Жінка-УКРАЇНКА

Левко Воловець. Окрилені злети: Лірика. – Львів: Сполом, 2017.

Як зелена віть весною, забуяла на літературно-поетичному овиді нова лірична збірка талановитого поета Левка Воловця зі Львівщини. Забуяла змістовною життєдайністю, соковитістю слова, насущністю проблем, щирим пафосом їх розв’язання в поетичній формі та чистотою громадянського сумління автора. Підґрунтям його творінь є, власне, світогляд істинного патріота-українця, реальні події з його генетичної пам’яті як минулого, так і сьогодення, спрямовані своєю енергією в майбутнє.

Окриленість його душі починається вже з відповідного дизайну збірки: на фоні голубого неба вгорі, яке підпирають підкарпатські бескиди з полонинами і вічнозеленими смереками, – бурхливим вихором у стрімких злетах птиці миру, які ронять чарівне перо саме автору… Та ж зграйка птахів і описала, й ніби підносить крильми в золотисто-жовтій окрасі назву книги. Заставкою в тексті є мініатюрна деталь з вишиванками; усе це символізує творчу самореалізацію поета, який заявив про себе уже давно виданням багатьох поетичних, в тому числі пісенних, збірок, а також як автор понад двох сотень талановитих літературно-критичних статей.

Книга «Окрилені злети» складається з розділів: «Незабутні», «Душевні поривання», «У храмі природи» та… «Негідникам». Кожен із них хоч штрихом треба зачепити, щоб усвідомити всю палітру творчих замилувань і осуджень автором деяких вад навколишнього світу з сьогоднішніми проблемами. У його поважному віці це звучить як подвиг, а Слово – як своєрідна зброя за краще наше майбутнє. Дивлячись на нумерацію дат написання творів, маєш таке враження, що поет-лірик (а подекуди й сатирик) перебуває у ритмі постійної творчої наснаги і виняткової працездатності. Виважений і мислячий його тонус у благородному обов’язку перед рідним народом і стомленою історично Україною.

Уже перша сторінка з віршем «Услід за Горлісом-Горським», одним із українських героїв, є посилом для подальшої тематики лірики пана Левка; це його спогад про Холодний Яр, УПА, що зародилася на Волині, куди влились і галичани, і як ця «сила могутня» врятувала свій край і свій дім. Події переносяться в наш мирний час, коли в Україну знову ввірвалися ординці і плюндрують нашу землю, загрожуючи її незалежності; гинуть «щонайкращі сини у бою»,

Та знають усі: ми сильніші сьогодні
І волю й державність відстоїм свою (4).

Далі автор опоетизовує батька нашого національного Героя Степана Бандери – Андрія Бандеру, який під жорстоким катуванням чекістських катів не зігнувся, не зрадив сина, не відрікся від нього; хоч і передчуває свою смерть, а вмирає як боєць. Отже честю його імені і моральною правотою напряму, обраного ними, ми можем гордитись. А це дорожче від життя, в цьому і полягає суть безсмертя героїв. Радянську систему з її гулазькими концтаборами, де калічили долю українців, засуджується і в інших творах: ми заслужили кращої долі, та «державність» наша фігурувала лише на папері; ми були в червоній неволі, а значить, були приреченими гинути:

Але така вже «бромна» в нас історія:
Борись і гинь, якщо родивсь в неволі (5).

До речі, що таке «родитись в неволі», спізнав і сам автор ще під час навчання у львівському виші. Чтиво нам, філологам, дозволяли строго дозоване. За кожним було недремне око стеження всіляких нишпорок, навіть із самого московського центру, які декого зуміли й «перекупити». Ті, кого «засікли» на «забороненій» літературі, вилітали в гулазькі нетрі, їх знімали з посад, хоч були провідними професійними кадрами, виключаючи із сатанинської секти «Комсомол», що було рівнозначно виключенню особистості із суспільного життя, зламу їхніх доль, рекрутували в лави радянської армії, причому в найдальші закутки тодішнього Союзу… У кращому разі, «засуджували» в чорнороби у заводських ливарних цехах, де в чанах кипів метал, – саме як Левка Воловця, одного з кращих студентів, в якого досі сліди на тілі від того пекельного кип’ятку. Хіба лише на тілі? І на зраненій душі. Проте він знайшов у собі сили успішно закінчити виш, все своє життя присвятив вихованню молодого покоління, працюючи в рідній стороні. Керуючи тим процесом. Навчав рідної української мови. Тож Слово для нього було як зброя не лише в боротьбі за своє творче «Я», а й за справедливсть і честь нації. Продовжив справу, якій його вчили найкращі за професійністю і людяністю кадри. Звичайно, вони теж змушені були підкорятись тоді існуючому розбійницькому режиму. Але ж вони і допомагали відновлюватися у виші прогнаним, і простеляли дорогу тим, що принесли користь країні своєю подвижницькою діяльністю. Донині Львівський Національний університет ім. І. Франка, де вчився автор, – у п’ятірці найрейтинговіших вузів України (після, звичайно, столичних університету ім. Тараса Шевченка і «Могилянки»). Тож є чим гордитися й поету Воловцю, і багатьом іншим вихідцям цього вишу, які зайняли передові позиції в нашому житті, і його шанувальникам-читачам! Важко втриматися від слова докору тим, що влаштовували прикрий ярмарок на тих комсомольських збіговиськах, щоб осудити своїх товаришів, так заробляючи сумнівні кар’єрні «дивіденди» та «заохочення». Скільки ж їх і тепер, перефарбованих задля своїх благ!

