, діти мої?!
Чом самотність бенкет тут справляє?
     Я зову, я кричу…
     Де ви, де?!  Де ви, де?!
     Але голос в пустині лунає.

Я іду босоніж
По колючій стерні
Пересохлим, незораним полем.
     А довкіл пустота.
     Непроглядна пітьма.
     Моє серце захлинулось болем.

 

Я  ПОВЕРНУСЬ

Коли мене уже не стане
І я за обрій відійду,
Ти не забудь мене, Вкраїно.
Ти не забудь мене. Прошу.

Бо я тебе, мій Краю рідний,
Боготворила все життя –
Ти відроди мене у пісні
І поверни  із забуття.

А я для тебе, рідна нене,
На тому світі, в небесах
Попрошу в Бога добру долю
І волю й славу у віках.

Я над тобою, рідна земле,
Хмариночкою пропливу,
У літню спеку, тебе рідна,
Дощами теплими скроплю.

Я повернусь до тебе, нене,
Травою рясно проросту     
Я не розстануся з тобою,
Бо я люблю тебе, люблю.

Як зацвіте в житах ромашка,
Росою вкриється трава,
То знай, кохана Україно,
                      До тебе повернулась  я.

 

ЯК  ЗАБУТИ

Як  повернути  тебе, як?!
Як  повернути?
Або  забути  тебе  як?
Ну, як  забути?!

      Бо  жити  в  муках,  як  живу
      Несила  ох, несила.
      Як  стерти  з  пам’яті  того,
      Кого  любила?

Я  серцю  кажу: «замовчи,
Не  муч, тиране.»
А  відповідь: «Не я, не я,
То  мої  рани.»
 
      Бо  серце – то  любові  клад,
      А  не  тирана.
      А  кожна  втрата  у  житті,
      То  свіжа  рана.

 

ЯК   ПОВЕРНУТИ

Як повернути тебе, милий,
Із вічності, із небуття?!
Без тебе влітку замерзаю.
Життя без тебе – не життя.

Без  тебе, милий  мій, коханий,
Замовкла  музика  в  душі.
Без  тебе, так  мені  здається,
Вже  не  щебечуть  солов’ї.

Можливо, десь  вони  співають,
Та  я  нездатна  їх  почути.
І  як  я, любий,  не  стараюсь,
Не  маю  сили  все  забути.

Так щиро Господа благаю:
«Верни  його мені, верни!»
І так чекаю, так чекаю,
Як квіти ранньої весни.

Хоча б на день, хоч на годину,
Або хвилиночку одну…
Будь милосердний, добрий Боже,
Ти поверни  мені весну.

Але  молитва  не  почута…
Небесна  синь  мовчить.  Німа.
Мабуть, я  Бога  прогнівила.
Та  хто  ж  буває  без  гріха.

 

 

СПІШІТЬ   ДО   МАТЕРІ

Сини  мої, краплиночко  любові,
Кровиночко  двох  люблячих  сердець…
Ті  почуття  не  містяться  у  слові,
Бо  ви – кохання  щирого  вінець!

Не  забувайте, діти, пам’ятайте,
Що  ви – єдина  радість  у  житті.
Не  забувайте, діти, пам’ятайте,
Що  вас  завжди  чекають  матері.

Знайдіть  хвилинку. Відкладіть  всі  справи.
Спішіть  до  матері. Вона  чекає  вас.
Бо  час  іде і  матері  не  стане.
Ніхто  не  в  силі  зупинити  час.

А  матері  потрібне  ваше  слово.
І  крихітка  уваги, співчуття.
Спішіть  до  мами, діти, не  баріться.
Допоки  мама  ваша  ще  жива.

05.05.2011р.

 

ТИ   СВЯТА

Святкує  Україна  Ювілей.
Як  дівчина  ота, що  напорі.
Пора  б  вже  господинею  їй  стати
На  прадідівській  рідній  їй  землі.

Вона  і  досі  ще  якась  непевна…
Все  поглядає  то  на  захід, то  на  схід…
До  кого  б  пригорнутись, притулитись.
Котрий  надійнійший  сусід.

