Жінка-УКРАЇНКА

Ярослав Дмитрович Савчин народився 1961 року в мальовничому гірському селі Липовиця на Прикарпатті. Закінчив факультет журналістики Львівського національного університету ім. Івана Франка та факультет державного управління і місцевого самоврядування ЛРІДУ Національної академії державного управління при Президентові України. Працював у журналістиці, державному управлінні. Автор книг прози і поезії «Між медами й полинами», «Самотність», «Мольфар», «Карпатоборці», «Нетлінь-роса», «Світанок мальв», «Вересневі ікони», «Індульгенція присутністю», «Знаки сонця».

ЯВОРИНСЬКА КРИЖМА

Крок за кроком ввіходимо в крижму правічного лісу
де смереки з хрестами межують за часом століть
а крізь пам’ять і хмари порипують ржаві завіси
і старшин молодих укладають на встелену віть

барабанять вітри давнім ехом повстанського стрілу
крізь синяву верхів небо в схронах хоронить синів
і торкає зеленою тишею втомлену кобзу чи ліру
огортаючи горами їх невпокорений зморений спів

а на схилі віків з душ героїв небесніє ватра
і до неї крізь сльоти мужнітимуть інші сини
вони стезі дідівські відважно звертають у завтра
за належне приймаючи виклик борні чи вини

В ГАЛИЧ-ГРАДІ

Ловить погляди й тіні
прадавній поріг
в позачасній порі
з уст румовищ – величність
ембріони століть
бережуть тут
спокою нічліг
таїною фортець і церков
марафонять в одвічність

від стольграда слов’ян
до окрайни Русі
ослабала рука
на вітрах диких орд
і палилась тавром
пастка часу й зусиль
в першоатомах честі
збувався народ

живим артеріям
зітхання спогадів приносить
відбитки сивих днів
застиглих маргінально...
лиш в запахах медів
соборствують покоси
змикаючи віки
містичністю в реальність

ПОЗА ДАТАМИ І ОСОБИСТОСТЯМИ

Історія приходить в сни дочасно
і марить видивом не збагнутим мов синь
і зло регочучи ламає крила часу
і рід рятує вже проклятий син

сурмить тавро гріхів –
сьогодні день прощення!
співає вороння на річищі сухім...
страховні упирі розкланюються чемно...

торкає вітерець до випалених вій
тернового вінця відмахуючи оси
тече уверх потік по вулиці старій
тече поверх снігів і завертає в осінь

о скільки владарів і скільки жебраків
означуючи рівнь вихлюпують обійми
останній отаман перетинає кіл
омегою живим скликаючи убійних

роями мерехтять козацькі оселедці
рахунку вже нема декоруму шабель
розкопують рови чергові поселенці
рятуючи вогонь з данапрійських стебел

і випливають знов блукаючим безсонням
ігровищ і розваг пасмовані віки
Ілітії щедрот випрошують під сонцем
і голістю руки приймають смолоскип
якогось же кінця вичікує початок
яблуками чвар загус весільний квас
Ясон золоторунний обрубує печаті...
я залишками сну виловлюю свій час

ДО СЕБЕ

Творця життя –
пекуче
мов борги
в вогонь душі
кладе свята потреба
і осторонь
стоять земні боги:
мовчать
глумлять
спонукують –
ПІТИ
щоб повернутися
до себе

ПОЗА МЕЖАМИ СЛОВА

Часу невпинна розпука –
крижма народженій волі
ехо померлого звуку –
поза межами долі

роздумів скована мука
спрагла між хвилями Гріна
меткість скіфського лука –
поза межами тіней

ранок поминки іній –
пам’ять намішує в масу
світла шпаринка із сіней –
поза межами часу

письмена хоронені вперто –
акафіст незреченій мові
погляд безвинної жертви –
поза межами слова

ПОЛОНИНСЬКИЙ ЛЕГІТ

Вогонь квапно клює
непорушність засохлого дрівля
тихо дим струменить
у захмарене звітрене небо
край пралісу ялиць
рогач зірко прикляк до ночівлі
кулешеву й молочну парінь
від вівчарської ждучи колиби