Одним з улюблених напрямів у ліриці поета є його, як і в попередніх виданнях, посвяти друзям-побратимам, оспівування рідної йому Кам’янеччини. Він сміливо, з неповторністю й свіжістю, вплітає у свою збірку і посвяти відомим в історії й літературі українцям, як-от «У вінок Лесі Українці» – тій, яка, не скорившись недолі й утискам, дала поколінням «достойний приклад» на той час істинно національних пріоритетів у мистецтві.

І твори всі найкращого зразка:
Услід за ними піднімались кволі,
Ти не була в житті слабка,
І не скорилась долі (6) –

саме це констатує автор збірки, схиляючись у шанобі перед її іменем і подвигом.

Творчим методом його є простота й пісенне слово, легке для сприймання. Свою ідейну позицію, таку ясну патріотам, подає в пафосному доборі образів, влучній і точній деталі; пропагує гідне суспільне життя, вірить у твердість, нездоланність і могуть свого народу, як рефреном повторюючи це в різних синтаксично-емоційних конструкціях протягом усього тексту збірки. Любов’ю до Людини, вірою в неї, до своєї Вітчизни, пізнанням світу живиться його естетичний ідеал вищої проби! В автора кожне слово – зернина мудрості. І щирості. (Якщо десь є дещиця незаримованих влучно рядків, то вони не впадають в очі, бо виправдані змістом, зарядом духовності, закладеної в основу твору).

Глибиною змісту, художньою майстерністю чарує і його цикл «У вінок Маркіяну Шашкевичу». Культурному й громадському діячу походженням із Галичини, який утверджував в умовах окупованого чужинською імперією свого Краю рідне Слово і ніс його, не схибивши, як дехто з його сподвижників, видавців «Русалки Дністрової», в народ. Цикл у вигляді епічного полотна складається аж із 12 частин, що символізує глибоко духовну сутність автора (відповідно до 12 апостолів у Святому Письмі). Хвилюють рядки, коли головний герой твору з високим священицьким саном і з гаряче-нестримним серцем глядить «аж за обрійну даль». Задля чого його подвижницька праця? Задля волі, про яку мріяли віками українці цього забутого Богом і людьми темного, через позбавлення освіти рідною мовою та гніт неволі, найзахіднішого закутку України. У здобутті волі священик просить помочі в Бога: «Поможи нам, Великий наш Боже!» Хіба не актуальні ці слова й нині, через понад сотню літ? Адже русифікацію й ігнорування ми досі відчуваємо, особливо тотально – у великих містах Півдня і Сходу нашої країни. Як і 2–3 її відсотки у західних україномовних областях. Це за останніми статистичними даними. Тож «Ми мусимо нині свій хід починати,/ щоб наші за нами відважно пішли». Отже, автор відчуває власну місію заради свого народу, своєї України. Щоб зникла «…брехня і хула, / А світло засяяло в домі». Слова попередника кличуть сучасника на той же бій з тим же ворогом, який намагається й сьогодні кинути нас у рабство. Тільки сам Шашкевич залишився вірний

Світлим ідеалам, за які страждав.
Був один, як палець, долі непокірний,
Ще й зумів здійснити стільки добрих справ.
Хоч отримав кару за свою стоїчність,
Але дух завзяття в серці не погас.
Не здолавши злиднів, перейшов у вічність.
В пам’яті ж народу він живий весь час (13).

Отже і нам, сущим нині, справ вистачає, і ми маємо в історії приклад того, до яких справ слід братися, незважаючи ні на які перешкоди. У кого ж поет-лірик знаходить підтримку? У Творці-Богові, який посилає нам усім блаженність із небес.

Саме тому в поета пульсує генетична пам’ять про найсвятіше: своїх дідів-прадідів, своїх працелюбних батьків – матір і батька, яким присвячує теж міркування й спогади, починаючи з дитинства. У них він вбачає підтримку як у «вузлику пам’яті»: «Не забудьмо про вдячність і шану, / поки є в нас іще матері» (16).