А  тут  свої  тупцюють  казнокради.
Нема  від  них  спокою  ні  на  мить.
Клянуться  їй  у  вірності  й  любові,
Та  кожен  ущипнути  норовить.

Моя  красуне  у  вінку  з  калини.
Моя  веснянко, вічно  молода.
Відкинь  підступні, хитрі  залицяння,
Бо  ти  свята, бо ти  для  нас  свята.

25.08.2011р.

 

ДЗВОНАРІ

Моя  земля, мій  рідний  Край,  Вкраїна,
Прекрасна  моя  рідна  сторона,
Загарбників  краса  її  манила,
Століттями  уярмлена  була.

Ділили, роздирали, розпинали,
Немов  вампіри  пили  з  неї  кров,
А  діти  рідні  тяжко  умирали
За  вірність  Батьківщині  і  любов.

 Здавалося, що  скрізь  страшна  руїна,
Що  корінь  знищено  й  зело  не  проросте,
Та  стрепенулась і  повстала  Україна
І  прапор  Волі  нині  юнь  несе.

Вони  його  піднесуть  над  віками,
Бо  народилися  на  вільній  вже  землі.
Вони  не  знають, що  таке  кайдани.
Вони  нової  ери  дзвонарі.

Дзвоніть, дзвоніть  нехай  весь  світ  почує,
Що  ми  Народ!  Ми  були  і  ми  є!
Що  кров  козацька  у  серцях  нуртує,
Що  Україна  ще  не  вмерла  і  не  вмре!

24.08.2011р.

 

КРУТИ

В  той  день  січневий  зима  люта
Дороги  снігом  замела.
На  станції, що  зветься  «Крути»,
Вмирала  сила  молода.

Їх  триста, юних  добровольців,
В  бій  стали  проти  ворогів,
Щоб  захистити  рідний  Київ
І  рідний  Край, і рідний  дім.

На  смерть  ішли, хоч  добре  знали,
Що  згинуть  в  тій  страшній  борні,
Але  уперто  повторяли:
«Кому  ж  іти, як  не  мені.»

О  Крути – наші  Фермопіли –
Ви  спомин  болю  й  гіркоти!
Спартанці  юні  України –
Ваш  подвиг  житиме  віки!

29.01.2001р.-

 

ЛАНЦЮГ   ЗЛУКИ

Дзвонять  дзвони  Софії.
Сонце  над  Києвом  сяє.
«Діти  збирайтеся  разом!» –
Мати  Вкраїна  благає.

«Брате, проснися, брате!» -
Києву  Львів  гукає. –
Сонце  Свободи  сходить,
Пісня  волі  лунає.

Руку подай, мій  друже,
Станьмо  плечем  до  плеча.
Львів – то  серце  Вкраїни,
Київ – її  голова.

Будьмо  навіки  разом!
Геть  причину  розлуки! –
Раптом  в  снігу  на  морозі
Виник  людський  ланцюг  злуки.

Стали  і  взялись  за  руки.
Серце  зігрів  Прометей,
Символ  братання  і  злуки –
Ланцюг  із  живих  людей.

Ми – єдина  держава!
Ми – єдиний  народ!
Слава  Героям ! Слава!
Місця  нема  для  незгод.   

 

НЕ   ТОРГУЙСЯ

Стрічаю  сонця  перший  промінець…
Увечері  прощаюсь, як  він  гасне…
Такі  дива  створив  для  нас  Творець.
Усе  довкіл  таке  прекрасне…

Сади  в  цвітінні – диво – дивина…
Трава  смарагдово – шовкова…
Пташиний  спів  і  трелі  солов’я.
І  шумно  дихає  діброва.

Поля…Пшениця, жито і овес…
І  перепілки  голос  полохливий…
І  льон  в  цвітінні – горсточка  небес…
І  місяць – красень  серцю  милий.
 
А  небо!  Небо!  Небо  голубе,
Таке  прекрасне  і  таке  глибоке…
Хмаринки – лебеді  пливуть, пливуть, пливуть
І  навівають  тихий  спокій.

