Проза Вікторії Оліщук

Мандрівка

Твоя нитка ще не висотана ні мойрами, ні тобою особисто з щойно купленого мотка, бо ти ще не маєш мандрівки. Точніше, вона є лише у планах. Але коли  ти нарешті надумаєш рушати, не мни кота в мішку, як-то кажуть, і  дій впевнено та наполегливо. Тягни нитку! Але заздалегідь попереджаю: вона може обірватись, тому вибирай, якщо буде така можливість, міцнішу. Якщо ти все ж обрав найтоншу, знай, її доведеться зв’язувати у вузли і досить часто. Вона не зможе витримати ніякого вартісного вантажу. В результаті ти її викинеш або зашиєш дірку на лівій шкарпетці. Печально чи не так?

Якщо ти вже остаточно обрав ту омріяну, найкращу, то це ще не все. Протягом своєї подорожі (і від нитки залежить довгою чи не дуже вона виявиться), не забувай при дорозі, чи в глибині лісу, чи поблизу житлових будинків, чи біля смітників, чи біля асфальтних гір ( як вже твоя душа забажає) збирати ягоди. Вони не їстівні, але надто потрібні для тебе. Запитаєш: чому? Дізнаєшся сам. Незабаром. Тому обирай на свій смак.

Ти будеш без одягу, а якщо одягнений, то твої светри-штани будуть без кишень. Ось тут і стане в нагоді твоя нова знайома. Будеш нанизувати  круглі кулі/кульки на її тендітні пальці. Не забувай, що вона ще й твій дороговказ. Бережи її. Не як зіницю ока, але як очне дно можеш. І як би важко тобі не було, навіть не думай відпускати нитку. Ще одне попередження: кулі можуть губитись під час мандрівки. Будь уважним. Знайдена кулька – це вже невід’ємна часточка тебе і, загубивши її, ти помалу будеш губити свою сутність.

І коли весь моток буде висотаний – вітаю, ти дійшов фінішу. Все, чого ти вартий, на що заслужив, з тобою.  Можеш зв’язати свої ягоди морським міцним вузлом, вийде досить непогана прикраса. Однак ти не зможеш її носити, бо тебе тоді вже не буде. Але тебе і зараз нема, як і твоєї мандрівки.

 

Лиска

Біла корова стоїть навпроти мене і жує зелену жуйку: від мокрого рожевого носа віє теплом та кукурудзяним листям. Це Лиска. Я її пасу. Вона трохи вища за мене. Має товстелезні боки. Бабця каже, це  тому, що там вже оселилося телятко. А ще вона дуже багато їсть. Як січкарня. Що дасиш – перемеле і все одно мало. Але так каже бабця. А я дуже люблю Лиску. Вона, на відміну від інших корів, яких я бачу на полі, не б’ється, не залазить в колгоспну люцерну, не тікає світами. Просто жує собі траву, кліпає довгими віями, під якими заховалися круглі  сині очиська. Коли підходить час – я жену Лиску додому. Хоча її не доводиться гнати. Вона, наче знає, що вже сьома вечора і попасом повертає в сторону дому. Може, вона настільки по-коров’ячому розумна, що може визначати час за сонцем. Не знаю. Але вона не така, як всі інші корови. Навіть, якби ви не були знайомі з Лискою, то все одно б впізнали її. Середнього зросту біла корова, світло-рожевий ніс,  завжди чомусь мокрий, сині очі, круглий живіт і білий пухнастий хвіст з ледь помітними хвильками. І хоч бабця часто свариться на Лиску, що вона їсть багато, але насправді дуже її любить. Щоранку вона прокидається раніше, щоб помити корову від гною, який чіплявся за ніч до її хвоста та стегон. І лише тоді доїть і вигонить на пасовисько.

Якби Лиска була людиною, то з легкістю могла б доглядати за дітьми в дитсадку: вона б читала їм казки, заплітала коси, витирала зашмаркані носи, обробляла зчухрані коліна та лікті зеленкою і навіть найзатятіших халамидників не сварила б, а просто дивилася. Круглими синіми очиськами. Лиска добра. Це всі кажуть. І не лише тому, що могла б працювати нянею в яслах. Вона дає багато молока. Повне десятилітрове відро за раз, аж шум на верху збирається. Бабця обережно переціджує гаряче молоко в інше відро, щоб не потрапила туди ніяка галузка, травинка чи, не дай Боже, гній (що в деяких господинь трапляється і через це їхнє молоко ніхто не хоче пити). Далі наливала в чашку мені як подяку за гарно виконану роботу.

— Бач, як напасла, – каже бабця, –  молоко ше солодше, ніж вчора.

— Ага, - відповідаю, - солодше, ніж вчора, - і відсьорбую білу піну.

Цікаво, чому воно таке тепле. Це у Лиски в животі така спека, чи це бабуся так вправно і швидко шарпає за дійки, що воно аж підігрівається під час доїння. Загадка. Хоча насправді воно завжди однакове на смак. Але щоб не образити бабцю і Лиску, я погоджуюсь і повторюю цю щоденну мантру – солодше, ніж вчора. Я люблю молоко!. Дужче за молоко я люблю лише ….. варену ковбасу. Вона така ж рожева, як ніс у Лиски, і така ж кругла, як її сині очі. Щосереди ми їдемо з бабцею на базар в райцентр. і продаємо молоко, а потім за гроші бабця купує ковбасу.