Авторські душевні поривання, погляд митця – таки у віддачі батькам свого морального боргу. В поезіях «Очікуване», «За журавлями», «Мій намір», «Твердість», «Смисл любові», «Знову про любов» та численних інших звучать мотиви порядності, щоб жити з Богом у душі, «І жити так, як вчив наш Бог-Отець» (22); поет бажає усім краси та здоров’я, бо «Любов – то основа життя» (23). Упевненість, непокора злим проявам життя, поради, виболені прохання тощо, слова, одягнені в риму, акумулюється у Слові, що віє майстерною довершеністю, вражає і діє майже гіпнотично на свідомість сучасників митця. Тож майже кожен його день заповнений працею, возвеличенням української жінки-матері, ідеєю служіння народу, купою нагальних постійних проблем, які слід вирішувати. Тож він, шанований наш сучасник, дивиться разом з усіма небайдужими громадянами в майбуття.

Якщо людина наділена талантом від Бога, то наважуся ствердити це і про автора збірки «Крилаті злети» – Левка Воловця. Для злетів, ще й крилатих, він мусить бути у співдружності зі сміливістю. А де ж ті… ну, ті, що в свій час влаштовували ярмарки осуду, ллючи бруд на чесні душі?.. Та вони нікуди не поділися. Їх не обходить увагою поет у четвертому розділі «Негідникам». Осуджуючи лінивство, байдужість, відступництво, казнокрадство, лукавство чиновництва тощо, поет пропагує своє обурення, розвінчує той «отруйний туман», звихнено несвідомої зажерливої «гори» і «помилково обраних»; дає всім свою оцінку. Правильну з точки зору порядної моралі і священних чеснот. У підсумку резюмує: «Ті, що судять тепер, завтра будуть підсудними, / Час брехливих уже повертає назад».

На вістрі авторського пера, де ліричний тон змінюється майже саркастичним, – і звернення до світових проблем. Зокрема до північно-східного сусіда України, що розв’язав бойню на прикордонних наших територіях, і вбиває найкращих наших синів; і куди ж далі спрямовані його апетити, чи не занапастити увесь світ? В той же час звучить впевнено й чітко: «Імперії, знаєм, не вічні» (107).

Такі ж думи-помисли і в зверненні до Польщі, за якою не менше гріхів, починаючи з давнього минулого, коли вона «вчила», як любити українцям поляків, коли її кровопролитна рука в недавньому минулому пройшлася косою по Волині, а віднедавна, не дивлячись вже на кроки примирення й усепрощення (українці перші ініціювали той доброзичливий жест), продовжують проти нас, українців, агресію, злочинні рішення на рівні влади. Вони ще й досі не можуть забути своїх «орлят» у Львові, які йшли з боєм проти корінних мешканців-українців; ці відлунням збудили душу автора. Хоч і є там чимало прогресистів і наших друзів, та, на жаль, дотепер не вмовкають бундючні голоси, співаючи пісні про «мій коханий Львів». Дотепер… А це для майбутнього небезпечний посил. Він пише вірш-відповідь «Західним сусідам», які

…провокують крики, вереск, шарпанину…
Бувало, що доходило й до крові.
Ніколи все оте у пам’яті не згине,
А вибухне, як біль, в майбутнім слові (109)
…………………………………
Волинь уже ніяк не буде ваша
Й не скнітиме в чужинському ярмі (111).

Слово долає час і простір. Возвеличує і єднає. Також попереджує і стверджує. Тож хочеться висловити побажання і своїми словами:

Щоб миті ми, дай Боже, ще діждались,
Як в Україні згине всяка тлінь.
Ми теж, як вміли, працею плекали
Нове життя для нових поколінь! (Н. К.).

Місія талановитого поета, що влився в загальноукраїнський літературний процес, поповнивши духовну скарбницю, не споглядальна, а дійова і ділова, вимірювана любов’ю й обов’язком перед рідною Батьківщиною. Автор обрав свій індивідуальний стиль, співзвучний із класичною формою віршованого твору. Адже в цьому жанрі найкраще висловити свою небайдужість до життя, своє бурхливе натхнення. Запалити серця інших у боротьбі, яка ще триває в нашу добу за волю й незалежність, зацементувати свій прогресивний світогляд, врешті. Послужити своїй рідній Вітчизні тими засобами, на які спроможний він. Збагачений знаннями й життєвим досвідом, фізично і духовно.

І наостанок: бажаю поетові-лірику Левкові Воловцю й у подальшому творчої наснаги, вагомих здобутків у літературній царині!

 Надія Корнійчук, волинська поетеса