Жінка-УКРАЇНКА

Я й дотепер не знаю, як про це розповідати. І чи варто. Спершу видавалося, що то геть не важливо, адже мені пощастило: мене не побили, як сотні інших демонстрантів, що того злощасного вівторка, вісімнадцятого лютого, вийшли з мирною ходою до Верховної ради, вимагаючи проголосувати за повернення до Конституції 2004 року.

Згодом думалося: порівняно з кривавим четвергом, коли на вулиці Інститутській відбувся справжній геноцид нашого народу, бо за лічені години безжальні вбивці розстріляли Сотню Найкращих і Найбезстрашніших Українців, то вівторкове побоїще і справді видається не вельми значимим. 

Але коли цієї суботи на цій таки Інститутській, яку планують перейменувати на вулицю Героїв Небесної Сотні, зібралися десятки очевидців, аби згадати саме вівторкові події, і що деякі з них навіть залишили свої лікарняні ліжка у віддалених містах країни, але приїхали розповісти, що ж тоді трапилося, та відшукати своїх рятівників і подякувати їм, вирішила – усе, що стосується життя людини, є важливим. Адже тоді, у вівторок, теж загинули люди: семеро протестувальників і стільки ж міліціонерів. А мені пощастило – я зосталася жити.

…Ранок вівторка ряснів невтішними новинами. Сидячи перед монітором комп’ютера, щомиті дізнавалася про нові й нові події, що відбувалися біля Парламенту. Стало відомо про вибухи світло-шумових гранат, що їх першими кинули у протестувальників силовики, про «беркут» із рушницями, про снайперів на дахах висоток, про димові шашки й сотні «тітушок» із палицями. Згодом повідомили про мітингувальника, якому світло-шумовою гранатою відірвало по лікоть руку…

Але, попри все, соціальні мережі ясніли закликами прийти до Верховної Ради, де вирішувалася доля країни, мовляв, ми маємо прорватися у Парламент і дати відсіч узурпаторам країни! 
«Люди все прибувають і прибувають, – писала у своїй сторінці у Фейсбуку народна депутатка Леся Оробець. – Хтось на трубі грає «Лента за лентою»… 

«Гумова куля потрапила в шию моїй правій руці Галині Занько на вул. Шовковичній, – описував події і нардеп Олександр Бригинець. – Рикошетом підбили око активістці Ксенії… На очах у них гранатою уразило ногу іншому активісту, якого забрала швидка…» 

І знову: «Люди! Ви потрібні тут! Зараз біля Верховної Ради вирішується доля країни!» Близько 15-ї години я написала у Фейсбуку: «У мене нема оранжевої журналістської жилетки. Але в мене є яскраве руде волосся. Якщо що, то не стріляйте:)» Жартувала, бо й гадки не мала, наскільки все це насправді серйозно. 

…Близько години ми з подругою підтримували активістів, які організовано відбивалися від силовиків бруківкою, затуляючи «свою» територію непроглядними шторами з чорного шинного диму, інші будували барикади… «Лента за лентою» і далі витала в повітрі… Але раптом зчинилося непоправне...

Ми скидалися на струмінь несамовитої річкової води, що лився воднобіч ізгори... Весь багатотисячний люд, що був присутній на вулиці Інститутській, шугонув до Майдану, втікаючи від роз’ярілих бійців «Беркуту» та частих пострілів, які доносилися ззаду. Ми розуміли, що нас намірилися і, певно, будуть вбивати. Але не вірили в це…
– Дівчата, сюди, – почули збоку від дороги. Хлопці за кованими ворітьми кликали нас спробувати врятуватися між будинками. Не знали, що насправді всі разом утрапимо в пастку. Опинившись перед під’їздом найпершої висотки, помітили у вікнах людей. Стали просити відчинити двері під’їзду, чи бодай сказати код домофону, але домочадці лише щільніше зачинили вікна жалюзями… 

Майнувши через вузьку стежку, втрапили у друге подвір’я, обгороджене височенними парканами. Як зауважили хлопці, то була територія адміністрації президента. Надворі стояло двоє чоловіків. Досі в очах їхні байдужі погляди. Ці двоє стояли біля автівок і, мов нічого не відбувається, курили. Нам іти було нікуди. 