під буковим накладом важким
пломеніє гаряче каміння
зустрічаючи сонну сутінь
полонинським притишеним співом
й знов дивується ніч
пеленаючи в мряку самотнє горіння
родовим вівчарям –
над хребтами гірськими засілим

шепотіння обчахлих смерік
тихне сном – до лункої трембіти
бовваніють мов хвилі містичні
верхів’я гірські у пітьмі
поки звично вівчар не підніме отару –
промінням ранковим зігріту
і вогонь не заб’ється
з вуглинок жевріючих в згаслому сні

ЧЕРЕЗ СЕРЦЕ

Через серце
та пройшла межа:
зручностей
бездушності
спокуси
вкрила міль –
нетлінності...
та жаль
зболених за нами
ран Ісуса

ЗВИТЯГИ ВІСЬ

Мов глиба крок
і вітер у лице
вже гори стеляться
розлогими горбами
скала камінна
віссю тут стає
й суєтний світ
заховує під нами

вершина поряд –
руку простягни
ще кілька кроків
по слизькій дорозі...
не здуй нас вітром доле
вбережи
та хтось вже впав –
і підвестись не в змозі

струна канатна –
пружна тятива –
в смичках хурделиці
виспівує мов скрипка
внизу – безодня
спину огляда
а зверху – місить вітер
голос хрипкий

знемога тіла
звітрене лице
та крок звитяжний
повнить радість серця...
нас знову
випробовує життя:
і хтось – скотивсь
а хтось – змагає в герці…

БЛИСКАВКА ДЛЯ КАМ’ЯНОЇ БАБИ

Дай яблуку впасти до вранішніх губ
хай блискавка злютиться в небі густому
у олові смол я шукаю свій зруб
до тла полотна не торкаючи втому
від фарби до кольору хочу дістатись
і лебедям чорним виловлюю час білизни
бабам кам’яним обійшлося зостатись
в тіні павутинь – зі своєї весни…
з заколоту сторіч їх німий силует
поза днем календарним
не втішився дзьобом
у нових блискавиць перехресний розлет
безколірне каміння впирається лобом
час чекає прощань
час не хоче розлук
на незганьблений кін подадуться клейноди
за їх честь тятивою захлинувся лук
щоб хтось зміг виживати – на подив…

* * *

У роздвоєний світ
поміж крилами вільного птаха
аж до згину душі
розплітається дум веретено
сніг на груди мої
зачаєно ляга
мов на плаху
і згадалася свічка
хоча ще не темно
лиш байдуже комусь
що дерева догоджують настрій
не поклавши в вину
гострим вітром обірване листя
і як сіль на лиці
ловить слух залакужене «здрасті»
тих
що вміють позбутись вини
і показно молитись
і вже осінь
і вечір...
ще лиш вечір
і осінь...
у блокаду сумлінь
власний голос страдниче проріс
а між сфінксами тінь
силуетить згасаючу просинь
в ембріонах подій
для ілюзій
снує перевіз

* * *

Гніздо самотнє
тишею болить
у небі
кольору
солдатської шинелі
і сумнів
що життя – щаслива мить
відтворюється
розсипом
шрапнелі

супротив
під відсутність заборон
свободствує
в любові
і розлуці
між карт
циганський табірний барон
вже ледь тримає
волю
на принуці

й цікавість зваблює того
хто приберіг
надійний сховок
за інстинктом предка
похміль
вином переливає кутий ріг
й сльозою
в слід
гіркого диму
ллється

* * *

Скупалось сонце
в дзеркалі водиці
й лягло за обрій
в зоряній імлі
лиш полиск злота
від даху церквиці
спиняє погляд
на тремтливім тлі
стою заворожений
і забутий
у чарах сутінку
де взяти фарби ті?
щоб цеї миті
трепет повернути
й назавжди
залишити при житті

