Жінка-УКРАЇНКА

Ух, яке ж влітку сонце гаряче! Шпарить і шпарить, наче тільки-но у вогні викупане...

Його блискучі проміні сліплять очі точнісінько, як розпечені у вогні тоненькі прутики, котрі сільський коваль дядько Михась кує на замовлення старого пана Енгельгардта. І печуть не гірше. Під пекучими дотиками промінців волосся на голові стало гаряче, шкіра набуває бурякового відтінку, а ніс так і зовсім облазить, наче варом ошпарений.

Гаряче повітря важке; загусло, наче пряжене молоко – хоч ножем ріж. Пухкі білі хмаринки, що вранці бадьоро бігли за вітром, розтеклися по небу вівсяним киселем. Від того небо втратило веселу блакить, поважчало, стало нижчим.

Десь зникли клопіткі ластівки, замовк жайворонок. Лише дзижчать мухи та коники невтомно перегукуються серед підсохлої трави.

 

Тарас посунувся глибше, у тінь розлогої дикої яблуні. Незрозуміло, звідки тут, на узліссі, взялася яблуня. Хто її посадив? Навіть моринцівські діди не пам’ятали. Яблуня була настільки старою, що вже й родити перестала, але щовесни чи не першою вкривалася рясним темно-зеленим листям.

Хлопець посовався спиною по стовбуру, намагаючись всістися якнайзручніше, оглядівся й підібрав суху гілочку. Розчистив від сухої трави землю й почав водити паличкою: шарк-шарк-шарк! Потім розчаровано витер намальоване. Знов не виходить! Чому? Якщо закрити очі, то чітко уявляєш кожне ягня, кожну вівцю, а коли намагаєшся їх зобразити – нічого не виходить? Може, треба дивитися на них зблизька?

Підхопився і прожогом кинувся за найближчою вівцею, що ліниво жувала конюшину. Вівці мабуть теж було спекотно. Вона нервово поводила вухами, час від часу форкала й навіть відштовхувала ягня, яке вперто намагалося підлізти під її товсте черево, аби дістатися до джерела з їжею більш ласою, ніж трава – вимені, повного молока.

Не звертаючи уваги на ягня, малий спритно вхопив вівцю за довге хутро на загривку і потяг за собою. Вівця голосно висловила своє незадоволення, але супротив не чинила. Тільки й не допомагала, лише дозволяючи пересунути себе з місця на місце.

Захеканий Тарас ледь дотяг здоровенну ледарку до яблуні, встановив навпроти того місця, де йому так зручно сиділося і де залишився розчищений ним клаптик землі. Ягня, ображено мекаючи, наздогнало мати і вкотре зробило спробу підсунутися під мохнате черево.

Хлопець невтомно водив паличкою, намагаючись відтворити вкритий  сплутаними кучерями тулуб, тонкі шелепи, великі, ледь витріщені очі, витончені вуха. Малював, уважно роздивлявся і незадоволений, раз за разом стирав намальоване. Вівця меланхолійно жувала жуйку, ягня, втомившись, підібгало тоненькі ніжки і, вмостившись біля матері, поснуло.

Аж ось важку тягучу тишу порушили дзвінкі голоси.

– Тарасе!

– Агов, Тарасе! Ти де?

Хлопчина стріпонувся, швидко стер намальоване (здалося, чи дійсно вівця вийшла схожою?), скочив, підтягнувши широкі полотняні штанці і прожогом вискочив з-під дерева. Побіг на голоси, замахав довгими рукавами вишитої сорочечки:

– Агов, тут я! Туточки!

Назустріч йому кинулися друзі – чорнявий і худорлявий Гриць і схожий на молоденький боровичок, такий же кремезний, на коротких ніжках, з рудуватою чуприною, Омелько.

– Гей, Тарасе, збирай свої вівці. Ти пам’ятаєш, що нам твій дідусь обіцяв?

– Ні, – невпевнено відповів Тарас, який і досі не прийшов до висновку: чи було таки зображення, намальоване ним у пилюці, схожим на справжню вівцю. – Не пам’ятаю...

