Жінка-УКРАЇНКА

Василь Петрович Мошуренко (народився 12 лютого 1958 року в селі Розумівка Олександрівського району Кіровоградської області) – український прозаїк-новеліст, поет, учитель-філолог, історик.

За освітою – УЧИТЕЛЬ.

За покликанням - УЧИТЕЛЬ.

А ще… Оптиміст, Гуманіст, Романтик.

Помер 14 червня 2018 року ( 60 років).

Місце поховання : Петропавлівська Борщагівка, с.Білогородка, Біле кладовище.

Життєпис

Народився в 1958 році («на Трьох Святих», один із яких – Василь) у селянській родині, «яка шанувала все українське, але в хаті не було жодної книжки».

Коли Васильку було чотири роки, його мати поїхала на роботу до Грузії, де й лишилася на довгих 33 роки ( Зугдіді, Джаварі, Ліа), а повернулася лише у 90-х ( під час громадянської війни).  Живе у селі Бовтишка, на Кіровоградщині.

Батько відмовився від сина ще задовго до його народження.

Як згадував сам письменник.: «Так сталось, що прийшов я у цей світ… байстрюком: не дозволила поріднитись з бідняками Мошуренками багатша родина мого фізичного батька (він і зараз живе в Розумівці (дай Боже йому здоров’я!), хоч жодного разу з сином не спілкувався (мабуть, сором’язливий). Тому його прізвище Джоган – не стало моїм.»

Світ дитинства – це дід, Мошуренко Дмитро Омелькович, і бабуся, Мошуренко (Голинська) Марія Антропівна, які віддали всю свою любов малому Васильку.  Дід пройшов усю Другу світову війну, а потім працював конюхом у колгоспі.  Свою дяку  тим, що «годували- виховували-вчили і любили: по-селянськи – щиро і талановито»  Василь Петрович описав у романі «Мій рідний дід Дмитро»  ( 2017 р).

Бабуся  працювала сапальницею в цьому ж колгоспі. У страшні роки голодомору1932-1933років в Україні вона була єдиною, хто вижив із її багатодітної сім’ї (спочатку померли батьки,  а потім  одне за одним семеро їх діточок)…

Про своє щемке босоноге розумівське дитинство автор розповів читачам у своїх новелах, де в кожному слові – вічна й вірна любов до рідного краю, до свого коріння… ( новели «Байстрюк», «Коси коса, доки роса», «Цукерки для батька», «Поробила», « Грицько, Лукаш, Марина…, Андрій…, а далі я забула» та інші.

А також у своїх  неперевершених віршах:

То сміється, а то плаче гірко –
те село, що душу «запрягло»…
Розумівко! Рідна Розумівко! –
Найсвятіше на землі село…

У вересні 1965 року став школярем Розумівської восьмирічки, яку закінчив у 1973 році. Далі навчався два роки в середній школі у селі Бовтишка (закінчив у 1975 році).

Спробував уперше писати вірші й оповідання  ще в школі, десь у сьомому класі, коли закохався у найкращу дівчинку школи  Г. Г.

Не вступивши до педагогічного інституту, рік працював вожатим і вчителем географії в Розумівській школі.

1976-1978рр. – служба в армії (селище Чорна Річка під Ленінградом).   Про ці роки пізніше (у 2017 році) Василь Петрович  напише у своєму романі: «ФРАГМЕНТИ ПАМ'ЯТІ, або "ДЄМБЕЛЬ - В МАЮ..."»

Знову не вступивши до педінституту, пішов працювати в колгосп плантатором.

Із третьої спроби став нарешті студентом Кіровоградського педінституту імені О. С. Пушкіна, де почав опановувати російську філологію.

У 1983 році закінчив навчання й отримав призначення у село Велика Чечеліївка Новгородківського району. , Кіровоградської області.

Через рік, у 1984 році, став директором цієї школи і пропрацював на цій посаді довгих 22 роки (до 2006 року). Школа стала однією з найкращих у районі. Велика заслуга в тому педколективу, за яким стояв мудрий, хоч і зовсім молодий( лише 26 років), керівник.

У 1993 році   закінчив (але вже заочно) історичний факультет ( про що мріяв завжди) того ж Кіровоградського …,  проте вже педуніверситету  імені Володимира Винниченка.

Василь Петрович згадував :

«Перших п’ять років директорування відбивався від вступу в капеерес (єдиний в районі непартєйний директор – непорядок!). Пробувши членом партії рік (з 1989-го до 1990-го), після Установчого з’їзду Народного Руху (восени 1990-го) – здав партквиток і вступив до Народного Руху. Пережив потужне цькування, але від звільнення з посади директора врятувало те, що школа три роки підряд була на районній Дошці Пошани. Обласне партійно-радянсько-освітянське начальство вирішило, що цей факт (Перебудова ж!) матиме негативний резонанс. А інших причин для звільнення не знайшли, хоч і ду-у-у-же активно шукали. Потім – омріяна НЕЗАЛЕЖНІСТЬ!

