Галина Литовченко

Галина Литовченко — біографія

Галина Литовченко народилася на Київщині. Закінчила Київський технікум радіоелектроніки (нині Коледж інформаційних систем і технологій). З 1976 по 1992 рік мешкала з родиною у військових гарнізонах на території Росії, Азербайджану та Литви. Працювала на різних посадах МО, перебувала на військовій службі. Після краху СРСР повернулася в Україну. З 1998 року мешкає в Криму.

Галина Литовченко: Україна – моя гордість

Що для мене Україна – для людини, що народилася в самому її центрі і котрій випала доля багато років мешкати поза її межами? Це – моя гордість. Так-так, я завжди пишалася і пишаюся нині належністю до моєї священної землі. З задоволенням носила власноруч виготовлену вишиванку на Вологодщині та Ярославлі, Твері та Баку, демонструючи своєю зовнішністю: я – українка! А квіти, що буяли цвітом на моїх підвіконнях чи в квітнику, саме тому і буяли, що з кущиком барвінку чи герані завжди привозила чорнозем з батьківського саду і та грудочка землі мала силу святої, що надає міці всьому живому. То було моєю таємницею, бо здавалося марним казати про це сусідкам, чи приятелькам, які з заздрістю заглядалися на мої вазони.

Поезії Галини Литовченко

ЗУСТРІЧ ЗІ СТОЛИЦЕЮ

Ну, добрий вечір, Києве мій милий…
Тягар дороги скинувши із пліч,
З тобою хочу на дніпровських схилах
Поспілкуватись тихо віч-на-віч.
Кажу відверто перед цілим світом,
Що молодієш все й через віки.
Мене ти знову стрів бузковим цвітом,
Як і в далекі юності роки.
Тобі зізнаюсь щиро наодинці:
Коли щеміло серце від розлук, –
Землі святої грудочку в хустинці
Зі скриньки брана, мов із твоїх рук.
Пісні співала українські дзвінко,
Вдягала вишиванку на свята
І тим пишалась, що я – українка,
Що ти — моя столиця золота.
Ось і тепер летіла, мов на крилах,
Тягар дороги скинувши із пліч,
Щоби з тобою на дніпровських схилах
Поспілкуватись тихо віч-на-віч.

Останній день прадіда Юхима

Хатина діда Юхима стояла під величезним старим осокором. Для його коріння навіть ґрунту було замало. Воно то тут, то там випиналося старими суглобами, підіймаючи тверду, як камінь поверхню просторого двору. Дід Юхим – це мій прадід. З осокором, схоже, вони були однолітками. То ж за плечима мали вже дев’ять з лишком десятків кожен. Влітку дід Юхим ходив у білій сорочці з домотканого полотна та у вигорілих на сонці бавовняних штанях. Якого вони були кольору, коли багато років тому над ними мудрував невідомий швець, здогадатися вже було важко. Розлогий солом’яний бриль з двома дірками, прогризеними мишками якоїсь зими у коморі, мав почесне призначення: оберігати дідову голову від спекотних сонячних променів.

Об'єднати вміст