Повернення на Батьківщину

… Гідно до межі дійшов,
Честь свою зберігши, душу й плоть.
І доніс свій хрест тяжкий з любов’ю
До межі, що йому визначив Господь.

У розлуці земля рідна серце його завжди гріла і тепер в материнські обійми навіки свої прийняла.

У п’ятницю, 15 вересня 2017-го, Львів зустрічав спочилого в Чикаго істинного патріота України, людину легендарної долі, відданого і вірного сина свого народу, 97-ми річного письменника Володимира Ковалика. Через трансатлантичний повітряний коридор він подолав тисячі кілометрів, аби на українській землі, між своїми людьми, поруч з коханою дружиною Емілією Іванівною знайти свій довічний спочинок.

Долею дарована зустріч

Народився 10 квітня 1921 року в українській емігрантській сім’ї Коваликів у далекому від Львова Чикаго. Змалку у родині від батьків чув цікаві розповіді про рідний край, вічнозелені Карпатські гори. Його допитливу душу бентежили колоритні пісні, які вони гарно співали за накритим святковим столом у новорічну ніч, Різдвяні та Великодні свята, на День Подяки та на днях народження членів сім’ї. Так в його свідомість впевнено входила рідна мова, свята до Всевишнього молитва, колядки, співанки, коломийки, ліричні пісні, багаті на видумку народні перекази, бувальщини, легенди, приказки і прислів’я…

Мав 15 років, коли мати вперше наважилася привезти сина до своїх заможних батьків у село Дроздовичі на Перемишлянщині. Як дорогих і бажаних гостей їх радо тоді запросили на бойківське весілля, що відбувалося в горах. Вперше побачене і пережите тут дійство сватання і вінчання молодих приємно вразили молодого Владка. Того вечора як ніколи затято і весело грали троїсті музики. Чутливі струни юної душі вразили переливи звуків цимбал. Ненавчений місцевих танців він не наважився увійти в коло танцюючих. А тому вийшов на подвір’я. Пянко пах розквітлийбузок. Світломпроменистим землю обливало місячнесяйво та відблиск далеких зірок. Незчувся як до ньогопідійшладівчина. На цімвесіллі вона була старшою дружкою. Сказала, щотеж з дідового села Дроздовичів. Добре знаєїхню родину. Начувана, щовіннетутешній, а хлопець з далекої і невідомоїїй Америки. Так вони упершезустрілися, познайомилися і з першогопоглядуміж ними зав’язалася щира прив’язаність, дружба. Звали дівчину Емілією. Так до його серця несміливо постукала Перша, Єдина, на все життя Всепоглинаюча Любов.

Нікому кривдити вас не дам

Його життя в Україні стелилося як в ненаписанім романі. Троє повстанців з боївки навідалися до оселі Коваликів. Хлопці спустилися в село, аби поголитися, переодягнутися і повечеряти. Але хтось їх запримітив і виказав. Енкаведисти не забарилися. Вони одразу оточили дім Коваликів і зумисне підпалили дідове обійстя. Полум’я стрімко зметнулося вгору. Яскраве його зарево здійнялося і сягнуло неба. У стайні несамовито ревла худоба. Іржали переполохані коні. З прив’язі рвався пес Вовчур. На траві непритомною лежала мати. У розірваній сорочці, під деревом невтішно плакала 12-ти річна сестра. Сільських людей, які сюди збіглися на поміч, аби погасити полум’я, оточили солдати. Стояли з автоматами та вишколеними вівчарками. З охопленої вогнем стайні несамовито вирвався кінь Збруй. Він вихором пронісся крізь натовп людей і помчав до лісу. Цього вечора до села спустився і Владко. 19-ти річний хлопець був зв’язковим УПА. Він застав цю потрясаючу і жахливу картину розправи над його родиною. Але нічим зараз рідним допомогтине міг. З болем оглядаючись на палаючу дідову хату і прискорюючи ходу, подався в глибину лісу. Лише губи юнака шептали слова: «Нікому кривдити вас не дам». До нього згодом дійшли чутки, що його батьків і сім’ю насильно вивезли в Сибір.

Виклик до майора Дорожко

Протягом 5-ти років він ходив у рейди і воював у складі української повстанської армії. У вуйка Гната Цюка йому вручили повістку. 10 червня 1946 року мав з’явитися до начальника Нижанковицького відділу НКВД, Старосамбірського району, до майора Дорожко. Перший допит нічого не дав. Однак його затримали і кинули за ковані двері камери №3. Його співкамерником тут виявився німецький генерал.Співробітники контррозвідки його викрали у Варшаві. 20 діб, як громадяни інших країн, вони провели удвох у цій камері. Далі з Нижанкович його перевели в Дрогобицьку тюрму Бригідка. Ні допити, ні умовляння, ні залякування не дали бажаних результатів.З його вуст не почули очікуваного каяття. Тоді вони не зломили Владка, але вжили інший спосіб, аби його знищити. Вранці випустили з цього проклятого Богом і людьми місця. Випустили зумисне, аби викликати у своїх недовіру і підозру до нього. Гіркі слова тоді почув у свою адресу. Були і сумніви: чистими звідти не виходили.

