Жінка-УКРАЇНКА

Ми схожі на велику родину, де всі хочуть подібного, але кожний хоче щось своє. Як любить казати моя мама, одне попа - друге попаді...Щось таке з нами спостерігається зараз. Воно було так завжди. Але ми про це не думали, не відчували цього так явно. 

Настав час, коли урвалося щось, що тримало нас на безпечній відстані від нас самих.

Ми втягнулися в умови, де вже не можемо жити і мислити, як робили ще це вчора.

Сталася революція. Світ змінився. І це оголило нас. Викрилося наше приховане я. І виявилося... всяким.

Виявилося не цілком зрозумілим для  самих себе. Вихопилося багато рис, про які ми, здебільшого, не здогадувались. Ми не шукали їх. Але сплеск, який доречно називати люстрацією - очищенням через жертвопринесення, не оминув нікого. Ну майже нікого...

Не важливо, причетні ми до жертви прямо чи дотично - усі ми собі не окремо, хоч і хочемо так думати. Ми у постійній взаємодії і не в змозі від цього дітися, бо так функціонує світ.

Сталася подія одна на всіх. Сталася незалежно і під впливом наших яскраво схожих і розрізнених бажань. Вибухнуло.

І ось тепер, коли історія поруч і поміж нас твориться так бурхливо, важливо не втратити відчутя міри.

Грань між світлом і пітьмою така тонка, що доводиться йти майже наосліп. Особливо тяжко тоді, коли багато знаючих поводирів упевнених у власному єдиноправильному курсі.

Відгомін їхнього гамірного кличу відлунює зусебіч і топить голос власного чуття, що бентежиться і зомліває від нагніченої напруги.Ми товчемося гуртом збиваюсись з дороги, зі стежини на стрежину, й поза неї і по терню, і по твані, і вбрід, і полем, і чагарниками, усяко...

І треба йти. Зупинятися не можна та й неможливо. Аби не загубитися...

Допоки не сягнеш рубежу, за котрим буде розвиднено, ясно і спокійно.

Адель Станіславська