У ці святкові дні особливо доречні слова з пісні «Країно моя»:
Ми не такі, щоб відступать,
Бо правда є твоя й моя,
На цій землі нас не здолать,
Країно моя.
Автор тексту — Олександр Бригинець, автор музики — Артур Кульпович, а виконавець — співачка, телеведуча, художниця, науковець, письменниця, громадська діячка і волонтер Анжеліка Рудницька. Цю пісню вона виконувала на великих сценах, міжнародних фестивалях і на фронті. Анжеліка має рацію: «… тепер у пісні нове звучання, нове життя, нові відеоасоціації, нові крила!»
Я й дотепер не знаю, як про це розповідати. І чи варто. Спершу видавалося, що то геть не важливо, адже мені пощастило: мене не побили, як сотні інших демонстрантів, що того злощасного вівторка, вісімнадцятого лютого, вийшли з мирною ходою до Верховної ради, вимагаючи проголосувати за повернення до Конституції 2004 року.
Згодом думалося: порівняно з кривавим четвергом, коли на вулиці Інститутській відбувся справжній геноцид нашого народу, бо за лічені години безжальні вбивці розстріляли Сотню Найкращих і Найбезстрашніших Українців, то вівторкове побоїще і справді видається не вельми значимим.
Але коли цієї суботи на цій таки Інститутській, яку планують перейменувати на вулицю Героїв Небесної Сотні, зібралися десятки очевидців, аби згадати саме вівторкові події, і що деякі з них навіть залишили свої лікарняні ліжка у віддалених містах країни, але приїхали розповісти, що ж тоді трапилося, та відшукати своїх рятівників і подякувати їм, вирішила – усе, що стосується життя людини, є важливим. Адже тоді, у вівторок, теж загинули люди: семеро протестувальників і стільки ж міліціонерів. А мені пощастило – я зосталася жити.