– Ти що, й досі не прокинувся? –  обурився Гриць. нетерпляче перебираючи довгими, наче в чаплі, ногами.

– Та який там прокинувся? Він, мабуть, знову теє... землю паличкою шкрябав! – насмішкувато зіщулився Омелько. – А ми вже думали тебе на півдороги перестріти!

– Ех ти, а ще з козацької родини!.. – з докором подивився на нього Гриць.

І тут Тарасик згадав! Та ж старий Яким обіцяв сьогодні розказати щось цікаве про козаків та козачок, які жили раніше, тоді, коли всі були вільні, і не було ні жорстоких панів, ні їхніх товстих управителів із довгими батогами. І не гнулися тоді люди на панщині, а жили собі вільно й щасливо...

Діди казали, що за часів козаччини на місці села був розташований козацький зимівник. Хлопці давно вже обстежили залишки оборонних валів на околиці села. Гриць все сподівався знайти гостру козацьку шаблю, Омелько – повну золотими монетами скриню, а Тарас...

Тарас, звичайно, теж не відмовився б від золота – викупив би в пана себе, батька з матір’ю, менших братиків і сестричок. Але навіть воля не так захоплювала його, як можливість придбати собі пензлі та папір, на якому, розказував зморшкуватий і довгоносий сільський дяк, можна малювати не тільки пензлем, але й фарбами. Такого дива Тарас ще ніколи не бачив. А як хотілося потримати в руках ті дивовижні фарби, хоча б одним пальцем торкнутися гладкого (щоб зручніше було малювати) паперу. Великого, наче стіна у хатці. Бо ж інакше, як вмістити на ньому і небо, і хмари, і хату, і старого дідуся біля неї?..

– Гей, друже! Чи не заснув ти, бува? – вкотре смикнув його Гриць. – Он, Омелько вже твої вівці зібрав, час до села вертати...

Тарас вдячно посміхнувся товаришеві і кинувся до отари. Перегукуючись і підганяючи відсталих, хлоп’ята швидко дісталися околиці. Почувши рідну вівчарню, тварини прискорили ходу...

 

Посеред Моринців було розташовано просторий майдан, довкола якого розташовувалися церква, маленька крамничка і, звичайно, корчма. Саме під корчмою і збиралися ввечері всі шановані люди – дяк, крамар, коваль, діди з сивими чупринами, бронзовошкірі чумаки... Підживившись шкаликом горілки, селяни всідалися на призьбі і вели довгі, неспішні розмови про те, яким має бути довгоочікуваний врожай, який ще чинш може вигадати хитрий управитель, чого не вистачає у крамниці. Діди згадували минулі часи, розповідали про відважних козаків Гонту і Залізняка, Коліївщину...

Зазвичай, хлопці та підпарубки до шанованого товариства навіть і не наближалися. Так, ховалися поза деревами або у розлогих кущах, намагаючись хоч слівце розумне почути. Але сьогодні... Сьогодні дід Яким обов’язково дозволить їм послухати, про що йтиметься. Бо вчора, повернувшись напідпитку з корчми, де громада згадувала святих апостолів Петра та Павла, полаявся з бабусею і голосно прорік:

– А тобі, стара, краще помовчати! Бо ж не козачка ти Стеша, що з чоловіками розмовляти вміла. Яка Стеша? Го-го! Ось я завтра хлопцям розповім! Що, дітки, вуха нашорошили? Бажаєте послухати?..

Ну, як же ж тут було не погодитися? Бо коли така шанована на селі людина, як старий Яким Бойко, запрошує до бесіди, босоногій дітві залишається лише низенько кланятися та дякувати.

 

Вечоріло. Низько над землею з пронизливим писком метушилися ластівки. Край неба на заході ще квітнув ружею, але над церковною маківкою вже боязко тріпотіла гостренькими крильцями зірочка. Та ось і ластівки замовкли, поховалися до наступного ранку у свої ліплені під стріхами господи...

