Жінка-УКРАЇНКА

Михайло Блехман

Оповідання, нашкрябане на грифельній дошці і зрозуміле тільки з голосу.

Ідея з ключем спалахнула у мене в голові–чуєте, як сказано? - майже відразу після того, як я її побачив. Що значить кого? Ідеї ​​невидимі, вихіба не здогадувалися? Ну, тоді від моєї розповіді буде принаймні практична користь.

Продовжую, тільки не перебивайте.

Я не називаю цю ідею ключовою просто тому, що ніколи не вдаюся до гри слів зарадинеї самої. І, будь ласка, не намагайтеся заплутати мене в займенниках.

Отже, я її побачив і майже відразу ж подумав про ключ. Втім, вам подробиці не цікаві. Чи цікаво все інше?

Гаразд, гаразд, нічого я не надувся і ні на кого не ображаюся. Раз читаєте - значить, вам цікаво. Для того, хтопише, головне - зацікавити тих, хто читає написане або нашкрябане, адже, на відміну від мене, ви - у множині. Хоча у однини - великі переваги, просто вам про них не відомо.

Бачите, вам не вдалося заплутати мене в займенниках. Казав же - навіть не намагайтеся.

Чую, чую: вступ затягнувся, бажано продовжувати.

Було зовсім не темно, хоча зовсім світло теж не було. Я не знав, де у них ключ, просто був упевнений, що він, звичайно ж, є. Ключ був мені необхідний, щоб потім - саме про це, поки ще абстрактне потім, я і думав, - щоб потім сюди заходити без дзвінка і стуку. Вони відкрили двері, приємно здивувавшись моєму приходу. Я увійшов, і ми почали розмовляти. Для них це було проявом ввічливості господарів, а для мене - приводом не виявитися гостем, який звалився як сніг на голову. Що може бути гірше гостя, котрий раптом втратив дар мови біля самісіньких дверей? Хіба що господарі, що, як на лихо, здобули цей дар перед тими ж дверима.

Передпокій та кухня мене не цікавили, я знав - був упевнений, а значить, знав, - що ключа там немає. Знання - це не більше ніж упевненість, вірно?

А якщо і є, хібаце той ключ, який я шукаю? Мій ключ напевно зберігався, та й не зберігався зовсім, а просто валявся, в кімнаті, що слугувала їм - їй - спальнею, вітальнею, кабінетом, інод ії дальнею. Там стояла і її прядка - невидима і важка, я про неї обов'язково розповім.

Перевертати спальню-вітальню догори дригом мені не довелося. Поки ми розмовляли, я знайшов ключ - вони залишили його на якомусь уявному подряпаному блюдці і, судячи з усього, самізабули про них, не підозрюючи про зникнення. Пропажа стає такою,тільки коли про неїзгадають, а якщозабули, то цеі не пропажа зовсім. Вони забули про блюдце та ключ, тому й не відчули, як вони у них пропали. Ось і знову я не заплутався в займенниках - ви, зрозуміло, не звернулина цежодноїуваги.

Як я знайшов те, щошукав? Цебуло непросто. Для того абизаховати, потрібналогіка, і шукачеві потрібно тільки зрозуміти її й тим самим знайти заховане. А ось якщо дії логіці не піддаються, завдання шукача ускладнюється в сто, якщо не в тисячу разів.

 У їхній кімнаті - не в передпокої і не на кухні - ми говорили про все що заманеться, тобто про те, про що серйозно розмовляти неможливо. Тому звідки їм було знати, що я шукаю ключ? Вони забули про нього, вінбув їм не потрібен, а хіба можна втратити щось непотрібне? Його можна лише знайти.

Вона дістала з буфету чашки, потім блюдця. Простягнула одне з блюдець мені, але дивилася при цьому не на блюдце, а на мене, і тому не помітила ключа. Або дивилася не на мене, а на блюдце, але ключ був такий маленький, що вона його не помітила. Хотів сказати «просто не помітила», але що ж тут простого?

Я не затримався в передпокої, вивжезрозуміли, чому.

Ми з нею йшли по старовинній вулиці, і старі будівлі здавалися–ні, не здавалися, а були - тільки що збудованими і очікували, що ми пройдемо повз них лише після того, як затримаємося більш ніж на мить. Вони знали, що ключ - у мене, і вона тепер знала, та й як не знати, якщо йдеш удвох, а новенькі, з голочки старовинні будівлі, з колонами, фронтонами і ліпниною тільки -но вишикувалися вздовж усього нашого шляху, знайомлячись і впізнаючи.

