Жінка-УКРАЇНКА

Що для мене Україна – для людини, що народилася в самому її центрі і котрій випала доля багато років мешкати поза її межами? Це – моя гордість. Так-так, я завжди пишалася і пишаюся нині належністю до моєї священної землі. З задоволенням носила власноруч виготовлену вишиванку на Вологодщині та Ярославлі, Твері та Баку, демонструючи своєю зовнішністю: я – українка! А квіти, що буяли цвітом на моїх підвіконнях чи в квітнику, саме тому і буяли, що з кущиком барвінку чи герані завжди привозила чорнозем з батьківського саду і та грудочка землі мала силу святої, що надає міці всьому живому. То було моєю таємницею, бо здавалося марним казати про це сусідкам, чи приятелькам, які з заздрістю заглядалися на мої вазони.

Хатина діда Юхима стояла під величезним старим осокором. Для його коріння навіть ґрунту було замало. Воно то тут, то там випиналося старими суглобами, підіймаючи тверду, як камінь поверхню просторого двору. Дід Юхим – це мій прадід. З осокором, схоже, вони були однолітками. То ж за плечима мали вже дев’ять з лишком десятків кожен. Влітку дід Юхим ходив у білій сорочці з домотканого полотна та у вигорілих на сонці бавовняних штанях. Якого вони були кольору, коли багато років тому над ними мудрував невідомий швець, здогадатися вже було важко. Розлогий солом’яний бриль з двома дірками, прогризеними мишками якоїсь зими у коморі, мав почесне призначення: оберігати дідову голову від спекотних сонячних променів.