Жінка-УКРАЇНКА

* * *

Сніг лапатий – син слухняний віхоли.
Полозки санчат – півусмішки.
Ми з планети круглої в небо їхали.
Звісно, білі ангели – діти трішки.

І кидалось сонце вслід цуценям рудим,
І від сміху в кров розсікались губи.
Як розтане швидко цей зимовий дим –
Хтось у ньому лиш рукавичку згубить…

Чи зоріла доля нам, чи звізда вертепу
Крізь шинельних буднів непохитний стрій?
… Не сахайсь закляклих серед степу
Кам’яних бабів – невідбулих мрій.

Сніг лапатий – син слухняний віхоли.
Полозки санчат – півусмішки.
Ми з планети круглої в небо їхали.
Звісно, білі ангели – діти трішки.

Акомодація до часу

         Художнику Сергію Поляку,
         який не дожив до власного 19-ліття.

Хорти розбіглись, карлики стомились,
А цей пожовклий сніговий батист
Тече в долоні, вперто й непомильно,
І обпікає пальці абатис,

Різьблених парком і закинутих у місто
На цей мольберт, залишений Ель Греко,
Де карнавал спресовується змістом,
Того, що збудеться назавтра. Недалеко
        
Рука і погляд, і останній, третій,
Шлях між асфальту манівців.
Вони ховалися в його автопортретах,
З очима і засмагою мерців.

На шкіру масок і лакованість облич
Пожовклий сніг, на вітражі нескорені,
А нам ціна – два яблука, облиш
Тони пастельні для пустель історії.

Десь на картинах він дожив до дня,
До зморщок, до заключного фрагменту.
Там тільки зоряна, та, все одно, стерня,
Там просто місячно в зими рисорджименто.

* * *

І цей штахетник батарей,
Що від зими набігів не рятує,
І білі квітники лілей,
На вікнах висіяні всує,

Облиш дощам, що прийдуть вслід,
Холоднозорі і незглибні.
Що водограй – лише політ
Достоту знати тільки рибі,
Що нерозбавлене вино
Достоту знати винограду.
Дощу і снігу заодно
Є змога випадати градом.

А нам – ніяк… Ніяк… Лови
Меча блискуче рвійне скерцо,
Якщо душа не сягне голови,
То голова впаде до рівня серця.

* * *

Коли життя зійде на біль, не самоти, а сатани,
Знайомий вибарвиться профіль у неозначені тони, –
Я буду знати, що прийшла пора латаття і ліан,
В яких заплутались години, мов у кокетках бонвіван,

Бо день і ніч на циферблаті відкориговані вікном,
Як відпочинок у солдатів: відбоєм пізнім й вічним сном.
А нині – в вилогах віконних з сум’ять дівчаток – пізнюрів
Збирають пурпур на ікони птахи червоні. Угорі

Їх ризи стиглого багрянцю. Соло на горлі у дощу
Судомить вакханічні пальці, та шкіра вибачить шевцю.

Триптих

I

Всі мандри – не довші за мантри.
Молюском в зелених портах
Гойдається північ, а завтра –
Підстрелений променем птах.

Скелясте,  зволожене крижмо,
Із криком зачаєних чайок.
Мить. Відлік, мов нитку, відріжмо. –
Хозарська чеканка за чаєм

Обпалить шляхом Кіммерії.
Слова заповзають у мушлі –
І вперто на Сході жевріє
Каганський загублений ніж
В сузір’ї загублених душ.

II

Я, либонь, із Анатолії – Анатоліївна,
амулетом, третьою шкірою, Танею,
загумінною чи престольною стану?

По-язичницькому, із до-вірою,
(хмиз збирають, – а небо палеве)
припадаю, чому ж із ірію
найрідніших вертання спалено?

III

Омелою прирослі постаті.
У тілах сокорух живий.
Змуміюй тло мовчання пострілом,
Із мотузки коралі звий.

