Жінка-УКРАЇНКА

Художниця — Алла Марковська

Сидить і курить люльку.

Кожен день, на одному й тому ж місці.

Скільки пам’ятаю, проходжу повз під’їзд, а він сидить собі напочіпки під дашком та курить. І байдуже – чи дощ іде, чи сніг.

Люлька в нього стара, дерев’яна, під темним лаком, на ній білі риски сколів – падала, мабуть, нерідко. Вуса пишні, від паління – трохи жовтуваті. І волосся довге, нижче плечей. Каштанове, з рясною сивиною. Скільки літ йому – не скажеш. Рік по року проходить, а він сидить собі та й курить. І анітрохи не змінюється.

І вже настільки звикла я, що якогось дня не побачу його під під’їздом – одразу думки сумні просяться. І певно, потім дізнаюся – хворів. Важко хворів. Бо інакше все одно сидів би надворі, про щось думаючи, та димів би старою люлькою.

Рік по року.

І цікаво мені, що ж то були за роки, коли ще не бачили його кожного дня біля сусіднього під’їзду. Певно, жив десь далеко-далеко звідси, в тихому гірському селищі. В Карпатах – чому ні? В охайній хатинці на зеленім схилі. Вставав раненько, хазяйство годував, худобу виганяв на пасовисько та сідав опісля на ґанок перепочити. Діставав люльку, набивав запашним тютюном, запалював. І дивився, як повзе улоговинами туман, рідшає, підіймається хмарами в небо, як встає над горами сонце, тане в промінні роса, як оживають луки та світлішає ліс. А після снідав – і знов до роботи: неквапливо, розмірено... Видасться хвилинка вільна – і знову на ґанку, з люлькою. Куди ж без неї?

Все це ввижається мені так чітко, ясно, ніби поруч була. А подумаю лише, як він зі свого гірського селища до нас потрапив – і в здогадках гублюся. Навряд чи від доброго життя: хто звик кожен день на природі, з власного бажання до міста не поткнеться. Та ще й так далеко від вільних Карпат! Згадуються випадки, коли люди, одного дня вийшовши з дому, губилися назавжди. Зрідка знаходять їх – тих, що втратили пам'ять, а коли й розум. І опісля з’ясовується, що підстерегли злі люди на знайомій стежці, хотіли пограбувати, по маківці стукнули, та надто сильно, і разом із гаманцем відібрали в людини все минуле. Все її життя.

Може, і з ним так трапилось. Може, з усього пережитого тільки люлька й залишилася при ньому, і звичка – нехай шкідлива, та мила, бо родом з минулого, з далекої, загубленої молодості.

Днями знов його не бачила. А після... Я й не одразу впізнала.

Обстригли коротко. Як і чому – хто знає? Та вуса пишні лишилися. І очі краще бачити, видно тепер, що світлі, з променистими зморшками у кутках.

Так само сидить він зі своєю люлькою день за днем, день за днем, спостерігаючи, як безперервно змінюється небо, як тече ріка – глибока, норовлива, ріка, що її називають життям.