* * *

Старі ворота загубили скрип
у прядиво навислого туману
за вихлюпаним ароматом лип
в очах тривожних звилася омана
у переступність відминулих літ
збайдужіла осінь сіть закине
за листком холодним з голих віт
день за журавлями в небі згине
спогадом засвітяться слова
на росі дитячої стежини...
так недавно давність відпливла
за поріг доспілої ожини
не відпишу сам собі листа
в дні свої загублені поспішно
найскладніша істина – проста –
праведне визбирує між грішним

* * *

Ковток води
немов рожевий сон
лише ковток –
чуттями
спраги
й зваби
лише
хай не сприймуться
в унісон
гарячим літом
зморені єдваби
й сторожа
вже веде поміж років
в забутий погляд–
клекітливу душу
лягають вітром
розсипи підків
в осінні роси
між опалі груші
ковток води
мені
серед віків...
ковток життя –
я сутній
спити мушу...

* * *

Буває ж так–
затопить душу літо
теплінню млоскно
сповнить береги
і вже крізь серця
розіпнуті віти
журби й тривог
не линуть поїзди
спокою й солоду
напрів туман по вікна
й рубець на серці
знатись не дає
стоп-кран зірвала десь
печаль торішня
й добірний трунок
доля подає
та день безхмарний
не полонить душу
і гіркне полуда
з медових рік
бо завтра знов
готовий бути мушу
полину кухоль
випити – за лік

* * *

...Непорочно застиг
на осінніх устах
першосніг
білий ранок в саду
соромливо
виводить анданте
я зворушую слід
як крізь тло заборон –
перший гріх
і ввіходжу у храм
не знайшовши навзаєм
щось дати
оголивши
і колір
і звук –
мить доокруж
вишовкує лоно
едельвейси
у прірвах комусь одцвіли
і зірвалися з ніг
хтось навмисне спізнивсь –
і в надії чиїйсь
охолонув
та попереду –
вічність...
лише ліру
торкнув
ранній сніг

* * *

Простуда зливи
зачиняє
літо
й косар
збиває косу
до весни
лиш соняхи
спалили межі
цвітом
лишаючи
лелекам
віщі сни...

* * *

Блакитніють літа
на смерекових зрубах
тут думи про асфальт
розколюються склом
живичний тік тремтить
і силуети губить
засмолюючи час
крізь солод і оском
абетка віщих днів
поміж буденну сірість
серцями проростає
творців і диваків
де карбами століть
визбирується спілість
й знамена мерехтять
в мелодіях підків

* * *

Крізь доторки руки
заманюєш у чари
окриленість святу
назавтра скажеш
«грішну»
в нічніючім раю
ждеш спільності як кари
солодких почуттів
вростаючих у вічність

в тремтливих вечорах
як сотні літ тому
хмеліюче вино
за мліючу спокуту
згусає на губах
світліючи в пітьму
і разом ми знайдем
свою червону руту

ПОМІЖ НАС

Я між вод і вогню попелію живильним дощем
я вершину знайду і офірні ключі від недолі
я оголений нерв натягаю струною на радість чи щем
я вмиваюся сонцем як спасовим яблуком волі

ти підводиш долоні впираючись в прокруси неба
ти молитву любові визбируєш шепотом губ
ти невинність свою віддаєш без вагань за потребу
ти шукаєш своє серед вірності зречень і згуб

ми збираєм весни світанкове пророче пагіння
ми в вишневих медах захмеліли загуслим теплом
ми дитя сповиваєм сувоєм надій і моління
ми небес і птахів доторкаєм дитячим чолом

і росте поміж нас мов крізь час зелен-рута
і торкається тиші зворушена крапля роси
і літніє весна крізь чекання душею відчута
і оголеним серцем збираєм тернові ліси

ЕЛЕГІЯ КУПАЛЬСЬКОЇ НОЧІ

У древніх келихах
меди...
і день
весною знавіснілий...
тонкого ситцю танець білий
у обрис тіла заблудив

ступаєш легка
золота
мостом
вечірньої тепліні
в гармонії античних ліній –
усмішки звабна простота

