Жінка-УКРАЇНКА

Світлана Патра, журналіст Імідж-центру Університету «Україна»

Вікторія СКРИПНИК – студентка 5 курсу Інституту філології та масових комунікацій Університету «Україна» (денна форма навчання) і 4 курсу Інституту журналістики Київського національного університету ім. Т. Шевченка (заочна форма навчання). У вищих навчальних закладах дівчина вивчає видавничу справу та редагування, журналістику. Вікторія – не лише студентка і журналіст. Вона – поет. І журналістика, і поезія з легкістю підкорюються Вікторії.

Про це свідчать її перемоги у багатьох конкурсах як у рідному Криму, так і по всій Україні. Зокрема, вона має досвід участі та перемог у таких конкурсах і фестивалях, як «Університетське літо» і «Сяйво надій» (Університет «Україна», Київ). Також Вікторія має у своєму активі призові місця на щорічному Конкурсі студентських творчих робіт, що проводиться в Університеті «Україна» – Вікторія отримала 2 премію в номінації «Текст» (2011-2012 р.р.),  та Іменну премію Президента Університету «Україна» Петра Михайловича Таланчука (2013 рік). Крім того, Вікторія – дуже товариська і весела дівчина, що має друзів як в Україні, так і за кордоном – Німеччині, Норвегії та інших країнах. Із її вуст ніколи не сходить усмішка, яка допомагає Вікторії долати будь-які кордони.

Чи легко їй поєднувати навчання у двох ВНЗ і поезію? Що надихає Вікторію на подальші успіхи? Про це вона розповість сама.

Вікторіє, розкажи, будь-ласка, про себе. Звідки ти, розкажи про свою родину, захоплення, зокрема – про поезію.

Я родом із кримського курорту Євпаторія. Мені пощастило народитися третьою дитиною в родині лікарів, тому в мої дитячі роки батьки шукали всі можливості, аби полегшити наслідки мого генетичного захворювання – вродженої ламкості кісток. Вони завжди знали, що треба робити, коли зі мною ставалася чергова халепа. А дві старші сестри подавали приклад, «протоптували стежину». Тобто, ще до школи я знала, що буду, як вони, вивчати  англійську та німецьку мови, грати на фортепіано та займатися ще чимось – одна ходила на теніс, інша малювала… А я згодом зацікавилася грою зі словами.

Яким був твій шлях до освіти. Як пройшли твої шкільні роки? Що тебе спонукало отримати вищу освіту і обрати саме професію журналіста?

Перший та останній класи я відвідувала заняття безпосередньо у школі. Між цими віхами – вчилася вдома, педагоги самі встановлювали розклад моїх уроків. Я вважаю, що саме завдяки індивідуальній формі навчання вони змогли мені дати більше знань і навичок, ніж при роботі з цілим класом. Тому я мала успіхи в олімпіадах і творчих конкурсах – вихідні у старших класах, починаючи з сьомого, я проводила на олімпіадах, МАНах та інших змаганнях між учнями.

Я мала схильності до багатьох наук, однак спочатку мала великі сумніви – піти в редактори, сценаристи чи в юристи.  Вибір професії був доволі прагматичний: щоб робота була у приміщенні та не дуже активна фізично.

Як ти потрапила в Університет «Україна»?

Завдяки цілому ланцюжку подій. Спочатку планувалося, що я спробую вступити до московського ВНЗ аналогічної спрямованості. Ми з сестрою брали участь у проекті каналу «1+1» «Танцюю для тебе», аби здобути грошей на навчання – безкоштовно там могли вчитися лише громадяни РФ. Але так вийшло, що на одному з ефірів я дізналася про діяльність доступного університету в Києві – а за півроку вже подавала туди документи.

Ти навчаєшся також і в Київському національному університеті ім. Т.Г.Шевченка. Чи можеш ти порівняти обидва навчальні заклади? Чим «Україна» і КНУ ім. Шевченка відрізняються один від одного, зокрема, у ставленні до студентів з інвалідністю?

Інститут журналістики також має студентів з інвалідністю. Наприклад, я бачила на своєму потоці незрячу дівчину, чула й про інших студентів з різними нозологіями. Великі аудиторії-амфітеатри не дуже доступні, хоча до них можна принаймні увійти на візку. Основна проблема – сходи на вході. Подолаєш їх – і всередині корпусу можеш вільно пересуватися. Хоча ще є сходи в бібліотеці, також більшість туалетів не є доступними…

Звісно, в Університеті «Україна» ставлення до студентів дещо інше, ніж у КНУ ім. Тараса Шевченка. Статус, атмосфера, дружня підтримка викладачів – не можу пригадати неприємних випадків, пов’язаних із самим навчанням в «Україні».

Інститут журналістики ж, у свою чергу, навчив мене «тримати удар».  Декілька разів здавала сесію достроково через стан здоров’я – отримувала натяки від викладачів: мовляв, навіщо прийшла та ще й бюджетне місце займаєш зі своєю пільгою, коли не можеш навіть на заочну сесію приїхати? Одна з доцентів ще навмисне оцінки занижувала, бо їй набридло приймати мене тет-а-тет. Однак ця пані на весь Інститут відома своєю ексцентричністю. Зазвичай усе ж таки трапляється навпаки – суворі викладачі з розумінням ставляться до мене, посміхаються.