А  ночі  зоряні!  А  трави  у  росі!
А  плин  річок, то  тихий, то  бурхливий.
А  гори, вкриті  лісом, а  степи…
Ну  а  глибини  моря  незміримі!

Таку  красу  Господь  нам  дарував.
Живи, людино, споглядай, милуйся.
Живіть  у  злагоді – він  строго  наказав.
Таку  ціну  призначив – не  торгуйся.

 

А  ТЕБЕ   НЕМА

Мамо, моя  рідна  мамо!
Я  уже  й  сама  бабуся.
А  тебе  давно  нема.
       Як  же  хочеться  часами
       Пригорнутися  до  мами,
       До  худенького  плеча.

Як  же  хочеться  вернути
Ті  години  чи  хвилини,
Коли  я  була  мала.
        Коли  мамина  рука
        По  голівоньці  погладить,
        І  косички  заплете,
 
Тихо  спати  покладе..
Й  дивну  казку  під  подушку,
Мов  дарунок  покладе.
         Час, мов  річенька  пливе.
         З  ним  так  швидко  відпливає
          Все, що серцю  дороге.

Тільки  спогад  не  вмирає.
Все  в  минуле  повертає.
В  спогаді – усе  живе.
Все,  що  серцю  дороге.

 

КАЗКО   ТИ  МОЯ  

Україно  моя! Краю  мій  чарівний!
Казко  моя  ти, барвінком  сповита!
Де  соловей  ще  так  мрійно  співа?
Де  ще  трава  є  така  соковита?

Гори  високі, лісами  покриті…
У  надрах  землі  скарб  багатий  лежить.
Гуцул  трембітою  скарб  присипляє.
А у верболозах  десь  мавка  сидить.

Лани  позолотою  вкрила  пшениця…
В  річках  животворна  водиця  тече.
Густими  садами  хати  оповиті…
А  небо  безкрає  таке  голубе!

О  рідний  мій  краю, моя  Батьківщино,
Люблю  тебе, нене, до  болю  в  душі!
Повітря  цілюще  дає  мені  силу,
Наснагу  дає  у  хвилини  важкі.

Татарська  орда  тебе  кіньми  топтала.
Ляхами  розп’ята,  ти  кров’ю  спливала,
Але  оживала  і  знову  вставала,
Нескорена,  горда – синів  у  бій  звала.

От  тільки  москаль, той  сусід  твій  близенький,
У  гості  до  тебе  заходив  частенько –
Хитрістю, підступом  всяк  тебе  вабив,
Аж  поки  тебе  на  коліна  поставив.

Тепер  у  господі  твоїй  походжає
І  дозволу  в  тебе  на  те  не  питає,
Бо  ти – вже  не  ти, бо  тебе  вже  нема –
Позбутись  не  в силі  вже  того  ярма.

А  діти  твої  яничарами  стали.
І  мову,  і  пісню  свою  занехали.
Соромляться  того, чиї  вони  внуки.
Тебе, рідна,  нене, віддали  на  муки.

                  1952р.  

 

ЩАСТЯ

Якщо  ти  маєш  тільки  гроші,
Але  душа  твоя  пуста,
То  сам  ти, вір  мені  на  слово,
Не  вартий  навіть  і  гроша.

За  гроші  можна  все  купити:
Авто, будинок  і  літак…
Та  щастя  ти  за  них  не  купиш.
Повір  мені – це  так.

Любов  потрібна  більш  ніж  гроші.
Любов – це  сила  неземна.
За  неї  можна  купить  щастя.
Така  висока  їй  ціна.

 

ПРОКЛЯТИЙ   ГЕН

На  людей  не  треба  ображатись,
Бо  такі  вже  пристрасті  людські.
Можуть,  часом,  до  небес  підняти,
Славити  тебе  і  прославляти,
Або  вмить  розп’яти  на  хресті.
    Це  така  погана  наша звичка,
Що  існує  в  нас  з  давних-давен.
Мабуть, то  від  Юди  нам  дістався
Цей  зрадливий, підлий  ген.

 

ПАРАДОКС

А  Україна  все  співає…
І  ревно  сльози  проливає
Над  долею  свого  народу.
А  щуку  кинули  у  воду.

