Жінка-УКРАЇНКА

Немає сил і думати, й писати,
Хотів би крикнуть – та бракує слів,
Коли вже наша українська мати
За спиною ховає ворогів!

Вона стоїть, одурена й затята,
І очі люттю дикою горять,
А проти неї – зовсім ще хлоп’ята
Під українським прапором стоять.

– Матусю-мамо, схаменіться, люди!
Я ж присягав народові служить…—
Та гримнув постріл у юначі груди
І серце зупинилося за мить.

Упав юнак, осіла поряд мати,
Стікала кров гарячою на брук,
А голова убитого солдата
Тулилася до материних рук.

Тужила мати, миттю посивіла,
Молила Бога у височині...
Та очі сина небом голубіли,
А тіло пригорталось до землі.

– Невже це я своє дитя згубила?!
Чому у серці полум’ям пече?
Прости, дитино, це нечиста сила
Стріляла через мамине плече.

...Відтятий Крим, горять міста Донбасу.
Звертаюсь до одурених людей:
–     На сумніви уже немає часу,
Рятуйте не злочинців, а дітей!

Борис Пономаренко