А з’явлюсь я сама, само-бранкою,
В свято вашої калити,
Як на лобі червоною ранкою
Мозок виквітлий стре світи…

* * *

земля в шкоринці
перетлілих холодів
в передчутті
нових реінкарнацій
крохмальний посаг
непорочних дів
по швах розповзся
для весняних грацій

зірки зливають хлорофіл зеленотремно
зеленокосо зеленооко
і пальці вмочені в зеленку тремо
і вуст підківка і слідів бароко

і мить непевна
мов танок зеленозмієвий
зелений замок перемовк
за перестрашеними віями

* * *

Це – сон. Сонце.
Перейма.
Птахи злітають
З короваю.
Сватів бинтують,
Шлях виймає
Останній фокус
З рукава.

Це – сон. Сонце.
Перейма. Музики
Ллють жовтаве
Світло
В танок розхристано-
Осліплий,
А нареченою — зима.

Це – сон про сонце. Без огріхів
Його скалькує змерзлий день.
Під скаралущею горіхів –
Флюорографія легень.

Це – сонне сонце сміхом грає.
Підносять тещі чобітки…
Як юхта скривджено втікає
У мародера з-під руки.

* * *

День відступив вокзальним гармидером – 
І тіні стали довгими, як колії,
Що ведуть у тупик ночі.
Їх перетинають жінки,
Здрібнілі анни кареніни,
Котрим вибавлення від проблем
Гарантоване лише до ранку.

* * *

І буде тиша кольору надії,
І буде спокій кольору щастя,
І впаде яблуко, розлетівшись надвоє,
Його половинки з'їдять щасливі закохані,
І не помітять за гіллям заплаканої Єви,
Яка прокляла свій давній авітаміноз.

* * *
Режисер приб’є до сцени
монету
і почнеться
вкотре
театральний
сезон.

Та на раз
щось переплутається
у сценарії
Всевишнього постановника,
де завше панувало:
ти в залі –
я на сцені,
та з точністю до навпаки.
Нас не розділятиме більше рампа
житейських умовностей…

Ми не станемо тривожити тіні
класиків,
ти
не зватимеш
мене
Офелією,
А з нот-літер
складеш звичайне ім’я,
щоб почути у ньому
приховану музику.

Я зіграю тобі свою юність,
ти зіграєш мені свою вірність,
природа чотири рази перефарбує
декорації…

Опісля залишаться листи,
немов квитки на старий,
викинутий з репертуару
спектакль,

фото, як невикористані
афіші,
поруділий сніг, підтоптаний біль,
рампа та ще трохи часу,

доки нас назавжди розділить
завіса.

* * *

На іплікатор соснового лісу
Сонце кинуло застуджене проміння,
Намагаючись вилікуватися від зими.

День поминання осені

Вона догоріла,
осінь,
пішла,
здригнувшись і
хруснувши
тонкими вікнами
неміцного
льоду.

Віддаленіла,
посіявши мертве
пожухле листя –
несправжні
гарячі світлячки,
що кличуть
не до тепла,
а в зиму.

Вже й білий сніговий хорт
пробіг,
сторожко дослухаючись
та принюхуючись,
торкаючись мокрим
прохолодним язиком
наших рук
та облич.

Жовті кленові
хрестики
під прозорою
слюдою калюж –
день поминання
осені,
день необлетілих
споминів…

А зима,
мов гидке каченя,
що ще не вбралося
в пір’я,
все намагається влізти
до спорожнілого
самотнього серця
природи.

А зима
проганяє з вішалки,
вичікуючи завмерле,
демісезонне пальто
і, наче старий акин,
захриплим голосом вітрів
заводить довгу
пісню.

* * *

    Всевишній бачив, наскільки велике розтління
    людей на землі – всі помисли і дії їх
    направлені на зло у будь-який час. Терпець
    Йому увірвався. Він сказав: «Знищу з обличчя
    землі людей, бо я розкаявся, що створив їх».
    Ной заслужив прихильність Господа…
                                      З Біблії для дітей

Цей тролейбус – ковчег,
що врятує, можливо, від спізнення
на роботу, подібну до вічних черг,
осипається місто квітами пізніми
ліхтарів блідолицих, націлених в смерк.

