Жінка-УКРАЇНКА

Житиме вічно краса України!

Сходить річниця яскрава, нова
Величчю над Україною.
А чи літають вітання слова
Мовою солов’їною ?

Кажуть, що там, в Україні, мов
Стільки, як ріжних націй.
А як інфекція вріжеться в кров,
Мова зазнає мутацій.

Як же, а як же в інших людей,
В наших найближчих сусідів:
Скільки змінилось державних ідей,
Скільки розмовних гібридів ?

В Німеччині німці – і мова німецька.
В Туреччині турки – і мова турецька.
В Латвії скромній – мова латвійська.
А в Україні – мова російська !

А молоді – ті не тямлять провини,
За море тікаючи з України –
Звідти Вітчизни красу прославляють
Й російськомовно за нею ридають…

Ніби погасли для нас маяки,
Мужности всохли убогі запаси…
Ніби, свої розгубивши думки,
Збились ганебно із вірної траси…

Ніщо не спроможне Вітчизну збороти!
Навіть за цю незаслужену втрату
Не згине Вітчизна! Бо є патріоти,
Що душу несуть невідступно крилату.

Житиме вічно краса України!
Саме у ній наш омріяний рай.
Там виростає нова, чесна зміна,
Що принесе золотий урожай.

Черешневі трелі

Червень… Місяць першого кохання,
Місяць ЧЕРЕШНЕВИХ вечорів,
Залицяння і розчарування –
І нестримний жар палахкотінь…

            Молода снага перемагає
            Праці цілоденну гарячінь,
            Пахощами м’яти і розмаю
            Оживляє вечерова тінь.

Розганяє надвечірні хмари
Сонця заходячого червінь,
А в печі, неначе дивні чари
Падають жарини на черінь.

            Огортається земля м’яким єдвабом –
            І в садок виходить вся сім’я
            Підкоряючись небесним звабам
            Черешневих трелів солов’я.

Пролітали розставання й стрічі,
Через буревійний океан –
І на повеління таємничі
Кожному судився свій талан.

            Проминають хмари, як примари –
            Та навіки в спогадах святих
            Не забулись черешневі чари,
            Щебет соловейка не затих.

Ідилія 

Подарунок на іменини Леонідові

Замість краси уявного раю,
Якого не знаєш, якого не знаю,
Краси незрівняної забажай:
Райськи чудесного краю,
Рідної мови дзвінкий водограй.

Відчуй красу, що квітне в коханні,
В щоденному колі життя,
У солов’їнім дзвінкім завмиранні,
І власного серця биття.
Вдосвіта йдуть молодечі гурти,
Співаючи, в поле до праці.
Сонце назустріч не встигло зійти –
Догнало в алеях акацій…

Швидко, в танечнім змаганні,
Граблі доганяють косу.
Не слово – лиш погляд:
В палкому коханні
На мову немає часу.

Пісню високо виводить коса,
Лиш часом об камінь дзенькне…
І не помітиш, що вже в небесах
Сонечко близько-близенько…

Додому! Додому! Та якось нікому
Не хочеться справді додому…
Ввійшли в тополину алейку,
Де знов на ввесь голос веде серенаду
Невтомний соліст-соловейко.

Та ж не оминути вишневого саду,
Де вишні розкішні, розлогі та пишні
На самім вершечку збереглися для них –
П’янкі, найсолодші вишні…

Гойдають гілок пружні каруселі
В небесні фіранки ажурні…
А соловейко витьохкує трелі
Чутливі до сліз – і безжурні…

Захищені листям в зеленій альтанці,
В пестощах з ніжною грацією,
Смачно цілуються юні коханці,
Наче й не втомлені працею.

Якби ж то зумів геніальний маляр
Увічнити ніжність у німби –
Він сам закохався б у свій Божий дар,
Зостався б навіки при нім би…

Небесна ідилія.Та постривай…
Бували лихі лихоліття…
Але в моїм вірші змальовано РАЙ,
Що всі переміг століття!

Троянди 

Дорогим Друзям: Оксані та Юрієві Маківцям, присвячую.

На День Народження мені прислали квіти –
Ретельно вибрані, впаковані наміцно, –
Чудові Друзі.
                        Теплі їх привітні..
Уважні: не забули спом’янути… Я хотіла
Сама забути той немилий день,
Коли під співи куль з’явилась я на світ –
І потім стільки невеселих літ
Ховались ми у невеличких селах
Серед лісів і пролісків веселих,
В Церквах, затулених дубами й ясенами,
Де Бог Всевишній зустрічався з нами…

Немає вже моїх Батьків на цьому світі,
Та поки Друзі є, що вислали ці квіти,
Трояндок дібраних, як королеви,
Двокольорових і стилевих, молодих –
Неначе справжні королеви в замку –
Із карткою, укладеною в рамку –

З любов’ю щирою, не клеючи в конверти,
І без порожніх фраз, готових на показ,
Від котрих часом квіти можуть вмерти
(якщо не зразу, то в короткий час).
Якби ж то їжу їм додати чудотворну!..
Та квіти вміють власну їжу самостійно
Корінням відшукати
У власнім грунті –
Так от же ні: беріть оці хемічні слоїки
Й ростіть розпещені, гротескно грандіозні…
Їм, як і людям, лікарі
Мішечком сиплять ліки –
Вони ж хворіють, безпорадні діти…

Якби ж то знати, та якби уміти
Щоб і людей підтятих воскресити,
Як непорочну ніжність пелюстків.
Як зберегти їх ледве чутний запах…
Та й людям не поможе, Милий Боже,
Ні лагідне пригадування,
Ні поетичне вгадування…