Гордий тим, що учні моєї школи перемагали на Всеукраїнському рівні: Конкурс Петра Яцика, олімпіади з української мови та літератури, конкурси літературної творчості «Вірю в майбутнє твоє, Україно!», «Обніміться ж, брати мої…», конкурс правознавців тощо. П’ять випускників школи (а в школі – 130 учнів) стали студентами (бюджет) та закінчили Шевченків університет. Двоє з них – з відзнакою. Одна (донька тракториста і прибиральниці) – мала Президентську стипендію. Цікаво, що коли ця дівчинка за перемогу у першому Конкурсі Петра Яцика привезла з Києва грошову премію, магнітолу та бібліотечку, то виявилось, що це дорівнює дворічному прибутку її тата і мами…»

У 2006 році (напередодні свята Василя) був звільнений з посади директора школи за «аморальний вчинок», а  реально – за політику. Нескінчені суди і людська несправедливість привели до проблем із здоров’ям.

Через вісім місяців суд поновив Василя Петровича на посаді директора школи, а через три дні вручили новий наказ про звільнення… « за прогул»…

З листопада 2006 року починається новий, дуже нелегкий,  київський період у житті письменника. Чотири роки працював  на кількох роботах: охоронцем у гімназії та гуртожитку НАУ, сторожував машини на автостоянці. Жив у «підсобках», душових кімнатах, а іноді увесь сон – це година-друга переїзду з однієї роботи на іншу в метро чи на лавочці якогось озерця. Почав знову писати. Болючі, щемкі вірші  побачать світ у збірках » Думки», « Це так просто – писати правду», « Відчай і віра» та інш., які автор невеликими «тиражиками»  видасть за власні кошти.

У 2010 році через прокуратуру відновили трудову книжку.

Наступний рік Василь Петрович працює соціальним педагогом Слов’янської гімназії, що в Дарницькому районі.

Влітку працює заступником директора табору « Сокіл» в Кончі-Заспі.

З вересня 2011 р.  і до вересня 2016 р. – учитель історії, філософії і правознавства гімназії міжнародних відносин № 323  м. Києва.

Активний учасник Помаранчевої Революції та  Революції Гідності: події описані у новелах «О пів на першу», «Горобчик».

Із 2015 року - член Національної спілки письменників України.

В. Мошуренко про свій шлях:

«Пишу з дитинства… Але думалось мені (сільській «колгоспній дитині»), що письменники – це призначені Кимось люди, а я… Тож знайшов себе у дітях… Це ось кілька років тому, як зрозумів: треба іти «у письменники»! Якщо нікому не відомого охоронця - друкують найцентральніші газети, літературні журнали, приймає в ефір радіо «Культура», значить (думаю собі) – я той, хто (мабуть) – КИМОСЬ покликаний (не призначений)».

Перша серйозна публікація побачила світ у 1980 році в «Кіровоградській правді».

Серед студентської писанини Володимир Базилевський відібрав вірш «Там, де мама живе».

Пізніше, у 2002 році, цей вірш став піснею із музикою автора на Всеукраїнському фестивалі родинної творчості, де родина Василя Петровича (Він, дружина і син) стали лауреатами конкурсу.

З 2007 року вірші та новели Василя Петровича друкувалися в « Сільських вістях», «Селянській правді», « Освіті», , в газетах « День», « Острів», « Сільська школа». « Літературній Україні», « Українській літературній газеті» та в  інших виданнях.

У 2017 і 2018 році  був висунутий на присудження обласної премії  імені Євгена Маланюка в номінації « Проза» із збірками новел. Премію отримали « потрібні» люди, що привело Василя Петровича до ще більшого розчарування життям.

Своїми Маяками у житті вважав Василя Стефаника, Антона Чехова, Василя Шукшина, Григора Тютюнника, Сергія Єсеніна, Василя Симоненка та Василя Стуса.

14 червня 2018 року знеболене серце письменника – новеліста і поета з «дитинною» душею зупинилося… Погасла зірка дуже теплої і щирої людини., який, незважаючи на власні проблеми, завжди бажав людям – Щасливого Щастя.

Похований 16 червня 2018 року , Петропавлівська Борщагівка, село Білогородка, Біле кладовище.

Якщо – 
бодай одна людина
мене почує,
Я – живий!
Я – житиму!
Я – не спочину:
безпутній, щирий
і… незлий.
Я на собі
несу провину,
якщо…
заплаче десь дитина…
Я – житиму!
Я – не спочину:
серйозний дуже
і… незлий.
Якщо – 
бодай одна людина
мене почує, 
Я – живий!
Якщо – 
бодай одна людина
не вистрелить мені
у спину,
Я – житиму!
Я – не спочину(!) – 
хоч беззахисний
та… незлий.
Якщо – 
бодай одна людина
посадить на… мені
калину,
Я – житиму...

Діти:

Донька – Ірина Семенець ( Мошуренко) , 1983 р. н., закінчила університет імені      Т. Шевченка, юрист. Заміжня, має двох дітей: Назара та Маргаритку.

Син – Мошуренко Ярослав, 1987 р. н., юрист. Одружений. Син – Андрійко.

Збірки автора:

1. 2009 р. – « Думи»
2. 2009 р. –« Це так просто казати правду»
3. 2010 р. – «Відчай і віра»
4. 2012 р.- « Колючість ніжної душі»
5. 2012 р. - « Іду»
6. 2012 р. – « Тінь від веселки»
7. 2015 р. – « Шедеври»
8. 2015р. – « Мати»
9. 2016р.-  « Коріння, або – Я – Розумівка»​

Світлана Давиденко

Текст і фото опубліковані на умовах CC BY 4.0 міжнародна