І, що мені найбільше подобається, в жодному з обох вишів мені не «занижують» планку знань, перевіряючи їх так само наполегливо, як і в моїх звичайних одногрупників. А інколи навіть і наполегливіше.

Приємно відзначити, що в Університеті «Україна» є чи не всі умови для успішного навчання людей з інвалідністю – ліфти, пандуси, зручні аудиторії. Адже університет і було створено, щоб навчати усіх бажаючих – без обмежень у фінансах чи здоров’ї.  Студенти Університету також допомагають своїй «альма-матер». Так, Вікторія на ІІІ Конкурсі студентських творчих робіт із соціальних комунікацій представила проблемну статтю, де відверто розповіла про наявні у ВНЗ проблеми. Приємно, що робота не лише отримала нагороду – Іменний приз Президента Університету, а й спонукала розробити план заходів щодо коригування порушених проблем та зробити перші кроки до їх вирішення.

Та повернемося до нашої розмови.

Які найбільші перешкоди тобі доводилося долати під час навчання у ВНЗ?

Головною проблемою для мене була і залишається щоденна фізична присутність на заняттях. Спочатку мене возила на авто сестра, ніби смиренна Хатіко, чекала, доки закінчаться пари (додому їхати 30 км не було сенсу) – однак, після народження дитини вона більше не може це робити. Два роки ми викручувалися: індивідуальний графік, самостійне навчання. Добре, що викладачі йшли назустріч. Потім я отримала посвідчення водія і тепер самостійно відвідую обидва університети. Однак, ручне керування авто вимагає великих фізичних сил, не кажучи вже про втомлену спину після довгих пар. Інколи доводиться самій вантажити візок у багажник – теж не найлегша у світі справа…

Що тобі найбільше допомагає у навчанні?

Я звикла працювати самостійно, оскільки більшість аудиторних занять проходить-таки без мене. Спочатку було складно, оскільки шкільне надомне навчання привчило до пильної уваги та постійного керування з боку вчителів. Однак я швидко пристосувалася. Непросто було й зрозуміти основні принципи оформлення студентських робіт – курсових, бакалаврської. Однак наукові керівники – Ж.І. Запорожченко, В.В. Губарець, Т.І. Ярошовець та інші, з дисциплін яких я готувала роботи, – в усьому допомагали й навчили-таки мене правильно все оформлювати.

Що, на твою думку, має змінитися у вищій освіті, щоб вона стала доступною для всіх молодих людей, незалежно від того – бідна вона чи багата, має інвалідність чи ні?

Звісно, можна багато говорити про архітектурну доступність, універсальний дизайн та інші красиві терміни з Конвенції про права інвалідів. Я вважаю, що насамперед мають змінитися люди. Повинні зробити вибір, ухвалити єдине правильне для себе рішення і йти обраним шляхом. Шанси бідних і багатих абітурієнтів більш-менш зрівняло ЗНО. Люди з інвалідністю теж можуть знайти можливість навчатися. Кращі ВНЗ не те що України – світу! – давно вже пропонують дистанційне навчання. Інша справа, що не всі хочуть. І це нормально – навіщо ж тоді поповнювати своєю особою армію «щасливих» власників красивих дипломів, які ненавидять обрану спеціальність і витратили п’ять років життя на папірець?

Вікторіє, чим для тебе є Конкурс творчих студентських творчих робіт із соціальних комунікацій?

− Це був мій шанс виявити себе. Можливість, яку не можна було упустити. Коли я взяла в ньому участь уперше, то вчилася на третьому курсі, ми тільки починали розуміти різницю між журналістськими жанрами. Тим цікавіше було спробувати написати одразу кілька робіт в різних формах. Тобто, це було ще й випробування на творчу міцність і на здатність охопити й упорядкувати велику кількість думок, що роїлися в голові.

Що тебе спонукало взяти участь у конкурсі?

− Насамперед, звісно, захоплення, виклик собі: зможу-не зможу, злечу-провалюся… Я вже мала на момент першої участі в конкурсі певний досвід у журналістиці, писала для газети в рідному місті. Однак, коли твої «зелені» праці оцінюють такі досвідчені майстри слова, як Глушко О.К., Карпенко В.О., Губарець В.В. та інші відомі журналісти й редактори,− це зовсім інше. Вимоги до учасника всеукраїнського конкурсу значно вищі, ніж до школяра-кореспондента, і відповідати ним принаймні хоча б певною мірою – велика честь. Звісно, було цікаво спробувати стати й частиною студентського Медіа-центру, щоб мати можливість творчо зростати разом із однодумцями.

Як змінилося твоє життя після участі у Конкурсі?

