«Щит» Майдану Левко Скоп: «Ікони за мене малюють ангели»

Львівський художник, реставратор, іконописець Левко Скоп став певним символом Української революції. Він не просто був на Майдані від самого початку, а творив для майданівців справжні обереги – ікони.

Світлі й неповторні образи зі святими, які зображав на… дошках, що їх збирав на Майдані, полонили революціонерів, кожен хотів мати Левкову ікону в своєму наметі. Згодом художник розмальовував навіть щити повстанців. Може, й не усвідомлював, що насправді сам був отим щитом, адже через його ікони люди молили у Христа й Богородиці про захист і покровительство. 

«БОГ ЛЮБИТЬ СИЛЬНИХ» 
Ще до кривавих подій Лев Скоп устиг презентувати майданівцям книгу «Техніка та технологія українського церковного малярства у Галичині XV–XVIII століття», над якою працював 25 років. 

– Це перша книжка в Україні про технологію українського церковного малярства, написана на основі власних досліджень і спостережень, адже я сам реставрую й малюю ікони, – каже художник, що вражає своїм зовнішнім виглядом, зокрема яскравими синіми очима й довгим сивим волоссям та бородою. – До речі, ще одна маленька частина гніву нашої революції – це ганебне ставлення до української мистецької спеціалізованої історичної літератури. За кордонами вона на дотаціях держави, автор ще й отримує гонорар за роботу й спокійно живе цілий рік, готуючи до друку наступну книгу чи альбом. А в нас усе на ентузіазмі. Але нічого… Бог любить сильних. 

Пан Левко розповів, що в давнину маляр, а саме так називали іконописця (чи не тому пан Левко каже «малювати» ікони, а не «писати», як ми звикли), добре знав Святе Письмо, апокрифи й на основі цього створював оригінальний, геть інакший стінопис та іконопис, робив церкву неповторною. На Галичині двоє художників однаково не малювали. 

– Наші художники вміли вийти з найскладніших ситуацій простими методами, – розповідає Лев Скоп. – Для малярства використовували глину, розтирали й охра виходила червона. Коли натирали сажі, мали чорну. Додавали чогось білого – синю. Іноді читаєш, що росіяни чи греки, малюючи ікони, намагалися використовувати глину з Вірменії, варили спеціальні жири. А наш маляр узяв зіпсований жовток, завдав шар і золотить по ньому. Для рельєфу іконописці використовували дорогоцінні камені, які діставали за кордонами, а наш художник брав для цього підручні матеріали й не треба було витрачати великі гроші. 

Пан Левко, який і тепер малює ікони старовинним методом, каже, що іноді чує, мовляв, галицька ікона не канонічна. Однак для галичан канон – молитва. 

– Галичанин брав дошку, а знання й ангели за нього малювали ікону. Тому не дивно, що так багато маємо в країні чудотворних ікон. Так, образи були дорогими. Але яку славу мали українські художники! Є історичні факти, що в римо-католицьких костелах Польщі чудотворні ікони намалювали саме українці! Тут себе не здуриш. Чи я поляк, чи українець, а заходжу в храм і бачу, як з ікони йде сяйво. Або зайдіть у Дрогобичі в церкву Святого Юра, пам’ятку дерев’яної архітектури ХV–ХІІ століття, де я реставрую розпис ось уже 28 років поспіль. Коли вперше побачив іконостас, мав неймовірну реакцію. Людина заходить туди й спочатку німіє, бо розуміє, що вона у чудотворному місці. Просто художники, які це творили, були люди віруючі й вільні. 
«ІКОНОПИС – ЦЕ ТВОРЧІСТЬ ГЛИБОКО ВІРУЮЧИХ ІНТЕЛЕКТУАЛІВ» 

– Наші ікони були в римо-католицьких костелах ще в кінці ХVІ століття, – продовжує іконописець. – Це пам’ятки української культури і, гадаю, їх треба повернути. Я писав листи в міністерства, але реакції нуль. Ікони, що зараз поза межами України, усе ж мають бути пам’ятками тієї країни, де їх намалювали. Іконопис – це творчість, але інтелектуалів і то глибоко віруючих. Бо ікона – це молитва. А в нас приходить священик на служіння до церкви, каже, що то неправильно, і старовинні розписи замазують. Просто у нас катастрофічно низький інтелектуальний рівень духовенства й художників. Зокрема через це за роки незалежності було знищено більше пам’яток культури, ніж за останні триста років! – додає пан Левко. – Що не зайду в храм, а там перемальовані розписи. Це помста часу. Сумно. Система така була, коли робили все, щоб ми знали російську, німецьку, французьку культури, але не свою. «Стільки золота пішло на церкву», – каже мені священик. Що ж, думаю, завжди бідний любить, як блищить. Бо ліпше за ті гроші дітям комп’ютери в школу купили б! Кажуть: «Ми поновили церкву». Думаю: «Боже вас спаси, та ви знищили церкву, ще й за такі гроші!» 