День завис парашутною тінню легкою
над мишвою щоденних дрібних гризот,
із розбризканого супокою
випаровується нервів їдкий
азот.

Ген, на площі чергового Ноя,
знов вигулюють чистих псів,
пахне пеклом чи то смолою
з-під асфальтових
примусів.

У маркій газеті ранковій –
перетравлена суєта…
пам’ятаєш біблійне розкаяння?
пам’ятаєш його,
пам’ята…

Світ від створення не добрішає,
вперто грає в своє лото,
у синоптиків – гумор вішальників:
обіцяють вкотре
потоп.

* * * 

клепає стара косу
і косить
хитає сумління осу

і коси
за вітром пускає
тьмяні

у савані
не в сарафані
ховає глибше стерні
літо

руки ледве брудні
і – пустоцвіти
яких косити сенсу немає
стара косу клепає…

* * *

Тіла чіплялись за колючий дріт,
За псячий хрип, мов крізь розпухлі гланди.
Який стрімкий і невагомий цвіт
На шпичаки свої накинули троянди.

А вітер пелюстки – афіша за афішею –
Розвішував між пам’яттю,
Між пам’яттю і тишею…

* * *

Дід випалює глечики, інквізиція – шкіру,
Ти у сяєві плавиш метелики рук.
Як від першого світла – життя пустотіле,
А від другого – перший пекельний круг.

Ще під лампою грифель спинався на Слово,
порошиною в оці казенним форматам.
Сполох сутності зблиснув у жужелі мови,
Так приречених вмерти торкається поглядом мати.

* * *

Чагарники розчахнутих чекань,
Чорнющі чотки, зчитані черницями.
Учвал, крізь чорторий, – чекай
На черепи і чарку чарівниці.

Чолом чи чоботом – черлено
Черінь чадить червоним часом.
На чорнокнижницькім чекмені
Пречистої вечері частки.

        * * *

Не руки – вигини фініфті.  
Глосарій пам’яті, газелі…
Студені задубілі нігті
Над графіті. Відсутність стелі.

Відсутність простору. Відсутність просто,
Як Каїн псевдо взяв Адам –
І рід позбувсь гормону росту.
Це – графіті чи рваний шрам?

Розкриті труни чи пюпітри?
У вишень видзьобані очі:
Роса не виїсть і не витре,
А Каїн, як усі, лиш хоче

Провікувати. Епоха кислих дощів і борщів
Запінилась лугом аж до нейтральності,
Газелі розбіглись. І ти не посмів
Догнати вустами, настигнути пальцями.

Не руки – вигини фініфті,
А кажуть ще, що Сааді…

         * * *

Ти сьогодні прийшла з похмілля
У зів'ялих пожухлих вінках.
Віддавало цвинтарем й цвіллю,
А не славою у віках.

У розкопану свіжо вись
Груддям падає вороння.
Ох, Вікторіє, помолись
Й затулись рукавом від щодня.

Тут, на стеблах жовтавих, сонячних,
Проростає у небо олжа.
Підіймають голови соняхи,
Як жертовне ягня до ножа.

А вагання – жахніші зради,
А деталі затруть сюжет.
Цей кривавий відбиток помади –
І порожній рукав до манжет.

П'яні схлипи за переможеними
І за тими, хто переміг…
Хлопчик «цілиться» заворожено
У знайомий сусідський сміх.
Ти сьогодні прийшла з похмілля…

Асоціації

Ця крапля точить північ.
У ночі чорний креп
Ліхтар вбиває цвяхи світла,
І доля, що давно осліпла,
Заходить, спотикаючись, у сни.
Сідає скраю ліжка
І по руці заснулих
Проводить нові лінії,
Що вдень не розібрати.
А повний місяць
Знов чекає страти
Об серп молодика.
Ця крапля точить вічність,
Холодна і в’язка,
Як кров сліпої долі.
А в нас іще доволі
І снів, і непомічених сивин,
Непрожитих років,
Непроклятих годин.  

* * *   

Залишишся лиш візерунком вокзальним
На вутлих причалах мого життя,
Де біла циганка у чорному залі
Вколисує долі сумне дитинча.

