Жінка-УКРАЇНКА

Петро Кухарчук, відомий також під міфологічно-історичним псевдо Ладо Орій, що символізує світло, красу, мир, кохання, розквіт природи, родючість, пристрасть, а також спадкоємність звичаїв і сприйняття світу предків-праукраїнців. Петро — надзвичайно колоритна, одухотворена і талановита людина, яка невтомно реалізує себе у сфері професійної діяльності – викладацької, наукової, управлінської – та різноманітних захоплень, серед яких садівництво, бджільництво, кімнатне садівництво, рибальство, збирання грибів і лікарських трав, психологія, філософія, і, звичайно ж, магія слова – літературна творчість.

Народився автор 2 липня 1962 року в с. Студениця Коростишівського району Житомирської області. Перший фах – учителя хімії й біології  – отримав у Житомирському державному педагогічному інституті ім. І.Франка в 1984 р. Життєвого і професійного досвіду набував, працюючи на посадах вчителя, керівника освітнього закладу, управлінця. Закінчивши у 2003 р. Національну Академію державного управління при Президентові України, здобув кваліфікацію магістра державного управління, а у 2009 р. став кандидатом наук з державного управління. Опублікував близько 50-ти наукових праць, ініціював створення та виступив засновником кількох громадських організацій. А ще, попри стрімкий життєвий ритм і професійну завантаженість, неабияку увагу приділяє родині – дружині і трьом синам і тішить своїх рідних і близьке товариство проникливими літературними одкровеннями.

Видав збірки «Роздуми», «Несказане». У третій збірці «Мова душі», Ладо Орій висвітлює сприйняття та пізнавання об’єктивної дійсності, намагається зрозуміти емоційний стан сьогодення, можливо інтелектуальної ідентифікації особистністних почуттів з почуттями іншої людини, надання її діям суб’єктивної оцінки поетичними рядками.

У 2016 році став лауреатом II Всеукраїнського літературного конкурсу ім. Леся Мартовича, отримавши Диплом I ступеня в номінації «ПРОЗА ДОБІРКИ», Диплом за III місце за збірку «Несказане» на фестивалі «Книгофест» у м. Жовква, Диплом III ступеня у номінації переможця «Уроку прози» із званням «Доктор» на Всеукраїнському літературно-мистецькому святі «Просто на Покрову» м. Коростень та Диплом щорічного обласного конкурсу «Краща книга року» у номінації «Поезія року» Ладо Орій (Петро Кухарчук) за поетичну збірку «Несказане» м. Житомир.

Літати…

Нікого і ніде, але хотілось літати… Пускається дощ. І я стою на ганку… Холоне під крилами туга і її тінь забігає в перейми дня і ночі...

Нікого! Ні душі. В мені проростає напруга якогось порятунку, і від думок про нього, я відкриваю цього вечора зоряну крамницю. Не для себе – для душі, яка стоїть із тінню за горизонтом, де простелені кольорові листочки на шляху таємниць злету. І неважливо де і з ким проводжу час – політ, це те, про кого я думаю, коли закриваю очі в ночі…

І в ці миті, босоніж мчусь навмання в обійми її величності, яка також літає десь далеко… Вона посміхалась читаючи мої думки й на моєму серці виникав приємний спокій…

Душа моя літає по дощі! Я не стою – лечу! Куди і звідки?! Хоч знаю, що по мою душу ти колись прийдеш, і на траві, ще зовсім зеленій, зазолотяться наші сни. Я поцілунками закрию твої втомлені повіки, бо тут лиш зорі: – Поглянь, моя й твоя душа літає! Нікого. Ні душі!  Ми летимо на сонце, на ранок, на чорну каву в філіжанці, на світ, де лише мить – але без неї нам з тобою не прожить!

Політ – він гріє світ. А як його не стане – не стане нас з тобою, відлетимо у зоряну крамницю – вдвох…

Веселка

«Життя без кохання я вважаю гріховним і аморальним станом».

Ван Гог

Похолодніло цього літнього дня, похолодніло. Дощу більше місяця нема, спека, яка була, ніби пройшла, а вранці день так тихо осиротів. Вона пішла, – стомлена, невиспана, розбита, і я нічим не допоміг!

А мені весь час хочеться бачити Веселку веселою, і це  неправда — і невеселою також? Так! Хіба це лише бажання? Мені легко в її присутності, я пишаюся тим, що вона робить і як вона це робить. Хіба це лише повага? Запитую я себе?