– Зради нема, не було, бути не може ніколи, – з гідністю відповів своїм товаришам.

Як бути? Куди йти? Що далі робити?

Подався в село Дроздовичі. Знав, за кожним його кроком тепер будуть стежити не лише енкаведисти, але й есбісти УПА. Майже два роки переховувався. Проживав у різних місцях, ночував під стріхою господарки Еміліїних батьків. Лише її брат Ярослав – станичний УПА був посвячений у цю таємницю. Але так тривати довго не могло. Батько дівчини викликав юнака на сувору і відверту розмову. Змусив його повернутися до лісу, а про дочку свою просив забути навіки.

Лісові брати радо прийняли Владка. З юнака вже були зняті всі підозри. Знову приступив до виконання бойових завдань. Якось повертаючись з Дрогобича став випадковим свідком страти на шибеницях трьох молодих воїнів УПА. Заціпенілий від жаху людський натовп поволі почав розходитись. Дорогу Володимира Ковалика перетнули троє незнайомців. Вони обступили його і наказали: – Слідуйте за нами і не робіть ніяких дурниць. Його силоміць впихнули до машини з написом «ХЛІБ» і повезли в тюрму на вулиці Стрийській.

На допитах

До слідчого викликали ночами. Світло лампи било у вічі. Десь поруч капала вода, діяла на свідомість. Від усіх пред’явлених йому звинувачень Владко відмовлявся:

– Я – громадянин Америки. Ні про що і нічого не знаю.

Йому інкримінували співпрацю в УПА, терористичну боротьбу проти радянської влади, колективізації, свідомої частини суспільства – робітничого класу… В камері, де сидів їх було тридцятеро. Спали на голих нарах. Перед новим роком йому дали ознайомитися і підписатися під вироком: присудили 10 років каторги та 10 років заслання. Володимир Ковалик уважно перечитав свій присуд, але під ним не підписався. Потім був Самбір, львівська тюрма на вулиці Замарастинівській. Звідси етапом його перевезли у харківську в’язницю. Потім – в білоруське місто Оршу. Далі – московський розподільник. З сухим пайком його відрядили до станції Потьма в Мордовії.

В’язень К – 73

У 18-ому лаг пункті проходив карантин, у 8-му – отримав табірний одяг. Йому видали старі ватяні штани, фуфайку, зношені попередником гумові чоботи та чотири номери. Їх до ранку мав пришити на шапку, на плечах та рукаві фуфайки, на колінові штанини. Так він став К – 73. В’язнів розподілили по бараках. Тепер його сусідами були високо освічені, інтелігентні та культурні люди – інженери, лікарі, письменники, композитори, провідні науковці і вчені. Тут він зустрів і громадянина США Ніка Кіржу. Той був американським аташе в Румунії. У 1946 році його заарештували за шпіонаж і теж засудили на 25 років позбавлення волі.

На роботу в тайгу, де після лісорубів мали зачищати лісі звільнену від деревини площу, їх вивозили теплушками. Стояли тріскучі морози. Холод проймав тіло наскрізь, сковував до самісіньких кісток. Робочий день розпочинався з 7-ї години ранку і тривав до 6-ї вечора.

Зустріч з митрополитом Йосипом Сліпим та видатними земляками зі Львова

У табірному житті Володимира Ковалика особливе місце зайняла постать Митрополита Йосипа Сліпого. З серпня 1948-го до весни 1953-го він теж перебував у цьому виправно-трудовому таборі. Відбували тут покарання люди різного віку, різних віросповідань. Були в бараках мусульмани, католики, буддисти, суботники, штугедисти… Переважна більшість з них були віруючі українці із Західної України. З-поміж інших людей Йосип Сліпий виділявся своєю шляхетністю, енергійною ходою, людяним поглядом, щирою посмішкою, добрим блиском очей, привітним словом, яких не міг побачити і оцінити хіба лишень сліпець. Всякий раз, коли випадала вільна хвилина, 58-ми річний духівник молився. Часто свій пайок віддавав голодним, а сам залишався без їжі. Але світився такою внутрішньою добротою, людяністю і одухотвореністю, що вона сприймалася в’язнями як його святість.