Ти – лиш візерунок химерний і тонкий
У храмі прощання й вчорашнього чаю.
Ти – знак повороту шаленої гонки,
Який проминула (чи ще проминаю?).

Десь вірність і віра сплелися корінням.
Не вийти із кола магічних обручок.
А цей візерунок – примарною тінню,
Мов розпис на тілі індійця-гаучо,

Чи квітка міледі, очищена болем,
На вогкім цямринні міражних криниць
Втамовує спрагу любов наша – Голем*,
А світло – жагу невидющих зіниць.

_______________________________
* Голем – штучна людина, яка, на відміну від міфічної, не створена з глини, а є по­родженням людського розуму та праці (фантастичне гіперболізоване відображення пошуків у цьому напрямі алхіміків і кабалістів). У домівці свого «автора» Голем виконує всіляку важку роботу, – відбиток мрії, що людина у такий спосіб звільниться для творчості. Вийшовши з покори, стає страшним і некерованим.

* * *

          Не пий, братику Іванку,
          водиці з копитця…
                            Народна казка
 
Занепад, мій друже, занепад,
Занепад, тяжкий декаданс.
На схилі зотлілого неба
Одна паперова звізда.

А далі, на скреслій долині,
Його невпізнанні сліди.
Не йєті, не коні, не свині
Залишили ямки біди.

Терпкої, як терен вінцевий,
І п’яної, як чебреці,
Хисткої, мов свічка вінчальна
В зомлілій нервовій руці.

Дощами набряклі повіки.
Зіниці – свічада – сліпці…
Услід прошкували повії
Й оживлені ним мерці.

В’їдалися пилом століття
В неголену впалість щоки.
Не стане вам совість боліти,
Апостоли-жебраки.

Він ніс на плечі свою святість,
Яку нарекли хрестом.
Всесвітня історія. Перший піднятий
З архівів том…

Сліди проявились надвечір,
як дітям читали казки.
Бруднив юродивий речі –
Вустами сушив коновки. 

* * *

Одного разу впізнавши,
При довідці, що здоровий,
Втрачаєш його назавше,
На стигмах злякавшись крові.

А місто – в гірких родзинках,
В полудних очах каштанів.
Сьогодні – уперше зимно
І смішно тобі востаннє.

Каміння бруківок «з’їли»
Роки, байстрюки й комуни.
Це – вперше, тому – несміло,
А струни – печалі струни.

Тут похибка неможлива:
Дзеркальність відсутня віч,
У білих очах каштанів
Відбитки весняних свіч.

Вождями розбещена Кліо,
Карета в іржавому бруді.
Ти – свідок, рука твоя зліва,
На нього чекають судді.

* * *

Ця зустріч – випадковість,
у якої немає шансів
стати закономірністю.
Вона – виворіт відомого вислову:
ми прожили недовго,
але народилися того ж дня.
Вона – навісний замок
з внутрішнього боку дверей.
Пауза серед мовчання.
Парадокс чи оксюморон.
Її, крихту від величезного
хліба вічності,
дуже просто змести,
скинути зі столу пам’яті,
віддати на поталу
цвірінькаючим
понеділкам і п’ятницям…
Але ти не поспішай із цим.
У будь-якому оксюмороні
правди більше,
ніж у тривіальних фразах.
У ньому – суть
із присмаком неймовірності.
Я знаю, ти повіриш мені,
хоча б тому,
що ми вже зустрілися.

Море

(триптих)

I

Море хвилями котило сум. Перехлюпувалося
гігантською медузою. Кривилося, зранившись
об берег, засипаний привезеною галькою, що,
наче каток, вирівняла дивовижну роботу
водяної стихії. Море – живе і солоне, як кров,
похитувало ситих комарів – червонуваті буйки.

Вздовж набережної зблискували люрексом, немов
застигла у повітрі риба лускою, жінки. Листя
пальм, як дешеві віяла, перешіптувалось
паперовим шелестом. І я співчувала рибі, що
відпливла в Туреччину. Ностальгія – жахлива річ.