Пан Левко додає, що в мистецтві не є консерватором (недаремно він і поет, і музикант), любить сучасне, але коли чує, що художник хвалить свої ікони, то називає його небіжчиком, а ікони, творені ним, – мертвими. 
– Ікона – це молитва, а хіба можна сказати: я так гарно помолився?! То поїсти можна гарно, а не помолитися. Молитва – це стан. Мені не важливо, яка техніка чи манера, але мертвих ікон я не приймаю. Я маю підійти й вона має мене тримати. Від ікони має йти світло… 

СВЯТИЙ – НА ЩОДЕНЬ 
– Багато хто каже, що на Майдані зібралися екстремісти, – долучається до розмови видавець і товариш Левка Скопа Микола Походжай. – Так от більшого екстреміста як Левко Скоп на Майдані не було. Тому що влада не мала тієї зброї, яка була у Левка. Він розмальовував навіть щити, з якими майданівці ходили у бій. 
Ті щити справді допомагали перемагати. А ікони, що висіли ледь не в кожному наметі, допомагали виживати бійцям і медикам. Тому й рятували повстанці образи, коли палав Майдан. 

– Дві ікони згоріли у капличці, що стояла біля стели на Майдані, – згадує Лев Скоп недавні події. – Казали, коли горів інший намет, то найперше виносили мої ікони. Це дуже зворушує… Енергетика дощок з Майдану сама мене провокувала, вони самі мене вибирали, – дивує художник. – По цій дошці ходили, вона горіла, нею вбивали… То була тиха й величезна радість – малювати образи святих на дошках з Майдану і в його периметрі. 
Цікаво, що пан Лев скільки себе пам’ятає, стільки любить малювати саме на дошках, щоправда, зі старих церков. Приміром, реставруючи церкву у Дрогобичі, де міняли ґонтове покриття, тисячі дощок просто викидали, аби згодом спалити. Тим часом художник їх збирав і звозив до своєї майстерні. Каже, було важливо повернути до життя матеріал, який багато літ захищав церкву, й енергетика від них ішла колосальна. 

Так народилася ідея намалювати 365 Богородиць на кожен день року. Ікони було пронумеровано і на кожній зазначено дату. На всіх роботах Богородиця молиться, але різна – усміхнена, засмучена, задумлива… За місяць ці ікони продали. Усі виручені кошти передали на лікування хворих дітей. Нині пан Левко задумав інший проект – щодня малюватиме святого. 

*** 

…Дев’ятого квітня Лев Скоп відсвяткував 60-літній ювілей. На жаль, зустрів його в лікарні, на Майдані добряче застудив легені. Але він взяв участь у всіх найгарячіших подіях, попри те, що вже тоді хворів на пневмонію. Реагував іконописець на все дуже емоційно. 

– Коли згодом видів фото наших загиблих у боях на Інститутській і не тільки, я просто хрестився, бо їх вбили, а мене – ні. Печаль велика, плакав, – ділився враженнями. – Мені соромно, що я живий. Але тоді, коли убитих дітей, віку моїх внуків, виносили перед мною, я кидав каміння у «беркутівців». Наші хлопці спалили водомет, який облив мене й всіх наших водою. І снайперів ми відзняли. Та все ж програли битву… Ми далі на Майдані, ми тут удома. Вже не закликаю чоловіків їхати сюди. Усі, хто мав честь, уже були тут, або є зараз, коли це вкрай треба. А ті, хто не провів в останню путь загиблих на Майдані, просто не захистили своєї честі. Бо через вас, таких, нас під час боїв на вулицях Києва було мало. Живіть і тіштеся… І тільки не брешіть своїм дітям, що ви любите Україну. А я скажу, що на Майдані побачив скільки правдивих українців, що вже можу сказати: ми непереможні! 

Жанна КУЯВА
Фото автора
http://simya.com.ua