Жінка-УКРАЇНКА

Голова колгоспу 

Років п’ятнадцять минуло з того часу, як я вперше у якості штатного працівника переступила поріг районної газети „ Наше життя” Бобровицького району Чернігівської області. Прекрасний колектив, улюблена робота, а ще ж - безліч молодого запалу, невичерпного ентузіазму, маса цікавих ідей і тем.

І от така історія.

Редактор на планерці дає завдання зробити  матеріал в одному із відсталих господарств району. Я ніколи до того не була в тому селі, а його горе-керівника побачила вперше напередодні відрядження на одній із нарад в райдержадміністрації. Той сидів до мене спиною і розповідав сусіду про те, що хтось йому сказав, ніби-то завтра у село має приїхати журналістка. Називає моє призвіще. Сусід з відповіддю не затримується.

— А хто така?

— Та якась молода. Недавно працює. Від неї не зерном, не жомом не відкупишся. А воно ж, кажуть стерво ще те. Знайде за що зачепиться. Це ж вона недавно про комунгосп писала. Читав? Отож. А мені зараз її творчі вибрики ніяк не треба. Тримаюся ж на волосині. Та вже що буде...

І ось наступного дня я в конторі колгоспу. Мене люб’язно стрічає голова. Знайомимося. Заводить в кабінет. Починає з похвал.

— А ви дарма, що молода, а як гарно пишете. Рубаєте правду-матку. Але так і  треба. Я люблю Ваші статті, і дружина моя читає. Молодчина.

Мовчу про ті „похвали”, які чула на свою адресу від нього  буквально ж учора. Він так старається мене задобрити, забити, як кажуть, „щирими похвалами” баки, аж пітніє.

Десь на якійсь хвилині стає його жаль. Залишаю кабінет і йду у люди. В селі  дуже поганих слів про нього не чую. Людина сама по собі хороша. А от керівник нікудишній. Ніби й намагається щось зробити, але нічого з того не виходить.

Повертаюся на роботу і пишу не критичний матеріал, а добрий фейлетон. Посміялися з нього опісля, але ж не лаяли. Самого голову це влаштовувало. Дякував мені, як побачив. Навіть згодом залицявся. Бо козак був ще той! А коли з цим нічого не вийшло, привіз моїм батькам у село машину жому. Таки відкупився!..