Руслан Трач: Таємниця

Вона знову тікала. Знову, обдираючи босі ноги об холодне каміння, вона неслася крізь ліс.

Позаду залишалися заздрісні погляди, перешіптування за спиною, холод відчудження ‒ люди її боялися. Страх цей був незрозумілий для самих людей , вони старалися заховати його за осудженням, приниження, але це мало допомагало, бо сам страх говорив про інше. Страх був породжений загрозою їхньому такому нещасному, але звичному світу. Люди бачити її не хотіли, бо кожна дія, посмішка дівчини говорили про те, що з їхнім власним життям щось негаразд. Вона була не такою як всі: ніколи не скаржилася, часто посміхалася без причини, не плакала тоді, коли інші плакали і завжди говорила якісь дурниці про те, що насправді все не так, що світ створений для радості та краси, що той світ нещастя, в якому вони жиють ‒ то вони самі збудували і тільки від них залежить, як все виправити. Ця дівчина богохульствувала, бо ж усім відомо, що таке людина – лиш іграшка в руках могутніх богів, які прирікають їм долю з небес. Вона була безумна, бо вірила, що посмішка знищує ворога, вона казала, що подякою можна здобути багатство… Хіба можна вірити в таке? Люди ніколи їй це не говорили відкрито; дивлячись у її очі вони майже піддавалиси її бісівським чарам і починали вірити її словам, та варто було їм повернутися до свої проблем та турбот – як їх починала переповнювати злість: вона дурна, все бреше, нерозумна дівка – хіба бо не видит, в якому світі жиє?

Тоді вона тікала з села, тікала, залишаючи все надбане і придбане, все зроблене і здобуте, і так було не один раз.

Але втечею керував на страх. І це була її таємниця.

Вона насправді не тікала, а … бігла назустріч. Назустріч новим мріям. Вона знала що вони чекають там, попереду, вона знала це напевно, бо кожну нову, яку знаходила, вплітала новою косою. Вона завжди розмовляла зі своїм серцем, уміла читати його шепіт, вона чула його навіть через крик страху чи моторошне виття відчаю і зневіри. Її коси постійно нагадували дівчині про дивовижний світ, який вона бачить і яким вона так прагне поділитися з іншими, але покищо не може… Покищо… Вона знає, що зараз у неї недостатньо сили, бо багато ще залишилося нездійсненого, бажаного, далекого, забороненого самій собі хибними уявленнями про світ. Тому вона шукає собі нових викликів. Тому нарешті, втомлена безкінечним бігом, вона сідає і починає плести нові мрії, сплітає їх з гілок старих дерев: вона знає, що скоро ці мрії стануть реальністю.

І тоді, коли витравить зі своєї душі останні краплини сумніву, вона не втече. Залишиться, і в неї буде сила показати людям інший світ…