Жінка-УКРАЇНКА

Наталя Куліш

Він завжди приходив сюди їсти борщ, бо хотів бути класиком. Вони були на кожній серветці закладу. Це були портрети Лесі Українки, Тараса Шевченка чи Івана Франка, де майорів хитрий слоган: «Вони всі їли борщ!».

Його вже знали всі офіціанти їдальні. Він щоразу замовляв тільки борщ і вареники з сиром, вдаючи щирого українця. Коли жвава офіціантка приносила страви, він неспішно витирав серветкою ложку і вилку, відкладав убік скибку чорного хліба з двома кусниками сала.

‑ Для цуцика. Він голодний чекає мене за дверима, ‑ пояснював здивованому сусідові навпроти за столом.

Їв борщ, заїдаючи пагоном зеленого часнику, прислухаючись, як повільно стікала українськість у його шлунок. Потім хвацько ковтав вареники, не забуваючи приправляти їх сметаною з мініатюрного соусника. В очікувані рахунку, він ішов до умивальника сполоснути рота, уявляючи як припаде устами до своєї любаськи. Вона також любила їсти часник.

Коли розраховувався, то залишав кілька копійок чайових, які видобувавіз глибокої кишені чорного пальта. Офіціанти більшого від нього і не очікували, ‑ раділи, що він їхній постійний клієнт. Наостанок, він фотографував на смартфон настінні тарелі, які красувалися зображенням інгредієнтів борщу. З думкою, що хоча б маленькими кроками він рухається до українськості,вийшов за поріг.

І тут з подивом побачив, що вивіску «Борщ» уже замінено на «Варенична». «Нічого-нічого, класики всі їли й вареники, а запас серветок у них скоро закінчиться», ‑ подумав поблажливо.

До нього пришкандибав знайомий приблудний пес. На його задній лапі виднівся червоною плямою застарілий нарив. Чоловік вигорнув із серветки «Вони всі їли борщ» два шматочки сала, перекладені чорним хлібом, і поклав перед носом собаки на сходах. Пес байдуже понюхав і відвернувся.

‑ Чому ти не їси?! Чи тебе вже варениками нагодували?! – обурився чоловік нахабством знедоленої тварини. – Я ж сплатив за це сало, щоб їсти свій борщ!

Цуцик похнюпився і подибуляв до своєї картонної оселі.

Чоловік розгублено витягнув вологі серветки і по-одному витер масні пальці. Пішов шукати урну. Перед його очима сиділи рядочком продавчині квітів. Замилувавшись рожевими трояндами, намірився кинути використані серветки у високе біле відерце з білими хризантемами. Спам’ятався, коли квіткарка передбачила його рухи і ображено вигукнула:

‑ Це не урна!