Мені страшенно подобається, як вона ставиться до мене і який я стаю з нею. Хіба це самолюбування? Питаю я себе?

Я прагну весь час поділитись всім – і змістом свого життя і часом в ньому, – не лише, щоби задовольнити якісь потреби за рахунок її, а тому, що не можу по-іншому. Прагну турбуватися, довіряти, розуміти, а також —  щедрості, ніжності, терпіння, взаємності, щирості, доброти, вірності й захоплення.

Мрію працювати й створювати щось спільне, довіряти один одному, підтримувати один одного, захоплюватись один одним, бажати і кохати: себе, один одного і взагалі, все те, що створюємо й проживаємо разом.

Який страшний і самотній цей світ сьогодення. Люди перестали вірити в кохання, — лише в гроші, забаганки і задоволення. Поверховість і боягузтво – чомусь не дозволяє насмілитись довіряти й прив’язатися. Зневіра в коханні й дружбі, мабуть, тому, що навкруги заохочують вчинки, яких необхідно соромитись: підлість, зраду, лицемірство, що домінують і перетворюються в атрибути успішної та рішучої людини.

Знову самотність ховає мене по кутках химерного світу. І гірко, і сумно мені, й не встиг їй розповісти, як стогне душа від прохолоди. Ось пишу листа, а місяць у небі – свідок невблаганний —  промовляє: «Кохання цілунком з’єднало вас». Що? Тобі тяжко знати, що вона не твоя, що не тобі всміхаються її вуста. Знаю, важко сидіти в тиші цій німій, так боляче придушувати своє почуття. Та знай: кохання – це справжній дар, навіть якщо і нерозділене, і краще страждати від кохання, ніж від того, що його нема?

Пам'яті душі

Найкраще з того, що ти мені залишила — середину літа, через яке витікає крізь пальці сльозою моє натхнення. Розлітаючись на тисячі хвилин чекання, крапель, застудившись від протягів безжальних, осінній вітер уже зриває з мрій китиці калини, розсипаючи в темряві цього вечора гіркі ягоди самоти, які підбирає вдовиця-ніч, адже лише вона знає, що не з тобою, а в цій прозі я свою душу намагаюсь воскресити…

Закривши очі цього вечора, я хочу, щоби ти знала, що кожна моя проза – то намагання втекти від буденної журби, яка лоскоче надію мого сподівання. І я намагаюся зорями прикрасити прийдешню ніч. Тобі на підвіконня поставлю тюльпани, жовто-гарячі, неначе запалені свічки, і намагатимусь взяти до своїх рук твої долоні, щоби сказати тобі найголовнішу річ у світі…

Цей вечір і ця ніч… Жодних канонів, жодних норм… Тільки ти і я… Наша осінь і ритми життя: погляди, запахи, дихання, за якими я йду, за якими ми йдемо. Ще рух і ми вже переплелися забуттям часу, віку, жагою насолоди тремтіння тіл, душ, сердець…

Яка ти рідна… І який я чужий… А вечір боїться навіть глянути в мої очі. Коли вийде місяць молодий, завиє вовчо моя душа,  йому я також чужий, не рідний йому. Незнайомі запахи твого тіла, за якими я лечу неначе метелик на спалах, від якого ти втікаєш. Наші осінні дні, що протікають крізь нас, лишають на берегах віри й любові місток, через який ми або перейдемо, або весною люди складатимуть про нас казки, адже вони ніколи не знатимуть, в чиїх долонях зігріваються рідна й чужий…

Я не боюся очима перестрітися вперше, як в останнє. На крилах часу ховатиму тебе у прозі між рядками, бо знаю, що ні завтра, ні колись, а тепер — в моєму саду ростимуть тюльпани, осліплі від сонця квіти, гіркі від кохання, яке востаннє не буває…

Хочу розповісти тобі, який красивий буває вечір, зорі, але ти не хочеш чути голос вечора. Ти не біля мене, а біля вогнища, що ходить із тобою, і за тобою в думках, у серці, як досконала тиша, яку ти оберігаєш після заходу сонця. Навіть, коли у серці міцно померзне лід, ти не захочеш розповісти, який буває в тебе він красивий, і як багато його в тобі, а чи тебе в ньому ніхто не знає. Лише намагання втекти до нього, яке ти намагаєшся приховати без причин, бо це тебе ранить і тішить. Ні я, ні вечір і ніхто не буде знати, лише здогадуватись за твоїм подихом, який ти так і не опанувала до цього часу…