Як  відгадаєш  цю  загадку,
То  повтори  усе  спочатку.
Чому  ми  сльози  проливаєм?
Бо  знов  на  граблі  наступаєм.

 

СВЯТО   МАТЕРІ

Як  опускається  на  землю  місяць  май –
Церковний  дзвін  не  відає  спокою.
Скликає  на  маївку. Поспішай.
То  місяць  май, заквітчаний  весною.

Найкращий  місяць  року  і  весни.
В  буянні  трав, квітучий  і  духм’яний.
У  цьому  місяці  є  той  щасливий  день,
Що  має  назву «Свято  Мами».

Те  свято  матері  усім  нам  дороге,
Бо  мати  в  серці  кожної  людини.
У  кожного  матуся  була  й  є
Від  сивочолих  до  дитини.

Цим  словом  зветься  матінка  земля.
І  мати  наша – люба  Україна.
І  мати – Богородиця  свята.
І  кожен  з  нас – дитина.

Це  слово  кожного  любов’ю  зігріва.
Для  кожного  матуся  є  жадана.
Бо  мати – це  людина  пресвята,
Чи  Богородиця, чи  просто  наша  мама.

 

ДЛЯ   ЧОГО

Всі  прославляють  свого  Бога
І  стверджують: «Так  Бог  велів».
Я  впевнена.  Я  щиро  вірю,
Що  Бог  такого  б  не  хотів.
                             
Щоб  йшов  війною  брат  на  брата.
Щоб  матір  кривдили  сини.
Щоб  за  молитву  брати  гроші,
Судити  брата  без  вини.

На  все  це «воля  Божа» кажуть.
А  хто  у  Бога  запитав?!
Бог  землю  й  всі  багатства  світу
Нам  всім  безплатно  дарував.

Бо  всі  ми  є  його  творіння.
І  кожен  з  нас  його  дитя.
Він  нас  створив  собі  на  радість
І  дарував  усім  життя.

А  ми  за  все  беремо  гроші.
( Прожити  важко  без  гроша.)
Та  все  це  мусить  мати  міру,
Бо  найдорожчий  скарб – душа.

Як  можна  ще  купити  й  душу…
І  совість  втратить  чоловік…
Тоді  для  чого, добрий  Боже,
Ти  сотворив  для  нас  цей  світ.

 

ВЕЛИКДЕНЬ

Великий  день. Святковий  день.
До  церкви  дзвін  скликає.
Христос  Воскрес!  Христос  Воскрес!
Із  відусіль  лунає.

Народ  до  церкви  йде, спішить,
Святково  одягнувшись,
Хоч  повен  кошик  смакоти,
Устами  не  торкнувшись.

Бо  так  із  прадіда  велось.
З  пра-прадіда  й  до  мене,
Що  на  Великдень  всі  їдять
Найперш  яйце  свячене.

Бабуся  маму  вчила  так,
Мене – моя  матуся,
А  я  навчатиму  внучат,
Як  стану  теж  бабуся.

І  так  цей  звичай  з  року  в  рік
В  нас  свято  зберігають.
Печуть  паски  і  калачі,
І  яйця  прикрашають.

До  церкви  кошики  несуть
Покриті  рушниками.
А  рушники  ті  вишиті
Також  руками  мами.

Опісля  свячення  пасок
Друг  друга  обіймають,
Вітаються: «Христос  Воскрес!»
І  кривди  всі  прощають.

 

ЖИЖАВА

Біжить,  струмує, дзюркотить –
То  річечка  Жижава.
Але  не раз  та  річечка
Нам  клопіт  доставляла.
         Пливе  собі  тихесенько
         І  влітку,  і  зимою.
         А  норов  свій  показує
         Здебільшого  весною.
Як  тільки  сонце  припече
І  в  горах  сніг  розтане,
То  річечка  малесенька
Враз  океаном  стане.
         Шумить, бушує  і  гуде,
         І  котить  сірі  лави…
         Хати  по  вікна  у  воді
         Стоять, мов  пароплави.
Народ  у  розпачі. Бо  що  ж,
Хоча  вода  й  спадає,
Але  городи  і  хати
Все  мулом  покриває.
         І  люди  річечку  мою
         Жорстоко  покарали.
         Поза  селом, вздовж  сіножать
         Глибокий  рів  копали.
І  перекрили  річеньці
Дорогу  вздовж  села.
І  не  дзюрчить  вже  річечка,
І  журиться  верба.
         І  діти  не  хлюпочуться,
         Мов  лебеді  в  воді.
         Лишилась  річка  вздовж  села
         Лиш  в  пам’яті  моїй.