Адже на світі є предивні люди,
Що довго ще блукають, мов приблуди,
Розумні, а працюють в брухті, як верблюди,
Не лічачи ні віку, ні заріку,
Але із вірою у місію велику…
І я тулилася до мрійників таких, сомнамбулів і дивосвітів,
З якими можна й жити, і умерти.
Вони вину складали на воєнні злами,
На втрату батька, а ще більше мами,
Писали по-дитячому сльозливі вірші,
Для Мами кращі, а для тата – трохи гірші…
Судили гірко чужину й чужинців,
Та й нечутливість рідних українців,
Та власну нещасливість у коханні,
Громадську непошану й нечитання,
Та врешті і невільне заникання…

А квітам попадає в грубих лапах
Тюремного квітничого царя
Трояндний незрівняно-ніжний запах,
І ніби в безвість падає зоря…
А пахощі міняються у сморід.
Все квітникар звертає на недорід…
Їх аромат якраз для кладовища –
Бо вже тепер прийшла нагода вища:

– Спинися, заступе, перепочинь доволі –
Троянди пригодилися до волі,
Тепер їх місії прийшов кінець –
Корися і приймай життя свого вінець.

                        ***

Нарешті, ми самі у всьому світі –
Признатись важко, а повинні.
Троянди, що мені прислали Друзі,
Веселі і сумні – пополовині…
Колись і я цвіла, хоч може й не троянда,
Але зате, немов калина в лузі.
Тоді, хоч і в оточенні нещастя й зла,
Тому, що молода – калиною цвіла.
І кинута війною в чужину,
Вже стала й забувати про війну.
Жила спокійно серед однолюбів,
Сміливців молодих – і старших – стародубів…
Любилися, одружувалися, зростили діти…

Проте, і на найкращу в світі рожу
Наслати можна окупацію ворожу –
Тоді країна рідна, й рідні люди і троянди
Наражені на зловорожі банди!
На жаль, усі відомі Міжнародні КВІТОНАТИ
Нахабний ворог змусив замовчати –

Бо хто хотів би Третьої війни,
Як вже й без того зранені вони?!
І відчуває кожна це Троянда,
Що стала б королевою без трона,
Її б не врятувала і колюча оборона…
Їм, як і людям, підсипають в воду ліки,
Якісь неперевірені пастильки
Які не помагають нам ніскільки,
Вони хворіють, наче безпорадні діти
І кожен пробує: чого б іще долити!

Як воскресити ніжність пелюстків,
Як зберегти заледве чутний запах?
Але на похорони нам все більш потрібні квіти,
Тому зітхання мусить заніміти…

От саме в цьому криється причина,
Що в пахощах троянд тепер велика зміна.
Трояндний аромат змінивсь на похоронний,
Бо він тепер улюблено-законний:
Ним провожають без війни убитих,
Часом героїв сфер несамовитих,
Столітніх геніїв згоряючих з ідеї,
Що присвятили все життя для неї.
Ідея ще живе в усій красі,
Але її творець вмирає, як усі

Так відквітають люди, як троянди,
Меандрами викінчуючи мандри
А від іще живих у жертву ці троянди,
Під музику військової команди…
Живі троянди, мертвим від живих
Розвіються, як спогади про них
Всьому прийде кінець –
Бо смерть – життя вінець.

Присяга на вірність

Коли, здавалось, доля присудила,
Щоб я для Тебе милою була,
Якась незнана потаємна сила
Нас, ще не поєднавши, розлучила
Й Тебе в дорогу іншу повела.

І подала Тобі інакшу пару
В Твою весну, розмріяну і яру…
Мені судилися роки страждань, чекання
І майже нездійсненного бажання
Знайти такого іншого, як Ти –
Але ж ніде такого не знайти.
Бо отакий, як Ти – один на світі,
А двері до Тебе, здавалося, закриті.

Я вірила, що віднайшов Ти щастя.
Ти думав, що і я щаслива теж…
І так зав’яли зародки квітчасті,
Затиснені міцним кордоном меж.

А чи забути можна незабутнє?..
Тож паралелями текли роки, -
Юнацькі, молоді і старші – у майбутнє,
В робочім ритмі, мріям завдяки –
Та спогадам про незбагненні плани,
Як райдужно навіяні пеани…

З минулого в майбутнє у дорозі
Брела я із сльозами на морозі,
Єднаючись у тільки те, досяжне –
Приятельство, погідне і розважне.

Але спинити почуття несила..
Якби з’єднатися, нехай і наостанці!
Бо Ти – мій милий, і Твоя я мила,
У надвечір’ї, як не вийшло вранці…

А як здійснилась вимріяна зустріч,
Спинити нас ніщо вже не могло!
В Твоїх очах, як у чарівнім люстрі,
Мого життя невпинне джерело!

О, милий Лебедю! Тобі я буду вірна,
З щасливим усміхом взамін плачу,
А як загину, з того світу вирну
Й, окрилена любов’ю,
                                   Прилечу!

Рідна мова

На світі стільки різних мов,
Як квітів у гаю.
А рідна мова – то любов,
Отож, люби свою!

Люби її, бо твій народ
За неї зводить бій
Крізь барикади перешкод –
За свій державний стрій.

І ти, мій друже, поможи,
Учися і читай –
І всім знайомим розкажи
Про наш чудовий край.

Якщо забув, то знов навчись
Прекрасних рідних слів,
Щоб відродились, як колись,
І Київ наш, і Львів.