Жінка-УКРАЇНКА

Гаївки біля церкви, іван Гончар, 1971

Щороку, з наближенням Великодніх свят, звертаюся до постаті видатного майстра красного письменства, класика української літератури, Анатолія Патрикійовича Свидницького (1834–1871), який яскраво і образно розповів у своєму етнографічному нарисі «Великдень у подолян» про святкування у його краї світлого Воскресіння Христового. Високо оцінив це дослідження з докладним аналізом звичаїв та обрядових пісень Іван Франко: «Праця ця дає дуже красне свідоцтво, як пильно придивлявся Свидницький до життя та побуту рідного народу і якою гарячою любов’ю обіймав його».

Що ж цікавого повідомив нам письменник і чи лишилися тепер на Вінниччині традиції, що побутували тут понад 150 років тому? Свою розповідь він починає з опису подолян як окремого малого народу, з самобутньою історією, культурою, звичаями, чудовими вишивками на сорочках, своєрідними зачісками й головними уборами. Він поважає цих простих людей – носіїв та зберігачів давнього культурного спадку, підкреслює високу мораль і чесність подільського селянина, його веселу вдачу й працелюбство. Отож вирушаймо у рідний край письменника (родом він з села Маньківці Гайсинського повіту Подільської губернії), щоб уявити, як за його часів земляки готувалися і відзначали Великдень.

Останній тиждень перед святом називається Білим або Чистим; кожний його день має своє значення і розподіляється так, щоб до четверга закінчити всю роботу вдома, на городі, на подвір’ї. У народі його ще називають жилавим, бо закінчується Великий піст і їжу обмежують до твердих коржів.

Страсний четвер, Микола Пимоненко, 1891

У четвер в храмах відбуваються «діяння», відправлються страсті Господні, читається Євангеліє про муки Христові, яке супроводжується сумним передзвоном. Страсна п’ятниця – найскорботніший день у році, бо саме у п’ятницю сталося розпяття і хресна смерть Спасителя. Ні шити, ні прясти, ні будь - яку важку роботу в цей день робити не можна; господині тільки  розчиняли тісто і починали  пекти паски.

«З яким нетерпінням цілий страсний тиждень чекають Великодня, з таким же, якщо не з більшим нетерпінням, у Великодню суботу чекають вечора. Ані пісень, ані ігор в цей час не буває. Але звичай вогонь класти включає його в число народних святкувань і розпалює серця…Парубки розводять його недалеко від церкви, десь у безпечному місці: жінок при цьому вогні не буває, а чоловіки можуть бути усякого віку і сидять звичайно до благовісту на всенощній. Тоді йдуть у церкву. А вогонь залишається не залитим, чого не дозволяється в інших випадках».

Пасхальна заутреня в Малоросії, Микола Пимоненко, 1891.

Саме свято триває три дні. Це час розваг, веселощів, водіння танків, ігор, гаївок. Але чому ці танкові пісні в одній місцевості називаються веснянками, а в іншій  – гаївками. «Вочевидь, що слово гаївка походить від «гай», звідси і гаїтися, тобто «баритися, зволікати». Однак, якщо в давнину, в дохристиянські часи, гаївки водили в лісі, на берегах річок, у левадах, то потім великодні забави перенесли на цвинтарі. На Поділлі, пояснює Свидницький,  «слово цвинтар означає місце у церковній огорожі і кадовище. Звичайно, там вже не ховали, а назва залишилася». Отже гаївки водять навколо церкви. До цього можна ще додати, що гаївки більше поширені на Західному Поділлі і в  Галичині; водять їх не тільки дівчата, а й жінки (молодиці), переважно на Великдень, А веснянки співають на інших територіях України (Правобережжі і Лівобережжі), в основному, діти й молоді дівчата, і тривають вони аж до Зелених свят.

Як зазначає автор, «на перший день Великодня не топлять, не варять і в гості не ходять. Все це вважається непристойним для такого свята». Цього дня дівчата повертають «колодку», яку їм почепили на Колодія, тобто за сім днів до початку Великого посту. Це можуть бути писанки у вишитій хусточці – їх віддають хлопцям, до яких виявляють симпатію. Парубок, щоб не залишитися у боргу, «наймає» дівчині танець. «За кожний танець, хлопець  віддає музикантам дві, три, п’ять копійок міддю…». І далі – колоритна картинка: «Великдень, вулиця; діди з чоловіками поділилися на гуртки; одні сидять, другі стоять, хто обіпершись на палицю, хто на паркан, і роздебендюють стиха, поглядаючи на пустуючу рухливу молодь… А молода кров грає! Там «шила б’ють», там  «кашу варять», там «харлая» скачуть, онде в « чорта», в «довгої лози»… І «горох», і «гоїрочки», і «кривий танець», і «заїнько»… Великдень та й годі»… Разом з гаївками йдуть парубочі ігри… Народні святкування – залишки релігії наших предків  – і не могли бути натикані у році, як тички на городі, без усякого зв’язку між собою. Інакше б релігія наших пращурів була  б непослідовною…». 

Завершуються парубоцькі ігри, а з ними і великодні забави, і мистецтво «будувати дзвінницю»: стає п’ять хлопців, на них, на плечах, – чотири, на чотирьох – три, там – два, і врешті – один. Щоб дзвінниця не впала, беруть довгий дрюк - тичку, за який тримаються середні, далі – на кожнім поверсі, а також – самий верхній. Так вони виходять з цвинтаря, щоб уже не повертатися для гри до прийшлого року. «Дзвіниця» посувається і співає, за нею йде решта парубків і також співає… Якось сумно стає, коли бачиш «дзвіницю», що віддаляється, зовсім вона, наче символ Великодня, який відходить…».

За браком місця, ми торкнулися розповіді про цікавий твір письменника – подолянина лише фрагментарно, тому адресуємо читачів порталу до бібліотек, де томик  А. Свидницького знайдеться обов’язково. 

Віхи фольклористичної, творчої і педагогіч­ної діяльності письменника пов’язані з Кам’янцем-Подільським на Хмельниччині, Миргородом на Полтавщині, Козельцем на  Чернігівщині. Він, може, й сам про те не думав і не здогадувався, що написав твір, який, за висловом Івана Франка, «надовго залишиться одною з найкращих оздоб української літератури», і що ім’я його колись гідно стане поруч з іменами відомих кла­сиків світової літератури – Івана Нечуя - Левицького і  Панаса Мирного. Це – перший соціальний роман «Люборацькі». А ще Анатолій Патрікійович Свидницький є автором тексту першої революційної пісні «Вже більше літ двісті…» (довгі роки забороненої), музику до якої написав галицький композитор Остап Нижанівський, і її співає чимало хорових та вокальних колектиів. А хто створив її, навіть не  вказується, бо вона вже давно по праву вважається народною, як і деякі його інші твори. У вересні 2014 року виповнилося 180 років від дня народження славного сина України. Але жодного разу ім’я Великого українця не відзначалося на державному рівні.

Спалахнула і згасла яскрава зірка Анатолія Свидницького, прорізавши темряву навколо себе, запаливши в душах лю­дей вогонь любові до своєї  землі, пісні, мови, культу­ри рідного народу.

Ольга РУТКОВСЬКА