Ще вибралися на якесь двометрове підвищення, гадали, там знайдеться хоч якийсь дашок, під яким можна буде заховатися. Але ні. Довкола лякав собою відкритий простір і чувся тупіт численних кроків… 

Нас було близько десяти. Це жахливо – почуватися купкою беззахисних «мишенят», яких скажені шакали загнали в капках і збираються розтерзати... Хлопці бачили зусібіч беркутівців, тобто вони от-от могли добратися й до нас. Так і сталося. Щоправда, перед цим наші погляди неймовірно вразив і стривожив чоловік із ущент заюшеною кров’ю головою, який спокійно, поволі переступаючи з ноги на ногу, крокував у наш бік. Він був у шоковому стані. Не кажучи ні слова, просто йшов, поволі і до страху спокійно. 

Здавалося, такої насиченої і яскравої крові я ще в житті не бачила. Було боляче за нього й лячно за себе. Але не дуже. Склалося враження, що в час, коли ти розумієш, наскільки швидко наближається до тебе біда, ти так само швидко відганяєш від себе навіть думки про неї. І якнайскоріше втікаєш… 

Ми ще встигли обмити очі закривавленого чоловіка, як за спинами почули скажений і ненависний хриплий репет: «Суки!!! Убивать сейчас будем!!!» 

Пригадую, що безбоязно скочила з того двометрового підвищення й за мить стояла на спорожнілій і розгромленій вулиці Інститутській. Вона вражала чорним кольором. Все було затоптане в сажі, ні тобі прапора жовто-блакитного, ні стрічки, лише змішані з брудом одежі майданівців і беркутівці в чорних обладунках. 
Ліворуч, просто на збудованій із бруківки барикаді, сиділи побиті чоловіки, чиї голови й груди теж були залиті кров’ю. Долу лежав непритомний. Біля нього – розірвана куртка, розбиті телефони й ріка крові… Не знаю, чому, але я сіла біля цього чоловіка, отак просто, думаючи, що або ти, чоловіче геть побитий і скривавлений, врятуєш мене, або й мене чекає подібна участь. Чим могла мені та його кров зарадити? Хтозна. Але якщо досі я страшенно боялася крові, то відтоді – ні. Її було так багато на обличчях небайдужих людей-однодумців, і таким близьким було власне кровопролиття, що кров набула іншого значення – значення жертовності ради спільної мети, значення рідності й безстрашності. 

Вгодовані, кремезні й нахабні «беркутівці» ще довго шастали довкола. Їхній медик навіть намагався допомогти побитим майданівцям. Але то вже було неважливо. Бо ті рани, які вже нанесені їхніми руками, не загоїти й найліпшими ліками. Кров із побитих облич зітремо – але болю з понівечених душ уже не позбудемося… 
Наступного дня, після ночі переховувань і тривожного безсоння, діставшись спорожнілими й напівживими київськими вулицями додому, я напишу, що коли на землі буває пекло, то воно нам явилося в чорний вівторок. Але тоді я не знала, що справжнє пекло наступить через ніч. Ранок четверга заллє кров’ю і вкриє смертями Сотень Найкращих Українців увесь Майдан. І жоден наступний день уже більше ніколи не буде схожим на попередній. І ми вже ніколи не будемо такими, якими були до проводів у вічність Героїв Небесної Сотні.
Ціну героїчної крові встановлено. І колір її – назавше перед очима.

Герої не вмирають! І вічна їм слава!

Слава!

Слава!!

Слава!!!

Жанна Куява

http://slovovolyni.com