На призьбі діди вже пихкали люльками, над головами в них клубочилися сиві пасма духмяного диму.

Затамувавши подих, хлопці спостерігали за корчмою. Коли ж, ну коли рипнуть розсохлі двері? Коли на порозі з’явиться дідусь Яким?

Аж ось і з’явився! Похитнувся, але встояв; голосно пом’янув чорта, його бабу і кільканадцять чортенят, розправив вуса і... Тишу над селом розрізав жалісний жіночий крик, уп’явся у вуха, різонув серце.

Стріпонулися діди, налякані хлопці вискочили із своєї засідки – старого куща бузини, що притулився саме між церквою та крамницею.

Крик. Розпорює темряву навпіл, здається, ще трішки – і зорі, наче пір’я з роздертої перини, осиплються на землю, вкриваючи її мерехтливим сяєвом. Знову крик, що закінчується невтішним риданням...

Першим очунявся дяк. Поважно підвівся, оглядівся. Побачивши хлопців, навмання тицьнув пальцем: ти! – попав на Омелька, суворо насупивши брови, наказав:

 

– Дитино, біжи, дізнайся, що сталося. І одразу до мене, з повідомленням.

Наляканий і розгублений Омелько було завагався, але до дяка приєднався і крамар.

– Та нехай вже он, той, –  і на Тараса кивнув. – Ти, здається, спритнішим будеш. Чий? Грицька Шевченка, здається? Ну, то біжи, як Сивко по пеклу, –  скоса глянув на дяка, перехрестився: – прости мене, Господи...

Але нікуди побігти Тарас так і не встиг. Ридання наблизилися, і стало чути, як глухо перегукуються жінки, бринять сльози у дзвінких голосах дівчат. Розібравши деякі слова, піднялися з призьби бронзовошкірі чумаки, за ним – коваль, крамар, діди з сивими чупринами. Зморшкуватий дяк набундючився, розсунув плечистих чоловіків і виступив уперед, високо здійнявши хреста. Побачивши дяка, баби заголосили з новою силою.

– Яке горе!

– Така молоденька...

– Тож, як кажуть, не вродися красивою...

– Ой, що ж то тепер із нещасною матір’ю буде?...

Грицько та Омелько було подалися ближче – роздивитися, але Тарас їх зупинив. Бо одразу побачив, з чого так жіноцтво тужить.

Сумна то була процесія. Передував мокрий, як хлющ, панський конюх Іван. І ніс він на витягнутих руках свою наречену – доньку вдови Пилипихи Марійку.

– Чо′ це вона? – поліз було у потилицю Омелько.

Грицько здогадався одразу.

– Ой, та вона ж... мертва... – і пішов вибивати зубами третяка.

А Тарас очей не міг відвести від застиглого дівочого обличчя. Несподівано до нього прийшла думка, що колись він обов’язково зобразить і і те зоряне небо, і високі тополі край села, і корчму, і примовклих людей біля неї, і, головне – потопельницю Марійку...

На Іванових руках Марійка лежала тихо, ніби поснула. Тільки ані зітхання не виривалося з груди, обліпленою розірваною сорочкою, ані тріпотіли довгі вії на побілілих щоках; зникла привітна посмішка із завжди усміхнений вуст... Мокрі, напіврозпущені коси, тяглися по пилюці, виписуючи у ній якісь таємничі знаки. На ті знаки з важкої Марійчиної спідниці скапувала – плюсь! плюсь! плюсь! – вода, збираючи пилові знаки у кульки, в яких жалісно тремтіло зіркове сяєво. Але ті, хто за ним дорогу топтали, не помічали ні тих кульок, ні їх жалісного тремтіння.

Дві куми – Марфа та Улита – вели, підхопивши з обох боків, Пилипиху. Вдова, завжди енергійна, огрядна й статечна, ніби охляла і зменшилася на зріст. Згорбившись, вона ледь шкандибала, затинаючись і похитуючись. Час від часу Пилипиха намагалася вирватися з чіпких рук кумів, починала битися й кричати нелюдським голосом, роздираючи рота так, що з порепаних губ тоненькими цівочками починала сочитися кров.