− Я стала учасником студентського Медіа-центру, довгий час найбільше писала й публікувалася саме під його «теплим крильцем». Однак, уже близько року розширюю свої горизонти, зокрема саме завдяки статті, написаній для СМЦ, мені запропонували співпрацювати з Інтернет-порталом Osvita.ua, потім я отримала досвід роботи копірайтером-фрілансером, а зараз я − редактор сайту громадської організації. Мабуть, саме участь у Конкурсі й подальші події, пов’язані з ним, дали мені впевненість у власних силах і здібностях. І я хотіла б від щирого серця подякувати тим, хто допоміг мені та іншим студентам ВМУРоЛ «Україна» стати на одну сходинку ближче до гордого звання «журналіст».

Що для тебе Університет «Україна»?

Це місце, яке зробило з розумної, але наївної та в певною мірою сором’язливої дівчинки, яка розмовляла тільки російською мовою, впевненого в собі білінгва, який здатний писати в різних жанрах, різними мовами, за будь-яких обставин.

Як ти вважаєш, наскільки важливою є професія журналіста для різних верств населення?

Кожен сприймає  журналіста по-своєму, відповідно до власних переконань, рівня освіти, умов життя. Певний робітник ЗМІ може бути водночас добрим другом, який виказує думки, споріднені зі світоглядом однієї людини; фатально неправим – для іншої; джерелом найцікавішої інформації для роздумів – для третьої; клоуном – для четвертої.

Для людей з інвалідністю журналіст – це «вікно у світ», оскільки такі представники аудиторії не завжди мають змогу на власні очі спостерігати події на сусідній вулиці, вони більшою, ніж інші, мірою залежні від характеру споживаної інформації. Особливо хотілося б виділити значення людей з інвалідністю, які самі вирішили піти тернистим шляхом працівника  масової інформації. Не секрет, що багато хто з них висвітлює саме проблеми людей з інвалідністю, несе у маси позитивний приклад і змінює зневажливе, з відтінком жалощів, ставлення до себе і своїх «колег за інвалідністю».

Однак, усе ж таки журналістика – це галузь для людей із широким світоглядом, і, що особливо цінно, у процесі своєї роботи журналісти з інвалідністю й самі відкриваються для світу.

Чи є серед поетів, як минулого, так і сучасності, ті, кого ти можеш назвати своїм учителем? Що є для тебе поезія?

Я люблю класичні поетичні жанри, небанальні рими, використання різних словоформ і ритмів. Ідеал української поезії для мене, як і для більшості представників молоді, − Ліна Костенко. Також я певний час наслідувала манеру пітерської письменниці і поетеси Вероніки Іванової – вона мало відома, але її вірші, як на мене, дещо глибші від творів мегапопулярної нині Віри Полозкової. З класиків – Блок, Франко, Шекспір.

Зі шкільних років я беру участь у діяльності літературних студій – спочатку євпаторійської ім. Б. Балтера, а зараз у студії «Горлиця», що при Університеті «Україна». Навіщо? Насамперед заради критики, яку краще чути не від першого-ліпшого, а від людей, які також знаються на цій справі та яким я довіряю. А ще – знаю, що так само можу бути корисна для інших молодих авторів.

Звідки ти черпаєш сюжети для журналістських матеріалів та натхнення для нових поезій?

Усе якось виходить само по собі. Я не шукаю натхнення і сюжети, вони самі знаходять мене час від часу.

Яка музика та література є твоєю улюбленою, дає наснагу на подальші кроки в професії та творчості?

Якщо при переключанні радіостанцій моє вухо вловить «тендітні» переливи бас-гітарного соло, то я не вимкну цю пісню. 30 Seconds to Mars, Muse, Three Days Grace, Skillet, Queen, Scorpions, Within Temptation, Die Toten Hosen, Oomph!, The Rasmus, Сплин, Animal ДжаZ, Ночные Снайперы, Океан Ельзи, Mushmellow, С.К.А.Й. – цей список я можу продовжувати до нескінченності. Це музика сильна, потужна, зазвичай із непростими текстами, вона не терпить слабких музикантів і слабких вокалістів.

А з літературою все складніше. У моїй спеціальності все базується на інтересі до книжок – будь-яких. Тому я стараюся читати твори різних жанрів і напрямів. Моє «перше літературне кохання» – це, звісно, фантастика і фентезі, тому я вирішила писати про них дипломну роботу. Я люблю романи-антиутопії, завжди шукаю в цих пророцтвах-жахах спільні з нашим повсякденним життям риси. Це Бредбері, Хакслі, Орвелл, Мерль… Люблю сучасне фентезі, особливо російське: Ємець, Лук’яненко. Першого люблю за філософські питання в обгортці блискучого вибухового гумору, а другого – за психологізм героїв, недарма ж цей письменник − психіатр за фахом. І я зовсім не фанат нашумілого «Гаррі Поттера» та рожево-солодких «Сутінок». Загалом, є у мене така схильність – знайомитися із масовим продуктом, та от він мені нечасто подобається… Попса інколи буває грамотно і з душею зробленою, але попсою від цього бути не перестає.

Що ти побажаєш теперішнім і майбутнім студентам?

Отримати в студентські роки максимум знань, знайомств, веселощів, досвіду, радості – усього, що асоціюється зі студентством. Бути впевненими, що обрана спеціальність потрібна і вам, і майбутнім роботодавцям. Знайти своє місце в житті.