Жінка-УКРАЇНКА

Голова колгоспу 

Років п’ятнадцять минуло відтоді, як я вперше, вже у статусі штатної працівниці, переступила поріг районної газети "Наше життя" Бобровицького району Чернігівської області.

Прекрасний колектив, улюблена робота, море молодечого запалу, невичерпного ентузіазму, безліч ідей і тем - усе було вперше, усе хотілося спробувати.

І от така трапилася історія.

На черговій із планірок редактор дає завдання зробити матеріал про одне з найвідсталіших господарств району.
Я ніколи там не була, а його керівника вперше побачила напередодні відрядження  - на нараді в райдержадміністрації. Він сидів до мене спиною й розповідав сусідові, що завтра до нього має приїхати журналістка. Називає моє прізвище. Сусід питає:

- А хто така?
- Та якась молода, недавно працює. Від неї не зерном, не жомом не відкупишся. А воно ж, кажуть, стерво ще те - знайде, за що зачепиться. Це ж вона недавно про комунгосп писала. Читав? Отож. А мені зараз її творчі вибрики ніяк не треба. Тримаюся ж на волосині… Та вже що буде.

Наступного дня я в конторі колгоспу. Голова зустрічає люб’язно, знайомимося, заходжу в кабінет. Починає з похвал:

- А ви дарма, що молода, - гарно пишете! Рубаєте правду-матку. Так і треба. Я ваші статті люблю, дружина читає. Молодчина!

Мовчу про ті "похвали", які чула про себе від нього ще вчора.
Він старається мене задобрити, сипле компліментами, аж пітніє.
На якійсь хвилині навіть стає його шкода.
Виходжу з кабінету - йду в люди. В селі про нього поганих слів не чую: людина, кажуть, добра. А от керівник - нікудишній. Ніби й старається, та нічого не виходить.

Повертаюся в редакцію і пишу не критичний матеріал, а добрий, іронічний фейлетон.
Після публікації всі посміялися без злості, без образ. Самого голову це цілком влаштовувало. Навіть подякував, коли зустрілися. А згодом і залицявся - козак був ще той! Коли ж нічого з цього не вийшло, привіз моїм батькам у село машину жому. Таки відкупився!..