  II

Море шуміло на різні лади, повторюючи істину,
яку не можуть збагнути люди. Дощ розлініював
простір – вельветовий сезон. Нав’язливо
намагалися сподобатися вітрини магазину
«Колоніальні товари», пнулися від пихи парасольки.

Лише море не позувало і не лукавило – йому було
це просто ні до чого. Кінець хвилі ставав
білозубою посмішкою у відповідь на посмішки
авгурів.

III

Айвазовський належав до обраних і щасливих –
він був втаємниченим у настрій моря.

Відплив. Погляд, наче літак у повітряні ями,
провалюється у заглиблення води. Море
раз-по-раз горбиться, але не розроджується
великим буруном, хвиля йде від берега.
Чайки, примагнічені назавжди до води,
згадують час, коли хвиля була
лагідною й розумною, як дельфін.

Вислів колір «морської хвилі» –
цілковите паскудство, у цьому кольорі –
всі фарби.     

* * *

Січе вітер листя на тютюн,
Самокрутки палять димарі.
Долі дощ звивається, як в’юн,
Дощ – намисто біле – угорі.
   
Гуси-лебеді твої парчеві шати
Понесли в краї своїх казок.
Як без віна, осене, змогла ти?
Перлів мокрих розгубивсь разок.

І тремтять, немов циганські, плечі,
І дарує рік останню роль.
Королево, у вбранні старечім,
Де ж твій неодягнений король?

* * *

Ти був дуже на нього схожий,
На того, що неначе гуцул,
Поселився на самій вершині,
На вершині моєї мрії.
Тільки, що то всього лиш ілюзія.
Так буває здалеку схожий
Набиваний рушник крамничний
На зігріту руками вишивку…
Ти мені засвітився сонечком,
Тільки ж, Боже,
Навіщо масляним,
Щоб з обіду уже загіркнути,
А під вечір зовсім розтанути?

* * *

Краплі роси удень –
Розсипані голки, що колють очі.
Скажи, чого твоє мовчання хоче,
Заховане у трубці телефонній?
Переверни її. Як на терезах,
Позважуй кожне слово –
Дізнаєшся, яка атлантова вага
Мовчання.

І говори туди,
Де чуєш голос.
І слухай там,
Де звук не виринає.
Цей телефон –
Моє захрипле горло,
Яке на мову зболено
Чекає.  

* * *

Пора поезії минає.
Рядки у світ осіннім листям
Несуть кленову гіркоту.
Пора поезії минає,
Іде пора дощів.
Думок важкі грозові хмари
Більш не мережить світло мрії.
На осені вогнях багряних
Горять надії.
І слово, кинуте у риму,
Мабуть, востаннє
Летить на крилах журавлиних
В чуже світання.
Пора дощів рядки змиває…

* * *

Березово-брунатний ліс
Спливає від спеки підталим ескімо.
Сосни мляво відпускають шпильки,
Захлинається скоромовкою осика.

А старий мухомор знай труїть своє:
«Нічого шукати цвіт папороті,
Його вже піднімали колись
Над сільрадою».

Верховіття дерев шаткують сонце.
Коли його голова покотиться долі –
Впаде червоний захід і у тій крові
Втопить і мрії, і спогади…

А ранок, здається, назавжди
Заблукає серед трьох дерев.

Поштовий вагон

У вазах дворів – білі гілочки безу,
Тополі зганяють із неба хмарини.
Листи відпливають в замріяну безвість –
Південно-сліпучі легкі субмарини.

Згасає мелодій розчулений голос
В ошатних бравадах та істинах голих,
І сонця прощально-усміхнений лик
Змітає із площі старенький двірник.

Розкришений в букви цей день у конверті,
У зірочки безу, що щастя віщують.
Пливуть «субмарини» в вагоні обдертім,
Де бомжі і мрії, обнявшись, ночують.  

     * * *

Час просочується сіллю,
Як пісок із найдавнішого годинника,

Пече, випікає, ятрить.
А потім даленіє, розчиняється, –
І стає морем,
У якому добре гойдатися
На хвилях спогадів.

Шкода тільки – недовго,
Бо люди мешкають на суходолі,

Де море – сіль...

