Жінка-УКРАЇНКА

Минуле... Це загадкова і таємнича книга, яка, ніби казку, розповідає про героїчну минувшину нашого народу, про красу України, її велич і неповторність.

Величезні дикі степи, бурхливі води річок, квітучі вишневі сади, убогі хатини – в уяві постає стародавнє українське село. Малеча у вишитих сорочках бавиться на подвір’ї. Виснажена жінка-мати порається по господарству. Лунає дзвінкий дитячий сміх, що шелестом листя зникає у давнині. Повільно гортаються сторінки книги Минулого. Ось перед нами з’явився князь на величному троні. Можливо, це Олег чи Ігор, а може, Володимир чи Ярослав. Усі вони стали видатними постатями Київської Русі.

А тепер ми мандруємо стародавнім Києвом. Славнозвісні Золоті ворота, Софійський собор, Володимирська церква. Усі ці дорогі кожному українцю споруди з’явилися завдяки володарям Русі, які ще й налагоджували стосунки з іншими державами для того, щоб зміцнити Київську Русь.

Та ось починається новий розділ книги під назвою „Козацтво”. В уяві відразу ж виринає Запорозька Січ. Могутня і нездоланна, яка буде існувати попри всі негоди, яка даруватиме нам нових захисників прав українців, буде дбати про розквіт української державності та культури.

Дужий чоловік на вороному коні з шаблею в руках скаче назустріч вітру. Це вільна людина – козак. Мабуть, він поспішає на Січ. Кошовий Сірко вже чекає його. Треба ж вирушати у похід, щоб врятувати матінку-Україну з монгольського полону, щоб перемогти жорстокого ворога, відстояти честь Батьківщини.

Слава козацька звучить в рядках мого вірша:

Козаче серце, як та пташка,
До неба рветься у політ,
А то замре собі тихенько,
В житті за все воно болить.
Тривожно б’ється кожну мить,
Ніщо його не зможе зупинить,
Хіба той ворог, що в степу
Чека на нього в байраку.
В давні часи, коли боролись,
Ординець в серце вцілив козаку:
Закалаталося востаннє, зупинилось –
Укоротилось віку юнаку.
Червоним маком на траві
Козача кров цвіла невпинно,
Загинув той козак безвинно,
Служив же вірно булаві.
Китайкою накрили очі,
В степу ховали опівночі,
Насипали важку могилу,
І не затужить над ним мила.

У книзі Минулого нашої Батьківщини було ще багато трагічних сторінок. Голодомор… Велика Вітчизняна війна… Аварія на Чорнобильській ЧАЕС… Незважаючи на те, скільки сліз і горя витримала Україна, ми завжди повинні пам’ятати ці події і вшановувати пам’ять тих, хто боровся за незалежність, віддаючи за це власне життя.

Як колись Нестор Літописець писав „Повість минулих літ”, так і тепер ми можемо продовжити книгу Минулого, додавши сторінки Майбутнього, яке, як я сподіваюсь, буде щасливим і безхмарним.

Нам з вами жити в Україні, яка є для нас рідною домівкою, адже для кожного рідна домівка – це край дитинства і зустрічей з навколишнім світом. Бо саме у рідній стороні кожен з нас стрічав ранки і проводжав сонце за небокрай, кожен з нас блукав стежками, шукаючи чогось незвичайного та особливого, кожен з нас мріяв стати дорослою людиною і мандрувати світом. Можливо тоді це були мрії, але в наш час багато людей змінює Україну на закордон, нехтуючи Батьківщиною. Хоча нерідко можна зустріти людей, які нізащо не забудуть свою землю, бо вона назавжди маленькою частинкою тепла залишиться у їхньому серці.

Так складається в житті, що дехто з українців виїжджає за кордон - де краще жити. Вони висловлюють багато аргументів щодо життя за кордоном: це і клімат, і комфортне житло, і зустріч з новими людьми, можливість подорожувати та відпочивати, але далі в них не лишається слів. Іноді вони замислюються і несміливо констатують, що їм буває сумно і самотньо, адже іноземці зайняті своїми справами, але вони не надто хочуть повертатися на Батьківщину.

Та я впевнена, що скоро вони змінять думку, бо рідний дім завжди дарує нам тепло, українські традиції, звичаї, свята, а милозвучна українська мова нагадує першу материнську колискову. Мені не хотілося б ображати іноземців, але я хотіла б, щоб наші співвітчизники, які покинули країну, повірили, що Україна найкраща вже тим, що в ній живуть справжні люди-борці, люди-захисники своєї держави. Кожен українець повинен бути вдячний Україні за те, що народився саме тут і зробити свій внесок у розвиток міцної держави з почуттям відповідальності за свою Вітчизну, де ти сказав слово „мама”, зробив перші кроки, здобув освіту, збагнув світ і навчився любити прекрасне.

Наш рідний дім нагадує нам про безтурботні часи, про маму і тата, про друзів, які завжди були поруч, і я вважаю, що заради цього варто повертатися, щоб знову відчути ту атмосферу любові і тепла, щоб знову стати потрібною людиною, яку хтось чекає. Навіть птахи, звідки б вони не летіли, завжди повертаються до гнізда, де вперше були оточені турботою, з якого стали на крило і відчули свободу польоту. Зараз часто можна чути по телебаченню і читати у виданнях, що за кордоном життя краще ніж в Україні. Чому вам іноді хочеться покинути Батьківщину, проміняти її? Можливо від розпачу та зневіри. А ви коли-небудь замислювалися чому ви живете саме в славній Україні? Чому вас називають українець чи українка? Мабуть тому, що наша Батьківщина сама обрала собі таких розумних і працьовитих мешканців, які б могли врятувати її з тяжкого становища. Отже, ми потрібні нашій Україні, ми завжди повинні пам’ятати її історію та культуру, ми повинні берегти звичаї і традиції, плекаючи надію, що завтра буде кращим.

В майбутньому я хочу стати борцем за справедливість, якої у нашій країні, на жаль, не вистачає. Я буду працювати над тим, щоб лише справедливі люди чинили правосуддя і керували нашою країною. Я мрію, щоб Україна була щасливою і розвиненою державою, а ми будемо допомагати їй у цьому. Ми потрібні своїй Україні!

Ми станемо муром за нашу країну,
Боротися будем за злагоду й мир,
Збудуємо разом державу-Вкраїну,
Зупинем навіки усобиці вир.
Збудуємо долю вдалу, щасливу,
Забудем про горе і біди свої,
Зламаєм політиків тисячну силу,
Ми вірим в країну, ми любим її.
З Вкраїною в серці ми будемо жити,
З Вкраїною в серці ми вийдемо в бій.
Свою Україну ми будем любити,
Ми вірим в країну, ми віримо їй.

         Саме за це я люблю свою Україну.