Ти не жалкуй ні за чим! Нехай ця холодна ніч стане неначе повітряна кулька, і на крилах часу, за подихом вітру, ми народжуємо нове життя — нових нас. Ми, сплівшись теплими дотиками від поцілунків, проженемо білий сніг на скронях. Хоча нам звідки знати, кохання зустрічаючи, стаємо ми крилаті. Й ніщо нам відстані, й ніщо нам час. Там, де щоранку прокидається твоє серце — сонце сходить, день будиться від поцілунків, від сяйва повік. Шарудить осінь промоклими листками, вигойдує вітер моє щастя, таке воно на смак, бо без тебе небо  потьмяніло б. Поки мої думки іще не очманіли, не знаю я куди мене несе. Бо вірю! Чуєш?  Вірю я тобі! Бо я лежачий камінь, під який вода не тече. Я — дитина, яка тримається тебе. Спитаю між справами: «Як ти?»  Скажеш — «все добре» — і на хвильку думками обіймеш мене…

Заскрипіти в минуле дверима ти допоможеш мені, я — тобі.

Ти простиш мені все, що колись не могла,
я відчую твій шепіт в нічнім безголоссі.
Ми не винні ні в чім, і нехай через біль сподівань /
моя пишеться проза, що потайки дивиться в осінь.

Якби ти хоча б на мить могла відчути — ти є одна. Ти чуєш? Я тебе обрав!

І навіть кава без тебе не смачна. Без цукру байдуже — без змісту. Я ніколи не вмів малювати, а в ці останні дні так нав’язливо малюю моє небо – тебе. Якби я був чарівником, намалював би тебе із променя щастя тюльпаново-золотого. Від самих плечей — жінку без болю, яка не плаче, яка може доторкнутися до моїх очей, витерти сльози тільки поглядом, жінку, яка не може мене обійняти, коли хоче, а коли може, то вередує. Чому я, залишаючись на самоті, стаю спраглим і не знаю чи зможу завтра простягнути тобі назустріч філіжанку кави. Чи зможу стати не чарівником, а янголом? Прилітати до тебе щоночі, ділитися з тобою радістю, бачити образи твого обличчя, твого усміху, коли ти прокидаєшся вранці. Твоєї радості в очах боюся дотепер, бо ти мене розглядаєш поспіхом, і так раптово від мене відходиш, і не хочеш ні чим зі мною ділитися… Так важко бути каменем із обтятими руками і незрячими очима, що нестерпно болять від абзаців і розкритих лапок. Коли не знаю, де ти і як ти є, мені хочеться з тобою говорити і говорити, розповідаючи тобі про мрії. В мені рікою течуть спогади, викидаючи на берег, де тебе немає, а серце забути не вміє, не може, не хоче. Пам'ять  душі, усупереч часу, тебе не відпустила, бо розповідати мені про сни більше нікому в світі…

Ніхто не знає, що чекає нас колись. Непрохано торкаються і сиплються на стіл рядками літер наші долі. Що вони віщують після крапок?… Хочу жити з тобою тепер, не потім. Не писати тобі, що знаю, а розповідати. Відчувати тепло від тебе і добро. Нехай і буває у житті найгарніша самотність, не хочу її навіть близько підпускати до нас. Проза моя немов частинка світу написаних рядків, і їх я вже не в силах зупинити, вони течуть невловимо вдень і вночі, немов вуаль, покривають мої кроки без тебе…

Не знаю нічого у цьому світі, він мені залишає так мало. Я не знаю, що  можу зробити для тебе без повторень. В тобі живе моя ніжність, і оживає моє серце. З тобою тюльпани квітують у пристрасті оголеній, і я п’ю вуста твої шалено. Ти кохання називаєш неіснуючим словом і завжди залишаєш себе на варті.