поставу
із тісного плаття
звільняєш
плавністю руки
й цілуєш стегнами –
ріки
вечірні спалахи багаття

розлунюється
з душ осердям
дзвінь усміху
в хлоп’ячі очі...
від волі мруть купальські ночі
на пристані
палкого серця

* * *

Розгін годинника
бреде
в безсонну ніч
невинна кава
сторожує тишу
сон стернями
вимірює
що лишить
крізь неминучість сит
в поденний кіч…
паперу біла цілина
приймає слово

ПАЛІТРА НАЦІЇ
Поема

І
Мольберти, книги, ризи, кольори.
Через віки проходять перед зором.
У день сьогоднішній з праюної пори
Світліють лики – чисті і прозорі.

З тісної келії у окремішній світ
Течуть слова, малюнки і октави.
Століттями намолений політ
Торує нації міцніючу поставу.

Шляхи толочать війни і громи.
Й, здається, слову місця вже немає.
І, як сльоза, між небом і крильми
Гранітна скеля славу підіймає.

ІІ
Художника допитлива душа
Шукає цвіт у манускриптах волі.
Й Покрова душі творчі воскреша
В нетлінних фресках, непідвладних молі.

Свята Софія золотом століть,
Вбережена народом для народу,
Столично над облогами стоїть.
Й стоятиме як вічний рід від роду.

З молитвою лягають полотном
Відтінки нації найтонші, найсвітліші.
Пориви волі юним табуном
До серця прихиляють найстійкіших.

ІІІ
Князі, вельможі – зайшлі і свої
В рядках історій словом проминають.
А Він росте, Він творить, Він стоїть.
Народ – який будує і єднає.

Дзвенять кайданки і дзвенять слова.
З похмурих ночей воскресає воля.
Навал ворожих коситься трава,
А нації випробування – доля.

Вона – і зла, і чуйна водночас
На манівцях поетів і народів.
Та шлях твердий торує лише час
І ті, хто вірить волі і свободі.

ІV
Згусає час у думах кобзаря.
Вкраїнським степом вітрогонить воля.
Й галернику прикутому зоря
Повернення віщує із неволі.

А гостре слово і дотепний сміх
Воюють так же, як шаблі й гармати.
Листи султанам, мов терпкий батіг,
Знівечать їхні устої й догмати.

Зминає час, літа летять бездонно.
Святяться храми, пишуться книжки.
А образ української мадонни
Величністю освячує віки

V
Козак Мамай, мов триста літ назад,
З козацьким духом ще живе у Львові.
І прапор малиновий за посаг
Підноситься і другові й послові.

Нетлінні миті у майстерні Скопа
Й кобзарські очі дивляться крізь час,
І думи пролягають у Європи, –
За них козак стоїть на пласі, і за нас.

А львівський ранок спить біля Данила,
Прикрившись площами і небом зі століть.
Й мовчазні мури бережуть данину
Збережену нащадкам з лихоліть.

VI
Шевченкові церкви і Лесина молитва
Крізь аркуші Вкраїну бережуть.
Через часи, зневіри і гонитви:
Нам Заповіт – наш поступ, наша суть.

І світлий Галич, й Київ златоглавий,
І Чигирин, Батурин, Чортомлик…
Картини долі, манускрипти слави,
В молитві вірній незнищенний лик.

Князів, гетьманів і провідників
Карбує часом українське слово.
Жорнують сита честь серед віків,
Відстоюючи волю, дух і мову.

VII
У знаках сонця – вічність перемін:
Народу, нації, керманичам, людині.
Рядки історії лягають кодом змін
Й свою присутність вписуєм ми нині.

На новий аркуш знову ляже слово.
Палітра згусне барвами століть.
І образи відгранюють основи
Прапращурів у щирості молінь.

В світанок чистий – з громів і незгоди
Ввійде народ мій – воїн і рушій, –
І стяг небес та золота пшениці
Нестиме світу чистоту душі.

* * *