За Пилипихою юрба переляканих жінок вела двох заплаканих дівчат-підлітків. Дівчата втирали сльози і, затинаючись та плутаючись, все намагалися щось пояснити парубкам. Парубки перепитували, похмуро переглядалися, і навіщось передавали один одному загострені кілки.

– Навіщо вони їх? – смикнув Тараса за рукав Омелько. – Навіщо їм кілки?

Тарас знизав плечима.

– Не знаю.

Юрба загомоніла, діди почали стривожено переглядалися, а жінки заголосили так, що. мабуть, у панському палаці було чути.

– Управитель... собака...

– Не для пана – для себе...

– Наглумився...

– Не пожалів, бідоряжечку...

– Наглумився...

– А вона, сердечна, не винесла...

Натовп збуджувався все більше. Вже й діди потрясали кулаками. Чулися викрики:

– Ганьба!

– Управителя – на палю!

– Півня йому пустити!

Але дяк – що то казати? – вчена ж людина, одразу й пояснив громаді, що розуміється у справах краще й посесорів, і управителів. Він почервонів, затрясся і заволав, ще вище піднявши хрест.

– Ви навіщо за кілки взялися, безрозсудні? Про Бога подумайте, про свої родини та сусідів подбайте! Не беріть гріха на души! Моліться! Ваша доля така – терпіти! Господь страждав – і нам велів. А ви... А ну, кидайте ті богопротивні палі і нумо, до храму Господнього. Я вас зараз сповідати буду! А ви, баби, цитьте, бо накличете!..

Він повернувся і рушив до церкви. Люди завагалися, а потім хтось не витримав, кинув кілок... З тихим стуком той впав на землю, за ним ще один, ще...

– А доня моя, доня що ж? – застогнала Пилипиха, простягаючи до людей руки.

Дяк почув, повернувся, замахав руками.

– Грішницям у храмі не місце!

Наказав суворо:

– Несіть її до хати...

Побачив, що Іван вагається, затупотів, голос підвищив:

– Геть!

 

...Все ж таки дочекалися діти обіцяного. Після того, як поховали Марічку – а де, хлопці так і не дізналися, дід Яким наголосив, що слово своє завжди тримає і дозволив до свого подвір’я навідатися. А за ними й дівчата напросилися.

Всі тихо розсілися на землі, перед оповідачем. Ніхто навіть і не подував штовхатися або за місце сперечатися. Де там! Тільки очицями на Якима блискали.

Старий же всівся зручніше, розправив вуса і почав.

– Ех, тепер я старий дід, а колись... Колись хвацьким хлопцем був – на боку шабля гостра, за поясом пістолі турецькі, сріблом-золотом прикрашені, а за спиною – мушкетик вправний. Довелося мені побувати у далеких землях, і милувався я їх краєвидами дивними, тільки кращої за Україну-неньку не бачив. Безліч дівчат зустрічав, красунь і східних, і західних. Тільки кращих за наших, українських, немає. І не в тому річ, які в дівчини очі – зелені, чи блакитні, чи карі. Головне те, яка душа. Бо ж коли душа над золотом в’ється чи за коштовності продається, не людина це, а лялька холодна.

За ті роки, що Господь мені відпустив, дізнався я, які наші дівчата бувають. Не всі такі беззахисні, як от наша Марічка, бувають. Ось про одну з них я вам і розповім.

Слухачі навіть подихи затамували. Яким  затушив люльку, що майже ніколи з рота не випускав, і розпочав.

– Давненько то було. В одному зимівнику, от як той, руїни котрого біля нашого села** ще можна побачити, козак жив. Жінка в нього померла, тільки й залишилося, що єдина чорноока донечка – Стеша. Тож він із Коша Запорізького виписався і до рідної хати повернувся, щоб дитину сиротою в білий світ не пускати.