 

УКРАЇНУ   ПОРЯТУЙ

Народе  український, серцю  милий,
Зневажений, знедолений, гонимий,
І  поневолений  сусідами, розп’ятий,
За  що, народе  мій, ти  Господом  проклятий?!

За  що  тебе  у  рідній  твоїй  хаті
Рабом  зробили  зайди  ці  прокляті?!
Ярмо  на  твою  шию  одягають.
Їдять  твій  хліб – тебе  ж  то  зневажають.

Висміюють  прекрасну  твою  мову.
І  пісню  зневажають  колискову.
Історію  фальсифікують, підміняють.
Дітей  твоїх  в  манкуртів  повертають.

Чому  скажи, якщо  ти  не  проклятий,
Не  можеш  стати  паном  в  своїй  хаті?!
Чом  на  землі  багатій  і  прекрасній
Ти  й  досі  ще  знедолений, нещасний?!

Чому, скажи, чужинські  орди  сунуть
На  наші  землі?! Тут  же  їм  фортунить.
А  ти, господар  рідної  землі,
Батрачиш  й  досі  десь  на  чужині?!

Ну  в  чому  ж, Господи  скажи  мені, причина?
Та  ж  кожен  з  нас  таки  Твоя  дитина.
Одним  у  руки  Ти  даєш  меча –
На  інших  посилаєш  палача.

Прости, мій  Боже, й  строго  не  карай!
 Будь  милосердний – єдність  нам  подай!
Подай  нам  силу  й  розум  нам  даруй
І  Україну  нашу  порятуй.

 

ПРОЗРІЙ

Прости  мені, мій  Краю  дорогий,
Народе  мій  скалічений, сліпий,   
За  те, що  з  болем  в  серці  і  душі
Засуджую  я  помилки  твої.

Хоч  знаю, що не  винен  ти  у  сліпоті  своїй,
Бо  зрячих  нищили – залишились  сліпі.
Сліпі  сліпих  народжували  знов…
У  жилах  їх  текла  вже  рабська  кров.

І  так  впродовж  віків  творили  всі,
Хто  йшов  з  мечем  по  рідній  нам  землі.
Вбивали, нищили  цвіт  нації  святий.
Хто  був  сліпий – залишився  живий.

Та  раптом  Бог  побачив  кривду  цю –
« Прозрій – сказав  Господь  сліпцю.
Поглянь. Простори  ці  й  поля – твоя  земля.
Ступай. Працюй. Оберігай й  нікому  не  віддай.»

Отож  цінуй  Господню  ласку  цю.
Хто  зрячий – руку  дай  сліпцю.
Веди  його. Допомагай.
Люби  його.  Люби  свій  Край.
З  мечем  нікого  не  впускай.

 

МОВА

Світ  чудовий, загадковий
Пан  Господь  зумів  створити
І  навчив  усі  створіння
Спілкуватись, говорити.

Кожен  має  свою  мову,
Бо  без  неї  не  прожити.
Навіть  рибка  безголоса
Також  вміє  говорити.

Пташка  співом  закликає
Своїх  діток  до  гніздечка.
Дивні  бекання  почуєш,
Як  відізветься  овечка .

Киця  м’яукає  тихенько,
Коли  щось  сказати  хоче,
А  курочка  кудкудаче,
Вітер  тихо  щось  шепоче.
                               
Кожен  любить  свою  мову,
Вчить  її  і  поважає.
А  я  люблю  українську.
В  світі  кращої  немає.