Сьогодні бродить мряка мокрим містом,
і паморозь кида до  ніг вуаль.
З'єднатись мріями, зростись серцями
із однокрилих душ в єдину пару крил…

Тенета ночей

…Цього осіннього дня в твоїх очах усі тюльпани весни надумали зацвісти. Як мені було потрібно в цьому світі, щоб на моєму шляху зустрілася ти. Люди мені казали, якщо не відпливеш від берега, навряд чи побачиш інший берег. Не хочу чути слів, не треба, і так все зрозуміло. Я мовчу, і ти мовчиш, а хочеться кричати на мові двох, уже не чужих сердець. В моїх очах твій оголений стан, куди моя рука мимоволі лягає. На твоїх вустах заснула посмішка, мило прокидається, і на цій землі народжується «нам». Ми не думали, не відали й не знали, що я вогнем горітиму в тобі, а ти немов осіннім щастям та пекучим жалом, ятритимеш свіжістю свого подиху, ласкавою мовою мою душу, і я у снах повертатимусь до тебе, із словами любові і віри, обнадіяної майбутнім, що чекало…

…Не дивлячись крізь сивину осіннього захмареного неба, залишитися хотілося дощем в твоїх очах, щоби крізь задушливі тенета ночей тобі не боліло щоразу, коли читатимеш у моїй прозі, яка знає, що діється з нами тепер, але не знає, що буде завтра. Адже ми не хочемо жити, як ляже карта. Мимоволі торкаючись тебе, знову в глибині розбурханого серця, найбільшою знахідкою вважатиму тебе, і не шукатиму щастя, стукаючи в інші двері…

… Хочу чути твоє дихання, дихання інколи важке, інколи легке, як весна, як кожен день, відчувати у волоссі твоєму теплий вітер цієї осені. Рука моя марить блуканням по бездоріжжям обличчя твого. Ніжністю до краю — подолати пустелю розлуки, пустелю ночей без тебе, щоби знайти дорогу до тебе, важку і легку, що маєш прийняти серцем або залишити під дощем осені й примусити блукати бездоріжжям ночей…

Не люблю прощатися з тоою ніколи

…бродить і бродить думка у нас з нами ніколи такого не станеться і зі мною ніколи такого не буде і бачачи як помирають близькі ми ніколи не віримо і не усвідомлюємо як інколи ми можемо бути близько а можемо і не бути чомусь так хочеться вірити що це все мине і це все неправда і так якось воно виникає в самий непідходящий час так раптово і зненацька що в це повірити неможливо це просто біопсія це десять днів і ночей чекання результатів ну і що що зависокі паратгормон і тиреопероксидаза, полікістоз і вузли…

…не люблю прощатися з тобою ніколи не знаю чи надовго і хай ненадовго бо ніколи не знаю точно зустріну тебе іще знову намагаюсь від всіх приховати свій істинний стан не хочу щоби ніхто не знав що зі мною може бути лише може бути а це лише другий вечір і я намагатимусь дивитися сни нехай і в дзеркалі місячної ночі і щоби ніхто не побачив пейзажі моєї зажури і щоби ти не брала своїми прохолодними руками іншого не гнівайся на мене Сонечко бо хто ще мене любитиме коли ти поїдеш і хіба ти до мене повернешся кохаючи некохаючого іншого все ж так само іншого і я стану таким далеким таким теплим таким рідним цієї ночі поки ти тут ріднесенька поки ти іще зможеш мене ловити губами і на вулиці також дивний я і ти надаєш мені безстрашності у ці дні і вечори у ці ночі і ранки ти далеко ні я уже не плачу то плаче небо воно мене так ніжно цілувало і на вулиці у місті на очах усього люду і я надіюсь ти все одно повернешся ти з тих хто не кидає у тяжкі хвилини навіки я поцілую легесенько твої повіки адже ти знаєш мені нікуди подітись просто вернись на день чи не знаю на скільки вернись чекатиму все так само чекатиму як ніби і не потрібно мені цих десять днів адже то вони не мої чужі…

… учора мої уста благали тебе загорнути мене у теплий вітер і закутати залишками листу а під ноги наше пізнє літо килимом із мокрого асфальту простелити щоби ти залишилась у пам’яті моїй зморена й весела в цій листопадовій втечі від усіх і подарувала мені пестощі свої і мене утопиш у собі і засну я із твоїм смаком на губах бо що я в тебе долі глина…

… мені все заснути не дає як ніби за дверима стоїть хтось кого ти обіймеш а потім нестимеш із кухні для нього горнятко і тепла пара над чаєм і вами здійметься й осяде на плечах твоїх на які він покладе в присмерках ночі своє …

Пробач мені. Навіщо мене ти відродила?
Пробач, але без тебе не літаю я.
Пробач мені, бо розумію, чому мене ти уникаєш.
Пробач мені, бо я не зможу так, як інші.
Пробач мені за ці рядки й неспокій на душі.
Пробач за стрепти і фіалки уночі.
Пробач за весну із пролісків біленьких.
Прости, що у твоєму дворі – а не в серці…
Пробач… Прости…Не зміг …