І така та дівка бідова росла – не приведи Господь! І хвильки з дівчатами не всидить, а вже щоб шити-вишивати – і-і-і! – де там! Усе вона із хлопцями у "цурки-палки", "піжмурки", "сліпого Івана" або "попихача" грається. І така спритна та завзята, що хлопці її отаманом обирали.

Підросла – то й з лука стріляти навчилася, та й прегарно: як поцілить в тростинку – навпіл розколе. Поведе чорними очицями і до батька: "Коли, татусю, ти мені з пістоля стріляти дозволиш?" А батько що? Козак, він козак і є. Спочатку посміювався у вуса. Аж одного разу побачив, як донька, граючи в "коромисло", дужого парубка на спину підняла. Відтоді почав її такій-сякій козацькій справі навчати. За стільки-то років Стеша не те що з пістолів – з мушкета муху у повітрі збивала. А вже шаблею таке виробляла!

З часом слава про дівчину-козака до самої Січі докотилася. Хто з молодиків зуби скалить, а старі люди так вирішили: "Кожен має захищати свою землю по силі, даній Господом".

Та що казати, часи тоді страшні були. Щороку татарва на наші землі наскакувала. Окремі загони хіба що не до Львова доходили. І все голомозі*** взимку нападали. Чому? Аякже. Влітку на Вкраїну тільки відомими шляхами дістатися можна було, а їх козаки пильно охороняли – через переправи на ріках. А взимку замерзне не тільки Дніпро та його численні притоки, а й озера та болота, ну, то й для руху війська перешкод немає. Зазвичай, козаченьки багато застав мали, що про навалу татарську попереджали. Тільки ж вороги хитрі були! Цього року сюди, того – в інше місце, не здогадаєшся звідки й нагрянуть. Народ тільки молився та на своє щастя сподівався.

Стешине ж село попід лісом стояло, а лісу татарва – про це кожна дитина знає – боялася. Вони у степу, як ми у рідній хаті. Ото ж і обминали ліс татарські загони.

Однак якось, саме коли Стеші шістнадцять років виповнилося, напав на її село чамбул****. Як воно у татар буває – оточили голомозі село зусібіч, щоб ніхто не втік. Усе, що горить, почали підпалювати, а самі по хатах пішли, старих убивають, молодих полонять. Може, інше село б і погоріло та знелюділо, тільки не це. Бо де ж ви бачили, щоби козак без бою відступив, людей на поталу ворогові віддав?

Схопив Стешин батько шабельку гостру та й на татарву кинувся. Спочатку тих, що до його хати увірвалися, на локшину порубав, а тоді на вулицю кинувся. Та й Стеша не розгубилася. Схопила мушкетики, пістолі – та гайда, на дах залізла. Усі кулі розстріляла, аж бачить: на батька татари вп’ятьох наступають, вже й поранили всього. Вона – раз! – прямісінько з даху та на коника, що від вбитих татар залишився та біля хати стояв. А що шаблею вона навіть краще від батька володіла, то про це я вам вже казав.

Виручила батька, бідова дівка, але як з іншими впоратися? Татари ж на околиці села скупчилися, радяться. Ну, поки вони радилися, Стеша з батьком ось що надумали. До голоблі серпи прилаштували, взяли з двох боків, на коней всілися та по вулиці на вцілілих татар кинулися. А татари що? Вони коли ордою йдуть, то сміливі, а ось коли маленький загін опір отримає, то одразу ж відступить. Так воно цього разу і сталося.

Порозбігалися грабіжники, а Стеша з батьком їх не переслідували. Повернулися у село, а там люди вже пожежі погасили. Та й живі всі, здорові, лише декого попелом притрусило.

Відтоді почали селяни Стешу шанувати. А вона вже загорілася – відчула смак перемоги. От і пристала до козацького загону, який по Вкраїні за татарами ганявся. Спочатку козаки вагалися, чи брати дівку до товариства, але Стеша свого добилася: визнали її братчики.