 

Присвячую зв’язковій  Головного
командира  УПА  Р. Шухевича
шановній  п.  Ользі  Ільків.

ОЛЬГА

У  Вашу  юність, в  Вашу  весну
Ввірвалась  буря  снігова.
І  ніжні  квіти  черешневі
Снігами  раптом  замела.
        А  смерч  червоний  люто  нищив
        Все, що  зустрів  він  на  шляху.
        З  корінням  виривав  безжально
        Вкраїнську  поросль  молоду.
Цвіт  України  по  гулагах
Та  по  сибірських  таборах
Порозкидав, щоб  заморозить
І  поховати  у  снігах.
        А  юнь  жила!  А  юнь  боролась!
        І  вистояла  в  цій  борні.
        І  проросла  зеленим  житом
        У  тій  далекій  чужині.
І  вас, тоді  ще  зовсім  юну,
Тендітне  й  чарівне  дівча,
Не  обминула  гірка  доля…
Не  обминув  кнут  палача.
        Та  Ви, у тих  страшних  мерзлотах,
        Серед  снігів, серед  пітьми,
        Пробили  товщу  снігу  й  льоду
        Й, немов  підсніжник, зацвіли.
Ви  вистояли, не  зламались
В  залізних  колесах  тортур.
Ви  в  очі  нелюдам  сміялись
Й  зламали  той  залізний  мур.
        Ви  вижили, а  ворог  згинув!
        У  тому  є  заслуга  й  Ваша.
        Вам  кланяється  Україна!
        Ви  славна  Героїня  наша!

 

ЛЮБОВ   НЕ   ПОМИРАЄ

Моя  матуся  дорога
У  сорок  овдовіла.
І  дивна  пісня  з  уст  її
Частенько  так  бриніла:
        «Лице  твоє  поморщене
        Краси  вже  не  видати.
        Ой  ти  стара,  моя  стара,
        Дай  личко  цілувати.
        Ой  ти  стара, моя  стара,
        Дай  личко  най  цілую.
        Хоч  грудь  моя  уже  стара,
        Але  любов  ще  чую.» -
А  я  у  юності  своїй
Страшенно  дивувалась…
Невже  матусенька  моя
Ще  б  й  нині  цілувалась?!
        Про  що  вона  й  про  кого  так
        Зажурено  ще  мріє.
        Не  знала  я,  не  відала,
        Що  серце  не  старіє,
Воно  згорьоване  болить
Й  про  роки  натякає,
Але  любов  в  ньому  живе.
Любов – не  помирає!

 

ПРОСТИ

Мій  батечку  ріднесенький, прости,
Що  й  досі  не  знайшла  твою  могилу.
Не  знаю, як  прощався  з  білим  світом  ти?
За  що  віддав  життя  і  за  яку  провину?

Я  щиро  вдячна, рідний  мій, за  те,
Що  научив  мене  по-правді  в  світі  жити.
Любити  свій  народ  і  Край  наш  дорогий.
І  зла  нікому  не  чинити.

Слова  твої  я, наче  стяг, несла.
На  блудний  шлях  ногою  не  ступила.
Я  честь  і  гідність  свято  берегла.
І  рідний  Край  любила.

 

ФОТОГРАФІЇ

Фотографії… Світлини…
Друзів,  родичів, родини…
Ми  з  тобою  молоді…
І  батьки  ще  не  старі…
       Діти  наші  ще  маленькі –
       Карапузики  смішненькі…
       Дошкільнята…Школярі…
        Шлях, що  пройдений  в  житті.
Глянеш – в  спогади  пірнаєш.
І  минуле  пригадаєш.
Все  життя… А  скільки  мрій?!
У  світлині  цій  стрій.
        Раптом  за  якусь  хвилину
        Перетворишся  в  дитину
        В  юнку, або  у  дружину.
        Все  це  за  якусь  хвилину.
Ти  щаслива… Ти  кохана…
Ти  уже  молода  мама –
Твій  коханий  поряд  теж.
Радості  немає  меж.
        Ось  світлинка – ти  бабуся,
        На  рука  твоїх  внуча…
        Спогад  швидко  відплива.
        Ось  і  старість… Ти  сама.
        Фотографія  сумна.