Три довгі ряди закладені різноманітними товарами, які назвозили в своїх пошитих власноруч торбах бабусі та тітки: яйця-горіхи-квасоля-огірки-масло-мед-молоко-сметана-кури-малина-смородина і ще всяка всячина. Серед цього гамору й ми. Продаємо «солодше, ніж вчора» молоко. Бабця зі своїм талантом говорити багато і гарно, коли це потрібно, швидко спродує свій товар і ми йдемо до продуктового магазину. Валюша, палочку докторської, каже бабця, осьо тобі молочко ще. Ой, пасіба, Танюша. Нашо ж ти везла ці тяжесті. Але молочко дєйствітєльно хароше, спасіба, каже Валюша і швиденько ховає під прилавок півторачку. А Танюша – в торбину ковбасу.

Так от, ідемо ми з Лискою додому, а біля хвіртки вже чекає ветврач Льончик. Каже, треба перевірити корову, бо лейкоз ходить зараз. І люди  в більшості случаїв дорізають. Мені страшно, я не хочу, щоб Лиску дорізали. Починаю плакати. Та тихо ти, Льончик, бабця до нього. Не бач, мала стоїть. Нікого ми не будемо дорізати. Та й наша Лиска не така вже стара, щоб всякі лейкози до неї чіплялися. А халєри на тебе нема, таке казати, Льончик. Спокойно, Танюша, спокойно. Я просто предупріждаю. Всяке може случитися. Тільки аналізи візьму і осмотр зроблю.

Льончик заходить боком в хвіртку, не дозволяє йому пройти по-нормальному великий живіт. Як у Лиски. Ветврач сунеться боком і трохи посопує. Лиска спокійно проходить через відчинені ворота, щоб зайвий раз не натужуватися. Як тільки-шо Льончик.  Після осмотра сказав, що в Лиски підозріло округлі боки. Та вона ж тільна, Льоню, каже бабця. Тільна тільною, а вот це трохи не то, відповів ветврач і почав облизувати губи. То шо, може, якось теє. Наляти тобі, питає стара. Не откажуся, і прямує в літню кухню.

Цей ранок став найчорнішим ранком, який я бачила раніше. На подвір’ї стояла Лиска, непомита, вся обдріпана, але з такими ж великими небесними очима. Бабця обіймала її за шию і плакала. Лейкоз. Збоку стояв Льончик. То шо надумала, Танюша, питає, місяць-два – і вивезеш на скотомогильник. Або на машину. То хоть якогось рубля будеш мати. Он малу в школу треба вдягнути, тицяє в мене пальцем. Думай, але мій тобі совєт. Не вона перша, не вона остання. А копійка буде. То ж то, шо копійка, стогне Танюша, а це ж жива прибиль кожного тижня була. І молоко ж, солодше, ніж вчора. Як же ж так. Бабця ще деякий час отак плакала. Дивилась то на Лиску, то на мене – і зітхала. Врешті помила їй хвоста, обшкрябала обдріпані ноги і Лиска знову стала сама собою. Мені сказала піти на город вибрати огірки. Але ж вчора вибирали, кажу. Піди-піди. Там нові виросли, каже мені. Мені це здалося дивним і я не пішла на город, а, сховавшись за кущем рясної малини, спостерігала, що буде далі. Прийшов Льончик і вони з ще якимось дядьком почали вантажити Лиску на машину. Гострий бортик кузова здер для Лиски шматок шкіри. Кров цівкою збігала білим круглим животом. Як сік від малини по моїх ліктях. А далі все відбувалося одночасно: ревіння корови, плач бабці, шум мотора і курява від пилюки. І все. Лиски не стало.

Смеркалося. Ми сиділи на лаві біля малини. Бабця мовчала. Я гралася ляльками з кукурудзи. Коли вона приносила з городу їсти для корови, то відламувала мені два молодих качани з рожевим волоссячком і я ними гралася, ніби Барбі. Після усіх перукарських експериментів я все ж таки віддавала безволосий качан Лисці і всім було щастя. На цей раз я вже теж обсмикала волосся для своїх піддослідних і  мені було нудно. Я сиділа і перевіряла яка нога гойдається швидше: ліва чи права. Ледь-ледь рипнула хвіртка і зайшов Льончик. З торбинкою. Почав шось діставати з кишені і собі під ніс шепотіти і шарудіти. То були гроші. Бабця лише зітхала. Я цеє, взяв вам ковбаси вареної. Ціна з проізводства. Дешевше набагато. А мала ж, знаю, любить, знову тицьнув у мене пальцем. Ну то шо, Танюша, може, якось теє, зам’явся Льончик, пом’янемо вашу Лиску. Танюша пішла в літню кухню, ми з ветврачом за нею. Дістала вчорашню надпиту чекушку, поставила чарку, нарізала хліба. То, може, теє, ковбаски ше, не змовкає він. Бабця врізала три рожеві кружальця. Льончик випив. Я їм ковбасу.

А всьо-таки розумна була ваша Лиска, каже Льончик, закусуючи зубрівку вареною ковбасою. Як під’їжджали до бойні, обернулась до мене, торкнулась холодним мокрим носом до плеча і як зареве. А з очей такі великі краплі сліз – крап-крап. Як чуствувала. А зубровочка то хароша. Пече, каже, і далі жує собі. Бабця вийшла з кухні, витираючи фартухом обличчя. Я пішла за нею. В роті почала збиратися слина, яку неможливо було проковтнути, а в горлі наче шось застрягло кругле й огидне. Пішла за хлів. Плачу. Блюю. Плачу. Після того я зненавиділа варену ковбасу. Вона смерділа Лискою і її великими слізьми.