Жінка-УКРАЇНКА

У великому лісі жило оленятко. Воно було маленьке, з коричневою спинкою та очима кольору лісних горішків.

Оленятко тільки що народилось, тому друзів у нього ще не було. Велетенській дуб хитав над ним своїми могутніми вітами.

– Я друг тобі, не бійся! Я захищу тебе від будь–якої негоди…

– А що таке друг? – запитало оленятко.

– Це той, хто допомагає і не потребує віддяки, – відповів мудрий дуб.

– Виходить, і трава мій друг: я в ній ховаюсь, – зробило висновок оленятко. – А це – друг? – і малюк повернув голову услід джмелю, що пролітав над ним.

– Він може тебе ужалити, – відповів дуб. – А для квітів він друг, тому що обпилює їх.

Оленятко замислилось.

– Якщо я правильно зрозумів, можна бути і другом, і ворогом?

Дуб захитався і зітхнув:

– Еге-ж...

– А я не хочу бути ворогом хочу бути другом! – хвилювалося оленятко. – Тільки другом для усіх!

– Ну що ж, спробуй...– відгукнувся  розумний старий дуб.

Оленятко підвелось на тоненькі ніжки і підстрибнуло від радощів, – що є мама, що є друг, що гріє сонечко.

– Ой-ой-ой! – заголосив хтось із трави. – Ти зламав мені ніжку!

Оленятко злякано нахилилося до землі і побачило маленького жучка, котрий тримав свою зламану ніжку.

– Я тепер не зможу ходити! Який ти великий і злий!

– Я не злий, – розгубилося оленятко, – я необережний, і не бачив тебе у густій траві. Пробач! Я хочу бути твоїм другом! Знаєш, давай я буду носити тебе на своїй спині, доки твоя ніжка не одужає!

І оленятко опустилося на коліна, щоб маленькому жуку було зручно заповзти йому на спину.

– Ну що, маленьке оленя? – запитав дуб, який спостерігав за всім зі своєї висоти. – Легко бути тільки другом?

– Ні, – відповіло йому оленятко. – Але я зрозумів, що у світі повинні існувати турботливість, уважність і доброта. Тоді всі будуть друзями.

Старий дуб ствердно похитав своїми гілками. Він давно вже це зрозумів.