 

ТО   ВСЕ   ВІД   БОЛЮ

Про  що  б  я  не  писала, не  говорила,
То  все  до  тебе  повертаюся, милий.
Тебе  нема, а  я  розмовляю  з  тобою.
То  все  від  болю. То  все, мій  коханий, від  болю.

Болить  і  не  гоїться  у  серці  рана.
Я  усвідомила, що  не  кохана.
Для  жінки – тяжке  покарання,
Коли  втрачається  щире  кохання.
 

   
ГЕНІЇ

Чому  ми  геніїв  із  мертвих  воскрешаєм?
Побачити  не  хочемо  живих.
Та  ж  генії  й  серед  живих  бувають,
Та  їх  чомусь  не  замічають…
Так  вже  народ  привик,
Що  тільки  мертвих  возвишають…
За  ними  сльози  проливають,
Вшановують  і  прославляють…
«Ах, що  ж  то  був  за  чоловік!»
Так  вже  народ  привик.

 

ДЛЯ   ЧОГО   СЕРЦЕ

Я  так  часами  собі  гадаю,
Для  чого  серце  у  грудях  маю?
Так  розмовляю  сама  з  собою –
Мабуть, для  болю, мабуть  для  болю.

Якби  не  було  серця  у  грудях,
Як  то  буває  в  роботах – людях
Жила  би  людина  і  горя  не  знала,
Їла  би  гроші  і  солодко  спала  б.

Є  вже  на  світі  такі  екземпляри,
Що  замість  серденька  є  тільки  долари.
А  як  їм  без  серця?  Не  знаю. Не  плачуть.
Бо  окрім  доларів  нічого  не  бачать.

 

ЗЕМЛЯ   БЛАГАЄ

Земля  свята  рятунку  просить
У  розпачі  своїх  синів –
« Рятуйте, діти, я  благаю,
Мене  від  клятих  будяків.»

Бо  з  будяків  пустоголових
Насіння  вітер  роздуває
І  всі  степи  й  лани  безкрайні
Цим  клятим  зіллям  засіває.

 

НА   ВІЛЬНІЙ   ЗЕМЛІ

Ділили  нас  і  розділяли…
На  наших  землях  панували…
Народ  у  рабство  повертали,
    А  ми  мовчали.
І  за  чужих  царів  вмирали…
Чужі  фортеці  будували…
І  гинули  на  чужім  полі
Та  залишалися  в  неволі.
    І  так  впродовж  віків.
Народ  мовчав  терпів.                                                                             
 І  раптом  сталось  диво  з  див.
Народ  Тараса  породив.
І  зазвучала  рідна  мова
   У  всій  своїй  красі!
І  зрозумів  народ  нарешті,
Що  ми  такі, як  всі.
«Єднайтесь, браття, будьте  разом! –
 Пророк  усіх  благав ,
  - Бо  сила  в  єдності  народу» –
    Він  голосно  сказав.
Бо  сила  в  єдності  народу!
Скажімо  зайдам: «Ні!»
І  будем  жити  в  « своїй  хаті»
І  будем, «браття, панувати»
На  вільній  вже  землі.                                      

 

 

 

                                     «Можна  знайти  в природі півтони,
                                      Можна  життя  спинити напівслові,
                                      Але  нема  в  житті  напівціни,
                                      Але  нема  в  житті  напівлюбові.»
                                                     Андрій  Демиденко.

ПРОМОВЧИ

Якщо  мене  ти  все  ж  таки  колись  розлюбиш,
То  не  кажи  мені  про  це.  Молю!
Не  вимовляй  ти  при  мені  це  кляте  слово –
« Я  не  люблю  тебе  вже  більше. Не  люблю.»

Бо  я  його  сприйняти  не  готова.
Воно  розірве  моє  серце  на  шматки…
Ти  просто  щезни  десь  з  очей  моїх  раптово.
Про  зраду  краще  промовчи.

