Жінка-УКРАЇНКА

Мої вітряки

Мої вітряки ще не ламані і не подолані,
Мій меч дерев`яний і крові не пив ще канчук.
Старі королі кропив`яні, з рук часу годовані,
Бояться людей і, жалкі, не даються до рук.

Я рівня із ними… Сорочка на душу – вся листяна,
А лати – поверх. 
    …Поєдинку початок сурмлять…
Між небом-землею забралом зіщулилась тиснява,
І ворон чекає поборене серце клювать. 

Я впала? Стою? Я здалася на милість..? Відбулася..?
По літерах митей читаю цей день без пуття.
…Старі королі кропив`яні про косу забулися
І все в межиріччі вітрів коронують життя.

Не амазонка... Проте

Одягаю кольчугу у час рівнодення толоки –
Клич для воїнів світла кидає он гайвороння.
Я ще вільна змагатись і вбитою бути. Допоки
Не гукне із колиски дитя.

Я ще вільна минати слова і чужі пантеони,
Обирати дороги, ступні роздирати у кров.
Я ще вільна! Допоки, минувши часи і закони,
Не припне до безмежжя любов.

Толочитиме час, як листву. І жалю – ніскільки,
Меч кресатиме блискавки-спогади без вороття.
Звично буду вдягати кольчугу до бою. От тільки б
Не злякатися раптом життя...

***

На великім торговищі звізд, плащаниць і плащів,
Де незайманість й доля уцінення ждуть без огріху,
Херувимів не чуть. Попід стінами – світ на потіху… 
Тільки ж має за тою стіною вселенських плачів
Буть, нехай не стіна, а хоча б перестінок для сміху.

На великім зглядовищі палями били тіла.
Обмолочене зерня чіплялось за спечену землю.
І ступнями невбутими Син ішов Божий по терню.
І вершились діла. І судьба попід стіну вела.
Й закатовані ті стали кровію новому зерню.

На великім зчовповищі натовп не диха у такт.
Хоч всі рівня: потворні і ті, в кого крила на спині. 
Прапорець той – що фінішний – ставлять вже на середині.
І збуваються так.  І – хоч помилка – пишуть цей тракт. 
Й лиш з засвічених плівок душа проступає людині…

***

Терпи. Борись. Греби у злій воді,
Ковтаючи брудну її отруту.
Ніхто ні з ким. Насправді ми – одні
У паводку оцім. В негоду люту.

І коли холод зціпить до кісток.
Й коли пече у грудях від знемоги.
Ніхто ні з ким. І кожен сам свій крок
Виважує і здійснює… з дороги.

Бо тільки так. Бо тільки навмання.
Не битим шляхом, яким йшли віками.
А чагарями. А під воронням.
Намацуючи стопами й руками

свої сліди, обпалені вогнем.
Свої слова, на тернищах розтяті.
Колишні лики всіх своїх імен.
Тепло долонь в меча на рукояті. 

І те, що має статись по імлі.
І що цвісти без цвіту научилось…
Терпи. Борись. Греби у злій воді.
Бо народилась.