У картинах художника — образ жінки

Жовтень 18, 2013 - 18:52 — perohanych

Днями в музеї ім. В.Верещагіна у Миколаїв) відрикрилася перша посмертна виставка робіт народного художника України, лауреата Державної Премії України ім. Т. Шевченка — Андрія Даниловича Антонюка (1943–2013)

У багатьох картинах художника образ жінки (його рідної бабусі, його дружини, а також образи матері, дівчинки-янголятка) -- це поетичний образ, на якому тримається художній, біблійний і "український світ", якщо можна так сказати, самого автора.

Він відійшов у вічність, залишивши добру память про себе всім, хто його знав, шанував, любив, а ще - роботи, які бентежитимуть, надихатимуть, зачаровуватимуть не одне покоління українців.

Світло божої любові

(художнику Андрію Антонюку)

Бабуся – старезна, як сто віків,
Міцна, мов коріння дубів,
Відчиняє браму: «Андрійко,
Іди, подивися на світ!» --
А світ вливається у хлопчиськові долоні
І просочується крізь них, як морська вода, --
«Ось і лампадка моя тобі,
І коник з крилами,
І земля наша з силами...»
А за брамою – Боже Поле:
Гніздяться пташечки у долонях людських,
Сідають на плечі спочити, начебто люди – віти,
І янголятками – діти.
А небо – не небо – барвінок, блакитні маки та незабудки!
Світло світила йде не від Ярила,
А з середини людини, з обличчя –
Золоте світло і срібне – богорідне.
«Бери, Андрійко, весельце,
Сідай у крісельце –
Наш човник пливе по волі
Української долі
Між небом і землею, між полем і болем,
Не забудь запалити зорі свічечкою.»
Я торкаю кожну –
Вогонь божий скрапає й зависає у повітрі –
І день світиться, і ніч!
І корівка наша світиться, і піч!

Лежить бабуся – і не старезна, і не міцна,
А проста, як жила, мудра, як жнива,
Уквітчана, як земля навесні --
Лежить у труні.
Сотня янголів несе її труну крізь браму –
А брама уже відчинена –
В головах стоїть Боже Поле і ми,
Топчемо зелений ряст.
І усі – босоніж, як у дитинстві:
І матуся з батьком, і діди, і прадіди... і я –
Босоніж. Сивий. А все ще малюю
І малюю янголів українських...