Я  зраду  усім  серцем  ненавиджу.
Бо  зрада – це  найгірший  ген  людини.
Бо  як  любити, то  повік, до  смерті.
Любов – не  має  половини.                                          

 

МАЙБУТНІЙ   СПАС

Коли  Вкраїну  плюндрували,
Народ  в  кріпацтво  заганяли,
Народ  до  рабства  звик –
Їй  вирвали  язик.

Заборонили  рідну  мову
І  рідну  пісню, рідне  слово,
Розп’яли  Матір  на  хресті –
Мовчали  всі.

І  раптом  в  бідній  сільській  хаті,
Де  не  було  вже  що  втрачати –
Стіна  і  на  ній – Спас…
Вродився  наш  Тарас.

Дитя  з  кріпацької  хатини,
Майбутній  Спас  для  України,
Народ  від  сплячки  розбудив
І  голосно  заговорив.

І  слово  віще, рідне  слово,
На  крилах  вітру  понесло
І  у  степи, і  у  село,
Де  люд  дрімав.

І  раптом  люд  проснувся, встав.
І  зрозумів – це  ж  рідне  слово…
Яка  прекрасна  наша  мова,
Неначе  музика  звучить.

І  буде  вічно  жить!
Ми  дякуєм  тобі, Тарасе,
Що  ти  нам  мову  врятував
І  розбудив  народ, що  спав.

 

ЕКРАН            

З  екрана  дивляться  на  нас  обличчя.
Живі…Красиві…От  дива!
Вони  співають, усміхаються, танцюють,
А  їх  давно  серед  живих  нема.

Наука  творить  диво. Все  можливо:
Злетіти  в  космос, бачити  здаля…
Живу  людину  штучно  сотворити…
В  пробірці  виростить  дитя…

Людина  мудра. Може  все  збагнути.
Ба, навіть  штучне  серце  сотворить.
Але  не  може  юність  повернути
Й  навчити  штучне  серце  полюбить.

Тому  любіть, поки  живі! Радійте!
І  усміхайтесь, і  творіть  добро…
І  один  одному  слів  добрих  не  жалійте.
Запам’ятайте – жити  раз  дано.

Життя  чудове. Треба  вміти  жити.
Господь  для  нас  Рай  на  землі  створив.
Не  бачити  той  Рай  земний  прекрасний
Може  лиш  той, хто  не  любив.

 

КОНЧЕ   МУШУ

Якби  тебе  я  не  зустріла,
Не  знала  б, що  таке  кохання.
Я  б  спів  пташок  не  розуміла,
Не  чула  б  лебедя  зітхання.

Можливо,  скрипка-віоліна
Не  хвилювала  б  мою  душу.
Отрута  серця – її  звуки…
І  я  любити, конче, мушу.

І  ночі  місячні  чарівні…
І  зорі  тихі  вечорові…
І  теплий, ніжний  подих  вітру –
Це  все  провісники  любові.

Коли  кохаєш, коли  любиш –
Усе  це  серденьком  сприймаєш
І  з  місяцем  у  ясні  ночі,
Неначе  з  другом  розмовляєш.

Якби  тебе  я  не  зустріла,
Я  б  сенс  життя  не  зрозуміла.

 

ТРАВЕНЬ

Ах, місяць  май, чи  травень,  серцю  милий!
Духмяний  красень – що  не  говори…
Це  місяць  для  закоханих, для  щастя,
Він  найчарівніший  з  трьох  місяців  весни.

Весна  йому  віночок  свій  віддала…
І  всі  пісні  і  трелі  солов’я…
І  пелюстками  землю  покривала,
Прощаючись, і  тихо  відійшла.

Його  собі  обрала  жінка-мати,
Що  світові  дарує  скарб – дитя…
Це  свято матері, матусі, мами –
Це  свято, що  дарує  нам  життя.

Цей  диво-місяць  черешневих  віхол,
Цвітіння  саду  й  місячних  ночей…
У  травні-місяці  всю  нічку  до  світанку
Не  замовкає  соловей.

Цей  милий  птах, отой  сіренький  пташок,
Всю  ніч  не  спить – виспівує  пісні,
Радіє  з  того, що  його  кохана
Висиджує  пташаток  у  гнізді.