У таборі Володимир Ковалик зустрів добре знайомих стрільців УПА двох Михайлів – Була та Мисливця, єпископа Миколу Чарнецького, львівських композиторів – Василя Барвінського та Бориса Кудрика, литовського поета, автора поеми «Враги в кольчугах» Валентина Страждаліса… Далі його перевели на роботу до туберкульозної палати. У терміні він виграв рік, але сам заразився цим важким недугом. Його трохи підлікували і відправили на Алтай.

Виїзд на поселення в Алтай

З нового місця він наважився написати листа Емілії. Їй повідомив, що ще має відбути 10 років поселення. І якщо вона його не забула і досі вірно кохає, то просить її стати дружиною. Окрилена цією звісткою Міля, яка з українськими і польськими сестрами милосердя після таборів і заслань працювала медсестрою в Інті, на літаку прилетіла до нього на Алтай. У 1956 році вони одружилися. Володимир Михайлович став помічником виконроба. У своїм розпорядженні мав людей, трактори, бензопили, машини, всіляку тральну техніку. І велику повагу від людей. На новім місці Ковалики звели невелику хатину, теплу стайню, обгородили своє подвір’я. Але назавжди тут не залишилися. За сині Алтайські гори серце рвалося на рідну Західну Україну. І знову склалася непередбачена ситуація: відновився рецидив туберкульозу. Вилікувала його заслужений лікар Алтайського краю, киргизка Софія Михайлівна Ахмедова. Від неминучої смерті врятувала його і заново повернула до повноцінного життя.

Повернення на рідну Україну

У 1967 році з дружиною Емілією Іванівною, 10-ти річною дочкою Ольгою та 6-ти річним сином Ярославом подружжя Коваликів повернулося на Україну. В селі Підгірному під Львовом від радгоспу отримали квартиру а через 9 років переселилися у новозбудовану власну хату. Та мрія ще хоч раз побувати в далекій Америці, де проминуло його безхмарне дитинство, не давало Володимиру Михайловичу покою. Після тривалих роздумів відновив свої клопотання. В американському консульстві в Києві отримав паспорт громадянина США. Невдовзі вилетів до Чикаго. З цим містом він був у розлуці більше ніж піввіку. На американськім континенті його зустріла розкішна осінь. Вечірні вулиці цвіли у вогняних ілюмінаціях та рекламі. У нестримнім потоці машин їхав задумливий чоловік. Але на душі була не лише радість, але й тривога. Більше 3-х років з Підгірного під Львовом у Чикаго чекав приїзду своєї сім’ї. Та дочекався лише сумної телеграми. Його дружину скувала невиліковна хвороба. Одразу прилетів до Львова. Поїхав до неї у лікарню на Пекарській. Дружина Емілія Іванівна перенесла складну операцію на зоб. З надією, що з донькою Ольгою та сином Ярославом скоро виїде до чоловіка в Америку, вона відійшла у вічність. Сталося це 22 жовтня 1994-го.

Уже відомий письменник, автор 18-ти книг Володимир Ковалик пережив дружину на 13 років.

Діти виконали волю батька

5 вересня 2017-го, у Чикаго перестало битися серце нашого земляка, коріння якого було з села Рекіти на Міжгірщині. Високо в горах, на верховинському плаї залишилося Коваликове поле. На нім у наших спогадах і досі дзвенять дзвінкі дитячі голоси, які звітують на сцені. Тут посланці різних регіонів України: татари з Сонячної Долини, болгари і греки з Одещини, юні полтавчани, представники зі Львова, Івано-Франківщини, Буковини, мальовничого Закарпаття, польського Перемишля, далекої Африки (Нігерії, Гани, Алжиру).

Через 2,5 роки маліжани мріяли відзначити славний столітній ювілей свого Почесного академіка, професора МАЛІЖу, Героя козацтва України, почесного мешканця двох сіл:Рекіти на Закарпатті та Підгірне, що на Львівщині. Серед маліжан завжди почував себе душею молодим, бадьорим. Високий, ставний, кряжистий, у сірім костюмі та вишиваній сорочці з посмішкою на вустах він впевнено виходив на сцену, аби побажати учасникам фестивалю творчих успіхів, злетів, досягнень на ниві красного письменства. Це було яскраве втілення його заповітної мрії – ростити молоді зернята України, розвивати їхні здібності, природні задатки та обдарування, вчити жити, творити, дерзати у своїй єдиній незалежній соборній Україні.

Тепер Володимир Ковалик навіки спочиватиме на рідній Землі. Син двох народів США та України зробив свій вибір і повернувся на Батьківщину, якою жив і дорожив до кінця свого життя.

…Минуть літа. Про нього говорити
В минулім часі будуть, як про всіх,
Які уже своє віджали жито
Й переступили вічності поріг.
І тільки ви, таку зачувши мову
Не дайте йому впасти в забуття
У спогадах своїх, ділах і слові
Щоразу повертайте до життя.

Марія Конкіна
с. Підгірне-Виноградів