Згодом вже своїм загоном керувала і такого жаху татарам заподіяла! Боялися вони її до нестями. Почують, що виїхала Стеша туди й туди, так наче вітром їх з тих шляхів поздуває. Скільки вони їй пасток робили – не злічити. А вона рибкою прослизне, вовчицею прошмигне, пташкою пролетить – і однак вирветься на волю. І знову з ворогом б’ється, народ український захищає.

А кого з полону визволить, окине своїми чорними очима і наказує: "Якщо ти слабий та немічний, йди ондечки цим шляхом, якраз до села потрапиш (до свого, значить, направляє), яке татари десятим шляхом обходять. Якщо ж сили маєш – бери зброю та до нас приєднуйся".

На честь бравої козачки вдячні люди назвали село Стешино-Черноглазівка. Може, комусь із молодиків вона до серця припала, а, може, мати якась, за визволення дитини рідної вдячна, так казати почала – ніхто не запам’ятав.

– А що далі було? – поблискуючи темними очима поцікавився Тарас. – Як її доля склалася?

Запитав, і злякався. Бо дід не любив, коли його перебивали або перепитували. Але зараз старий уваги на то не звернув. Тільки зітхнув стиха.

– Як доля склалася? Ох, не знаю, не знаю. Переповідали, що загинула Стеша від кулі татарської. Та я не вірю. Не гинуть герої. У пам’яті народній живуть їхні душі. І не загинуть вони, доки живе народ український. – Оглянув примовклих дітей, і лагідно посміхнувся: – Що примовкли, голуб’ята? Втомилися дідові теревені слухати? Ні? Та однак на сьогодні годі. Спати час, бо завтра вранці в поле треба...

Крекчучи, піднявся з призьби, звичним жестом пройшовся по вусах і пошкандибав до хати.

Збуджені оповідкою, діти довго не розходилися.

– Ех, – жалівся Омелько, – і чому я тоді не народився? Я б разом із тією Стешею...

– А я, я б теж став ватажком! – гарячкував Гриць, розмахуючи товстою лозиною, що правила йому за батіг. – Мене б такий майстер повчив, то і я б на шаблях бився не гірше за якесь дівча!

– Чом це «якесь»? – скинулася сусідка Тараса – білява Оксана. – Бач, які дівчата сміливі бувають...

 

Тарас мовчки слухав сперечання друзів. Слова, такі розбірливі й знайомі, поступово зливалися в один суцільний гул... Оксанчине личко з блакитними очицями та кирпатим носиком змінилося, подорослішало, вкрилося гарячим рум’янцем, під чорними бровами, що п’явками розляглися на широкому лобі, заблищали смоляно-чорні очі сміливої козачки Стеші... Потім обличчя затремтіло, наче дивився на нього скрізь річкову воду, і побачив Тарас стару Пилипиху, що гіркими сльозами вмивається... довгі вії на побілілих щоках її доньки, її мокрі, напіврозпущені коси, що тяглися по пилюці, зморених жінок, переляканих дівчат...

Хто зна, чи не всі вони ставали перед очима вже дорослого поета, коли складав рядки « Причинни», «Тополі», «Катерини», Утопленої»?

Хто зна...

Еліна Заржицька

 

____________________________________________

* Назвою оповідання обрані перші слова поезії Т.Г. Шевченка «Іван Підкова».

У тексті використовуються припущення автора, деякі факти не співпадають з історіографічними даними.

** В одному зимівнику... Є відомості про те, що існувало село з назвою Стешино-Чорноглазівка. Розташоване було у Павлоградському повіті Стешино-Чорноглазівської волості (нині – Павлоградський район Дніпропетровської області). Зараз не існує.

*** Голомозі – так козаки називали татар, бо ті, за звичаєм, голили голови.

**** Чамбул – невеличкий загін. При нападі військо поділяється на головну частину – кош і флангові, що називаються крилами. Пройшовши кілометрів із 300 від кордону, військо починає відступати назад. Кош відступає в тому ж порядку, а флангові частини розділяються на невеличкі загони – чамбули. Ці загони і починають грабіж.