Оксана Загранюк: Україна – це Я і те, що мені болить…

Я люблю Україну! Це земля, де я народилася і живу. Де живуть мої рідні, близькі, знайомі. Це – все, що мене оточує щодня, щохвилини. Це – берізка, яка виросла на перехресті доріг майже в самому центрі мого містечка, і яка зараз, восени, починає переодягатись в свої золотаві шати. Це – «…садок вишневий коло хати…», від аромату цвіту якого навесні хмеліє голова. Це – кущ калини в мене під вікном, гілки якого взимку від вітру безпорадно і дзвінко б’ються по склу своїми перестиглими зм’яклими яскраво червоними гронами, ніби просять допомоги…  

Україна – це щебіт солов’я, дзвінкий дитячий сміх, шум дощу, який витанцьовує свого «гопака» на асфальті чи на шифері дахів будинків. Україна – це ранкова роса, підбадьорливий холод якої відчуваєш ступаючи босими ногами по траві. Україна – це запах свіжої духмяної випічки з невеличкої пекарні, який щоранку розповсюджується вулицею. Це аромат щойно звареного бабусиного яблучного з корицею повидла, над яким ласо політають оси. Це пахощі м’яти, що росла біля гойданки в моєї подружки дитинства в селі, і трунок якого вже зараз в миті секунди повертає мене назад у щасливе дитяче минуле… Україна – це окраєць хліба, помащений смальцем з шкварками і натертий по кругу часничком з сіллю, і смачнішого за нього нічого не було, коли пас корову на літніх канікулах у бабусі з дідусем… Україна – це блакитне небо, швидкі ріки, безкраї поля, родюча земля, зелені ліси, прозоре повітря. Це досконала природа і дуже гарні, веселі, працьовиті, талановиті люди.

Україна – це все те, що мені болить… Україна – це наші напіввимерлі села... Ідеш по селу – і впізнаєш порожні хати по зарослих високою травою подвір’ях, по вибитих шибках і хвіртці, замотаній іржавим дротом. І з кожним днем таких хаток все більше і більше… Страшна правда сьогодення – село вимирає… Вимирає разом із останніми, закрученими в квітчані хустки, старенькими бабусями, що спираються на палиці погрубілими, порепаними від тяжкої сільської роботи руками. Спочатку розпадалися/розкрадалися колгоспи. Сьогодні закриваються школи. Молоді люди десятиліттями потрохи відправлялися у міста, а зараз взагалі залишають свої небагаті домівки і вирушають за кордон, щоб заробити своїм дітям на кусок хліба. Їдуть в пошуках кращого життя… І не втрачають надії на краще майбутнє вже тут, на рідній землі, можливо, вже завтра.

Нікому немає діла до людей… Складається таке враження – що нехай би всі виїхали в один день! Виїхали і залишили найцінніше – землю. Так! Наша земля – ласий шматок для всіх! Це той ласий шматок землі, який століттями скроплювався людською кров’ю. Україна – це непроголошена війна з Росією, від якої зараз щодня гинуть чиїсь сини, батьки. Це гіркі сльози матерів і дітей. Це тяжкі часи реформ, економічної, політичної кризи, часи становлення самостійної Української Держави з колін на ноги. Це безробіття, бідність, у якій живуть більшість населення. Не живуть! Виживають…

Без села не було б України. Адже в цих порожніх занедбаних хатах ще й досі висять у павутинні на стінах чи в кутках простенькі образи і портрет Шевченка, прикрашені посвяченим зіллям і вишитими українськими рушниками… Мені дуже сумно і болить за нашу Україну… Мені шкода цих старих людей, які щодня дивляться чи слухають новини і мають надію, що вже завтра їм піднімуть зароблену ними важкою працею пенсію до гідного рівня. Щоб її вистачало не тільки на ліки, електроенергію і газ/дрова… Бо дивлячись на їх поморщені обличчя, згадуєш своїх найрідніших… Відчуваєш тепло від дотику їхніх обіймів і щастя від биття їхніх сердець… Своє дитинство…

Україна – це Я і те, що мені болить…