- Дивись, - сказала вона й підняла голову, - яка здивована крутизна.

Я подивився туди ж і відповів, що рима вдалася їй навіть краще, ніж тому, хто вимовив ці слова тоді, коли наші будівлі вже - ще? - не здавалися такими новими.

Ми зайшли в кафе з великими вікнами і столами, які не хотілося називати столиками.

За вікном була все та ж вулиця, і здавалася вона тепер пшеничним заметом. Я не вперше подумав, що справжня - але тільки справжня - вулиця через закрите вікно виглядає зовсім не так, якою її бачиш, коли повз це закрите вікно проходиш удвох.

Офіціант приніс пляшку зі старовинним, тільки що спущеним на воду на невідомій старовинній верфі, корабликом. Його парус роздувався - чи то вже слухняно, чи то ще радісно.

- Як тидумаєш, - запитав я, наливаючи вино в келихи, - він уже встиг натрудити в морях полотно?

Пригубивши, вона посміхнулася й відповіла:

- Це приємна праця. Інакше вітрило не був би вітрилом, та й взагалі, корабель -кораблем.

Ми вийшли на вулицю. Вона була цілком справжньою, бо виглядала інакше, ніж через закрите вікно. Місце пшеничного замету тепер зайняли зелені образи - або їхній виворіт, якщо придивитися до невидимої з вікна тієї самої здивованої крутизни. Можливо, то гальма повискували, можливо - невидимий грифель скрипів по невидимій грифельній дошці. Так буває тільки на справжніх вулицях, на інших - більшості - цього або не побачиш, або не почуєш. Справжніх вулиць не багато, їх майже немає.

У мене були - вулиця та ключ.

Ключ підходив до будь-яких дверей, на те він і ключ, а не одна з численних імітацій, хочай вельми умілих і практично корисних. З вулицями, до речі, та ж картина.

Я відкривав цим, справжнім, ключем її двері, потім ми разом відкривали інші - на вибір і без вибору. Що може бути більш слухняним і вдячним, ніж двері, до яких підійшов ключ? Напевно, тільки той і та, хто в них, відімкнувши, заходить.

Ми летіли, нікуди не поспішаючи, а під нами не закінчувалися величезні, безсніжні, уважні гори, хіба що крутизна була трохи менш здивованою. Сонце піднімалося над ними і над нами червоною п'ятикутною зіркою без притаманних їй глухих кутів.

Вона посміхнулася нашій метафорі.

Гори не відгукнулися луною - вона посміхнулася беззвучно. Раніше я чомусь думав, що гір без луни не буває, як і луни без гір.

Ми пішли по бруківці, яка колись цокала, але залишалася, як і раніше, незмінно справжньою, незимітованою. Було темно і тихо, ліхтарі не заважали, хоча вони вміють заважати.

Ключ легко відкрив кімнату, від тінену цокаючою вечірньої темрявою.

Вона сіла за свою масивну прядку-тишу - пам'ятаєте, я вам обіцяв, що розповім докладніше? - і почала прясти різнокольорову пряжу з тисяч слухняно і, як завжди незвично, римованих ниток.

Я слухав і дивився.

Хоча кораблик стояв на березі - чисів на мілину - в запасі залишалася ще червоно-чорна пляшка вишневого бренді.

Зовсім розвиднілося - або так само зовсім - стемніло.

Я чимчикував по моїй вулиці, летів над моїми горами під моїмсонцем, ішов по моїй бруківці. Йти було куди, залишалося тільки зрозуміти, навіщо…

Обидві пляшки були випиті, я здав їх і отримав щось натомість. Не пам'ятаю, що саме отримують за порожні пляшки - з корабликом, який натрудив у морях полотно й причалив до берега або сів на мілину, і двоколірну, колись по вінця наповнену вишневим бренді.

Я простягнув йому пусте блюдце з подряпаним блакитнимо бідком.

- Ви пишете з натури, посміхнувся я, - ось, напишіть, будь ласка. Може, комусь знадобиться. Правда, замок давно змінили, та й немає її за ним.

- Напишу, - ми обидва кивнули.

Не виконувати обіцянки - майже так само приємно, як давати їх.

Цікаво, чи читають моє грифельне оповідання ті, для кого гра в обіцянки–ось як сказано! - девіз і сенс життя?

Обіцянок я зазвичай не дотримуюсь, але цього разу, як бачите, дотримався.

Присвячується Осипу Мандельштаму
і нам

Монреаль,
27 грудня 2017 р.