* * *

Світ – намотаний дріт,
Що від тебе до мене
Пролягає крізь зорі
І розбиті шляхи.

Світ – намотаний дріт,
У якому не треба
Розпорошувать істин
І ховати гріхи.

Світ – безмежний, у ньому
Загубитися просто,
Помилитися номером
І зірватись униз.

Світ – намотаний дріт,
Де іду акробатом я,
Де простий телефон –
Це смертельний карниз.

Примарні білі пілігрими

Із неба сипалась старезна штукатурка
І пахло ладаном, і тіні від повік
Надвоє переломлювали вік…
Святих церков округлість грішна
І грішна сяйна білизна.
Так пахла ладаном моя вина
І дзвони добивалися до дна
Твоїх загублених слідів,
Як день на банях відрадів
І впала паморозь сумна.
Давно розведено мости
І телеграми відблукали,
Та ходим поряд я і ти
Холодними сніговиками.
Примарні білі пілігрими…

* * *

Бабине літо – це спогад.
До справжнього, що відійшло,
Можна повернутися,  
Ступаючи по сивій павутині.

* * *

Час, неначе собака, ласкавий,
Лягає під ноги.
Тонко скиглить секунда,
Упавши в колодязь чекання.

Перспектива – завершені
В крапку дороги.
Крапка – це щось сумне,
Мов хвилина мовчання.

Я на тебе дивлюся
Очима Рубльова,
Не боюсь, що учора і взавтра
Реальніші стали сьогодні.

Перспектива зворотня…
Як сукні мої старомодні.
А надії все сниться
Вбрання кольорове.

* * *

Вино, бокал і тост непроголошений.
Слова, немов шпаргалки-папірці,
В думках тремтять.
Сузір’я у руці –
Хороших вин автограф канонічний.
І шепіт чийсь, і погляд чийсь цинічний.
Вино, бокал… Та посуд істини
Умить розбивсь на друзки.
Вина на скатерті розсипані пелюстки.
А тост – за істину. Шкода – нема вина…

* * *

Історія – голова професора Доуеля:
все знає, але не воліє
говорити.

* * *

Там батьківщина, де нам добре,
та все біда, що добре тільки
вдома.

* * *

Думки доводиться розштовхувати і будити,
як стомлених бомжів на вокзалі, –
і жодної причетності до декабристів.

* * *

Королівни завше діставались дурням, –
переконує народна
мудрість.

* * *

Добре щасливим і тим,
у кого годинники
справні.

* * *

Дітлахи побіля школи
ганяють шайбу до весни,
а потім знов їй лід чекати.

* * *

Каштан упав –
розкрилася
душа.

* * *

Якось тобі надійшов невагомий конверт
без зворотної адреси і штемпеля,
з нього випали: білий аркуш,
яким ти відразу затулив дощове небо,
а ще – оркестр сонячних зайчиків,
що розсипався живим сяйвом
навкруг.

Але саме нагодилася та жінка,
з намертво приклеєною посмішкою, –
і впевненим підбором наступила
на сонячний промінь.
Стало тихо і сіро –
катастрофа спіткала диригента.

Назавтра жінка, з намертво
приклеєною посмішкою,
понесла лагодити черевик,
їй відмовили, звідтоді
вона кульгає, а тобі часто
надходять важезні конверти,
з моєю зворотньою адресою.

Ти висипаєш з них іржаві шрифти –
і проклинаєш сльотаву погоду.

* * *

Такої осені ще не було од віку
Мого, твого чи ще від створення землі.
У позолоти теплі ріки
Давай завернем журавлів,

Немов гусей, лозиною із вирію.
Давай нездійснене обернемо в «було».
Журба-жебрачка від туману сіріє,
Їй повні коси листя намело.

Вона чужа і мною підзабута,
Надломлена, з похилими плечима,
Вона уміє зникнути і бути,
А ще – твоїми дивиться очима.  

* * *

Дзвоню по телефонах,
Номери яких знаю напам’ять,
У час, коли ніхто не підніме трубки.
Тоді тільки можна у них почути те,
Що хочеш почути так давно.