Жінка-УКРАЇНКА

І. І. Даценко, перший секретар Ставищенського райкому СПУ (з Київщини), попросив допомогти з виходом поетичної збірки своєї землячки Тетяни Іванчук. При цьому він передав підбірку її віршів. Вони здалися непідробними, щирими.

Дякуючи небайдужим людям, збірка вийшла (хоч і малим накладом — 1000 екз.) під назвою «Роса ріки». Не буду оцінювати майстерність автора, бо не про те йдеться. Коли писано душею, то у вірші є все: замальовки життя, неспокій, переживання, чистота почуттів, — те, без чого поезія неможлива. А ще є підтвердження справжньої майстерності і таланту. Фах Тетяни Іванчук до літератури стосунку не має, але вона — одна з тих, хто своєю творчістю безпосередньо формує середовище культури. Переконайтесь у цьому самі.

Олександр МОРОЗ

Тетяна ІВАНЧУК

*  *  *

Дощі осінні на вікнах скачуть,
Сльозини-краплі на землю гублять,
Не плачуть люди, які не люблять,
Не люблять люди, які не плачуть.

*  *  *

Живу на світі з почуттям провини,
До неба руки зводжу у мольбі.
Чому давно мене ти не покинув,
Зі мною був наперекір собі?
Коли до мене почуття погасли.
Чом не зійшовсь з тією, що любив?
Я б виплакала сльози передчасно.
Та знала б я, що ти на світі жив!
Нехай би я самотньою зосталась,
Таких самотніх стільки в світі є!
Тоді б у мене серце розірвалось,
Та жити залишилося б твоє!

*  *  *

Павутина бабиного літа
Сріблом вже обсновує село,
Полуденним сонечком зігріте,
Літо нишком в осінь перейшло.
В осінь ту, що зветься золотою,
Дороге скупе її тепло.
Лиш мене минула стороною
- Моє літо в зиму перейшло.
Замела зима мене снігами,
Душу заморозила до дна.
Розумію, що прийде весна,
Та не знаю, чи колись відтану.

*  *  *

Який сумний надворі дощ шумить,
Він в унісон приплакує зі мною
Уже останню з неба змив блакить,
Заслав і світ, і очі пеленою.
Що жде мене попереду — зима?
Короткі дні і чорно-темні ночі?
Нічого не змінити — я сама,
Та серце з цим змиритися не хоче.

*  *  *

Запах хліба у моєму домі
Сколихнув прадавні почуття,
Смак дитинства солодко-знайомий
Із давно минулого життя.
Згадую бабусині науки,
У калину вбрані «голуби»,
Мамині, що тістом пахли, руки,
І сльозою скроплюю хліби.
Я закрию щільно двері в домі,
Щоби запах довго ще не зник.
Хай йому зрадіє невідомий,
Але добрий друг мій, домовик.

*  *  *

Село моє, роздерте на шматки,
Як боляче і слухати і бачить,
Як гомонять на вигоні дядьки:
«Що там у вас? Ти бач, а в нас іначе»
Розділені ми вже й не по кутках,
Не через півсела межа простерлась.
Нас розділя, буває, тільки шлях, -
Десяток кроків, вищих за Говерлу.
Нам поділили прадідів поля,
Де ще недавно межі розорали.
Там знов кілками зранена земля,
І знов поля на клапті розірвали.
Землею нас, як солодом комах,
Як діркою від бублика манили,
А ми її, як ті старці в торбах,
За кусень хліба по селу носили.
Ті, що ділили, вже «не при ділах»
(Вони себе нічим не обділили).
Стількох людей стражденна та земля
Уже до смерті, знаю, посварила!

*  *  *

Засвітить вікнами село
Лютневий вечір, як ялинку.
Згадалась з пам’яті сторінка -
Таке уже колись було.
Колись було…
Зіркове небо над нами казкою пливло.
Та як давно це все було,
Де я щаслива біля тебе.

*  *  *

В моїй душі ще стільки теплоти,
Прикритої жагучими сльозами,
Мені б її в долонях донести,
Зігріти рідних теплими словами.
В моєму серці стільки ще добра,
Але воно, заховане від світу,
Терпляче жде, коли прийде пора,
Щоб яблуневим вибухнути цвітом.

*  *  *

Найбільш люблю початок осені,
Коли ще в зелені сади,
Коли ногами можна босими
Торкнутися в ставку води.
Повільно сонце і розважливо
Зіп’є тумани в низині,
Щоб ранки, росами обтяжені,
Перелились у теплі дні.
Коли розплетеними косами
Причастя — води верби п’ють.
Найбільш люблю початок осені -
Дорогу вранішню свою.

*  *  *

А ми могли і не зустрітись,
Хоч майже поряд прожили.
У нас уже дорослі діти
До школи внуки вже пішли.
А за плечима — літ багато,
Життя пройшло, як не крути,
А скільки є всього згадати -
Нема чого розповісти.

*  *  *

Я без села не проживу,
Без ранків, росами умитих,
Що сонцем падають в траву
У волошково-стиглім літі.
Не проживу я без села
У золотому листопаді.
Моя тут зірка зайнялась
В осіннє-пізнім зорепаді.
Мені без нього не прожить,
Хоч кличуть вже до міста діти.
Тут час повільніше біжить,
Тут є коли душі радіти.
Тут хоч у сні, чи наяву,
Хоч в мріях спробую злетіти.
Я без села не проживу,
А так ще хочеться пожити.

Я, стиснувши зуби…

Вдивляюсь довкола,
стискаючи зуби,
Це звідки жорстока
                   біда — нам на згубу?
По тілу країни гангрена повзе.
І гинуть-конають
                  народу клітини,
Хрестів частоколи,
                  скоцюблені спини,
Багач же лукавий жирує і п’є.
А я все те бачу,
                   а я про те чую,
Як клани Вкраїну,
                  мов дівку, ґвалтують,
Волає від горя земля!
Вже все продається:
                  і слово, і тіло,
Геройством зоветься
                  Іудине діло,
Вже правда не крає ножем!
Вже честі немає -
                    забігла в офшори,
На розум накинуто
                    доларів шори.
Геть-скрізь метастази
                    скло-офісів, банків
І юрми старих
                    за жебрацьким сніданком
Та світ безпритульних дітей!
Де нації голос?
                    Мовчить, мов не чує,
Та в муках жорстоких        
                    ще совість нуртує,
Чужая біда ще пече.
Я, стиснувши зуби,
                        вдивляюсь довкола…
вдивляюсь довкола…

Василь ЛАШКУЛ,
секретар Апостолівського райкому СПУ,
Дніпропетровська область