Жінка-УКРАЇНКА

Буду актрисою!

Поміщик Адасовський із села Заньки навіть чути не хотів про доньчине бажання грати на сцені. Вважав акторську професію негідною для людей дворянського походження.

Проте Манечка була не з тих, котрі легко відмовляються від своєї мрії. Змалку вона понад усе любила співати й танцювати. Щоразу, коли в домі Адасовських збиралися гості, не обходилося без Маниних палких і зворушливих виступів.

Коли ж десятирічну дівчинку віддали до приватного пансіону Осовської, її акторські здібності проявилися з новою силою. Вона невтомно вигадувала різноманітні п’єски, які потім разом з іншими ученицями пансіону ставила на імпровізованій сцені. Найчастіше розігрувалися кумедні випадки зі шкільного життя. Вірші до вистав Марія писала сама.

Викладачі були захоплені неймовірним талантом дівчинки.

- Майбутня балерина! – захоплено повторював балетмейстер пансіону Янек Прушинський, спостерігаючи, як вправно Маня виконує складні “па”.

Його ж дружина, викладачка співів, вважала Адасовську вродженою оперною співачкою.

Та найбільше Марії подобалося вживатися в різні ролі. Якось викладач словесності Микола Вербицький попросив її, аби вона прочитала на уроці монолог Антігони з трагедії Софокла. Усі присутні в класі були захопленні її грою.

– Ти повинна вступити до Московської театральної школи, маєш усі здібності актриси, - сказав учитель по закінченні заняття.

На це Адасовська йому відказала:

– Одного разу у своєму селі я бачила, як плаче бідна наймичка. Мені б хотілося показати своїм глядачам сльози тієї наймички.

Слова дівчинки приємно вразили пана Вербицького. На наступний урок словесності він приніс їй “Кобзар” Тараса Шевченка, колись підписаний для нього самим автором. Ця книга стала для Адасовської найціннішим дарунком. Щодня вона перечитувала палкі та пронизливі рядки, запам’ятовувала цілі вірші та поеми. І уявляла, ніби вже виконує на сцені ролі знедолених Шевченкових героїнь.

Якось, приїхавши на канікули до рідного села, Марія вирішила зробити домашній театр. Облаштувала у порожній коморі сцену і запросила на безкоштовну виставу своїх подружок. Грала вже знайому їй роль Антігони. Але, як на біду, в цей час до комори нагодилася баба Сухондиха – хатня працівниця дому Адасовських. Побачивши розпатлану, закутану у простирадло й обмазану крейдою панську доньку, почувши, як та голосить, злякалася і покликала господарів. 

Вкотре батько суворо повторив Марії, аби назавжди забула про своє захоплення театром.

Та батькова заборона лише розпалила Манине завзяття. Повернувшись до пансіону, вона з новою силою поринула у вир творчості. Продовжувала вигадувати нові п’єси, ставити нові вистави. Її голос із кожним днем ставав все мелодійнішим, а рухи – сміливішими, природнішими.

- І все таки я буду актрисою, - повторювала тихо, розглядаючи у дзеркалі власну вроду.

А потому вкотре уявляла себе однією із Шевченкових героїнь. Тоді на її очах виступали справжні сльози.

Марія Заньковецька (справжнє прізвище – Адасовська) народилася 22 липня (4 серпня за новим стилем) 1854 року в с. Заньки Ніжинського повіту Чергінівської губернії. Увійшла в історію як видатна актриса українського театру.

Вперше вона вийшла на велику сцену в 1882 року – в ролі Наталки у виставі за п’єсою І.Котляревського “Наталка-Полтавка”. Відтоді почався її театральний успіх. У своєму репертуарі Марія Заньковецька мала понад 30 ролей, грала переважно простих українських дівчат. Одного разу їй запропонували блискучу кар’єру в Росії, але вона відповіла відмовою. Усе своє життя Марія Заньковецька віддала театрові, допомагала матеріально українським діячам, проводила велику просвітницьку та громадську роботу. 

“Для мене театр – перш за все і після всього – храм… Я не можу грати те, чого не розуміє серце”, - сказала якось видатна актриса.

Фрагмент із книги «Анна Багряна про Марію Заньковецьку, Олену Телігу, Вангу, Марію Приймаченко, Славу Стецько : оповідання для дітей молодшого та середнього шкільного віку» / Анна Багряна. — Київ : Грані-Т, 2010. . — 96 сторінок. — Серія: «Життя видатних дітей».