Жінка-УКРАЇНКА

Шевелюра кольору кострища –
Попелу, що тихо затухає…
Вітер у кленовім листі свище:
«Широка страна моя родная!..»

Пролетарій Коля – із мітлою,
І совок – ну, як же тут без нього?..
І гарує він без перебою:
Падолистом мощена дорога…

Крепдешин небес – у синю смужку,
У блакитний хмарковий горошок…
Чарка не лікує і не глушить:
Палена горілка, нехороша…

Ця спецівка – сіра в розмаїтті
Осені, що править на стежині.
Скарб все обривається із віття,
Хтось гукає: «Слава Україні!»…

От біда приклеїлась до Колі
(Певно, вже пора йому до хати):
Він «совком» прикрасив прикру долю,
А на «славу» - глибоко начхати!

Вже несила листя каламутить:
Жовтим аж пече на кожнім кроці!
В небо також зиркати не буде:
Там – блакить, мов прапор на флагштоці!

Можна дерти кігтями тканину,
І ділити мапу на шматочки,
Чи затушувати чорним синє,
Чи на жовте накрапати жовчі…

Він замів би все те під руїни,
Втрамбував би спогадом про юність…
Знов дратують: «Слава Україні!» -
І злобою вилиці напнулись…

Лариса Омельченко
21 липня 2014