Жінка-УКРАЇНКА

Коли нас хтось спитає, якої барви травень,
Ми скажемо – зелений, бо вкрилася земля
Густими килимами, і в вирі різнотрав’я,
Неначе в хвилях моря, купаються поля.

Ми можемо сказати, що він – рожево-білий,
Бо в цвіт такий прекрасний вдягнулися сади.
І пахощі весняні вітрець на повну силу
Розносить над землею, мов крапельки води.

Та в рік, коли минуло уже літ чотирнадцять
Новітнього століття, і між зелених трав
Землею України, мов змії, потяглася
Смертельная тривога , багряним травень став.

Багряним став від крові, що лиється багато
У час цей неспокійний в запеклій боротьбі
За неньку-Україну з жорстоким супостатом,
Що в мріях її бачить в невольницькій тюрмі.

Він – звір страшний двоглавий, що в час весни цвітіння
Улюблене знамено для світу показав,
Де гострий серп і молот у звичному сплетінні
На полотні червонім, так високо підняв.

Він хоче воскресити з відкритої могили
Той час, коли багріли червоні прапори,
Немовби вмиті кров’ю людей, яких убили
Голодомор жорстокий, сибірські табори.

Цей птах-мутант нещадний, мов прапором червоним,
Покрити хоче кров’ю нескорених людей
Простори України і всістися на троні
Неначе неофюрер – у світі головний.

У дні труду і миру з веління птаха того
У місто біля моря пробрались вороги.
Обманом, жахом смерті взяли його в облогу
І окропили кров’ю приморські береги.

Завжди така весела, усміхнена Одеса
В ті дні страждала тяжко, сльозами залилась:
Вмирали її діти під смертоносним пресом,
Біда така нежданна, мов ураган неслась.

І над шахтарським краєм жорстокий демон смерті
Огидні чорні руки загрозливо розвів.
На вбивць і терористів – на слуг своїх опершись
Він на весняну землю невинну кров пролив.

І гинули солдати, ще юні і вродливі,
І ті, яким вже скроні сріблила сивина.
Їх наскрізь прошивала страшна вогненна злива –
Країною летіла жахлива новина.

Та мало тим злочинцям, катам трикольоровим
Із українським військом вести криваву січ.
Вони, мов хижі звірі, почувши запах крові,
В безумному дурмані стріляють навсібіч.

По усьомý Донбасу людей багато гине
Від пострілів, терору, знущання і тортур.
Їм байдуже, хто вбитий – дорослий чи дитина,
Бо цього научив їх безжальний самодур.

Ніколи не забуде отой багряний травень
Народ наш український, згада не раз, не два,
Як кров людська лилася і по зелених травах
Убитими лежали без подиху тіла.

Та не дано нам знати, яким майбутнє буде,
Коли свій шлях зупинить країною війна.
Дай Боже, щоб ніколи уже не повернулась
На українську землю кривавая весна.

30 травня 2014 р.
© Оксана Максимів