Жінка-УКРАЇНКА

Кириченко Анастасія народилася 15 лютого 1997 року в м.Дніпропетровську. Зараз навчається в НВК № 138 м. Дніпропетровська.

Більше шести років пише вірші, в яких говорить про красу рідної мови, любов до природи, до України, про віру в прекрасне майбутнє. ЇЇ думки відзначаються самостійністю судження, глибиною осмислення життя, подій. Для неї світ творчості – особливий. Це світ прекрасних мрій, осінньої краси,  філософських роздумів. Кожен рядок її поезії пронизаний глибоким змістом.  За кожним новим віршем  відчувається її творче зростання.

Її твори можна прочитати в  літературно-художніх виданнях «Ластів’ята», «Собори наших душ».

Бере участь у різних конкурсах літературознавців та любителів поетичного слова. Як переможець конкурсів нагороджена преміями та відзнаками різного рівня: обласного, всеукраїнського, міжнародного.

Член Союзу обдарованої молоді України з 15 березня 2009 року.

Ти, через пальці процідивши день,
Закрив долонями світило. Ніч.
До тебе зірка хвостиком махне,
І ти згадаєш непросту мене.
Секунда без очей твоїх мине.
Ми не…

Коли б Анастасія написала лише цю строфу, вона уже б мала право вважати себе поеткою. У цих шістьох рядках є поезія. Є те, що дивує, запам’ятовується, робить молоду людину незвичайною… Це – любов до Слова. Немає сумніву, у випадку з Анастасією Кириченко  ця любов взаємна, позаяк Слово обрало її.

Кожен з нас захоплюється природою і людьми, знайомство з якими дарує щастя. Кожен із насолодою вдихає зимове повітря Монастирського острова або аромати квітучих луків. Кожен знає, яким прекрасним є злиття фарб землі та неба… Ми всі – поети, але не кожен здатен написати вірш, який пробудить поетичне почуття в іншій людині.

Мабуть, це і є головним у місії поета, юного чи вже досвідченого: вміння примусити Словом стріпнутися чиєсь серце.

Можна уявити, які яскраві враження (з дитинства і назавжди) увійшли в душу юної поетки, яким загадково-прекрасним відкрилось їй життя, як любов батьків переросла у пристрасну любов до пісні і життя.

Анастасія передчуває, що до неї  має прийти велике, єдине почуття, яке надихатиме її на творчість, налаштовуватиме душу лише на позитив. Це буде любов божественна, а не руйнівна. Саме цьому поетка не пише і не обнародує так званих «віршів-зітхань». Вони живуть в ній, так само, як вони живуть в кожній юнці, але Настя вже знає, що оте наївно-дівоче сподівання на справжнє почуття – належить лише їй. Ним не можна ділитися допоки воно не перетвориться на поезію…

Нині ж вона інтуїтивно вибирає вічні теми для віршів, які цікаві всім: зміна станів у природі та чуттів – у душі; сподівання на майбутнє (власне і Батьківщини), філософські роздуми і магія, яка перетворює звичайне життя на щасливе…

Найдивовижнішим в ній є майже фізичне відчуття часу. Вона малює «автопортрет часу». «Вік шліфував кути забутих стін, /І програвач ковтав платівки вперто,/ Трамвайний дух квитками шелестів…» Такий образний ряд може створити людина, яку Бог наділив особливим хистом – творити, розвиваючись.

Що це значить? Що Анастасія Кириченко Творця не «підведе», тобто за жодних обставин не відмовиться від поезії. Який би життєвий шлях не обрала ця дівчина, – поезія покличе її, і спитається з неї багато. Більше, ніж з інших.

Знаючи «місце, де вмирає мить», Анастасія обходитиме його десятою дорогою, адже поезія – це вічність…

Настя ще сперечатиметься зі своїм часом, таким нетерпимим до вічного. З часом, де панує прагматизм. Вона ростиме вільною, ненавидітиме лицемірство, підлість і брехню.

Ми вже бачимо особистість, яка через випадкові повороти долі не зіб’ється на манівець. Вона вже знає, що є головним, глибоким і сильним, що хвилює і тривожить.

Її голос зміцніє, стане голосом Любові, яка наповнить всю її, буде всесильною, але не змінить  долі Поетки…

Надія Тубальцева,
лауреат премії ім.Ірини Вільде
та Всеукраїнського конкурсу прози
«У свічаді слова»

Віталій Старченко,
лауреат премії ім.Павла Тичини
та ім. Івана Сокульського