У більшості з нас події 2014 року залишать глибокий рубець в пам’яті. Навіть більше — цей рубець навіки залишиться й у пам’яті поколінь. Ті, кого донедавна вважали братами, ними вже ніколи не будуть. Адже те, що витворяють нині росіяни, вражені вірусом дикої імперської агонії, не вкладається в жодні критерії світобачення ХХІ століття. Московські бойовики на Донбасі — це “мавпи з гранатами”, у рази гірші, ніж гітлерівці, які пройшли нашими землями в середині минулого століття.
Друга світова війна — вже історія. Назавжди історія. За кого поклали голови наші прадіди тоді? Я вже не зможу це потлумачити своїм дітям так, як міг би ще рік тому. Кінець міфам. Усі радянські і російські війни були і є на одне обличчя — загарбницькі.
Не була Друга світова вітчизняною і ніколи вже не буде такою для українців! Наші прадіди були в’язнями у концтаборі, що звався Радянським Союзом і полягли гарматним м’ясом на його фронтах… Ідеологія тієї війни й тієї держави була для них чужою. Тому й не створив наш співочий народ у 1940-х жодної фронтової народної пісні.
Тепер у нас нова війна, новий ворог, нові герої. Війна. Це слово, від якого ще минулого року віяло архівною пилявою чи інформаційним відголоском з далекої країни, сьогодні стало близьким, як ніколи. Війну сьогодні можна побачити, відчути, її жахіття стають реалією життя багатьох родин.
Для мене стала шоком новина про трагічну загибель 27 липня в боях за Лутугине мого земляка, воїна-афганця Олександра Васильовича Давидчука. Він народився в Грузькому, закінчив вісім класів місцевої школи, а потім пішов навчатися військовій майстерності. Пройшов пекло Афганістану і залишився живим, не дивлячись на те, що смерть за ним ходила по п’ятах. Тоді йому пощастило вижити і живим повернутися до рідної домівки… А тепер він повернувся з неоголошеної Росією війни у закритій труні…
Олександр Васильович мешкав з родиною в Ірпені, до Грузького приїздив ледь не щовихідного. В селі у нього багато родичів, друзів, однокласників. На початку липня він, разом з ще одним ірпінцем, колишнім афганцем Миколою Личаком поїхав відвозити гуманітарну допомогу землякам на Схід. Потрапивши в Зону АТО, чоловіки вирішили залишитися воювати.
“Коли точився запеклий бій поблизу Луганська, ці хлопці йшли вперед під прикриттям танків, – розповідає Ігор Мазур, доброволець із батальйону “Айдар”. – Уночі проти неділі (27 липня) вони отримали наказ вирити окопи для себе й панцерників поблизу містечка Лутугине. Далі підійшли сапери. Вони з хлопцями мали розмінувати міст на під’їзді до Лутугиного. Пішли наші з саперами і розмінували. Комбат сказав піти на перехрестя і зробити розвідку, щоб дізнатись, що там робиться”.
Хлопці, з-поміж яких був і наш земляк, потрапили під шквальний обстріл терористів.
“Очікували, що там буде максимум автоматна перестрілка, а це було пристріляне мінометне місце”, — згадує, як втратив побратимів, Ігор Мазур. – Лише за кілька хвилин такого обстрілу батальйон втратив 12 душ”.
30 липня у місті Ірпінь загиблих захисників Вітчизни прийшли провести в останню путь сотні небайдужих людей. Були у жалобній ході друзі і земляки Олександра Давидчука з Грузького. Зі сльозами на очах та щемом у серці прощалися із загиблими, яких з мінометів розстріляли терористи на Луганщині. Труни накрили державним прапором України…
У реальність цієї трагедії не може повірити вдова Олександра Давидчука — Лариса і його 8-річна донька. «Іншого від свого чоловіка не чекала. Сьогодні ми втратили нашого батька, який поїхав воювати за Україну, – каже крізь сльози вона.
Дитина задала матері єдине запитання: «Чому батько туди поїхав? – Що я мала казати? Сказала дитині: «Поїхав захищати тебе та нас усіх».
Герої не вмирають. Переконаний, що ім’я та прізвище кожного громадянина України, які героїчно загинули на Євромайдані та в зоні антитерористичної операції буде вписане золотими літерами на сторінки історії українського народу. Їх подвиг віками житиме в пам’яті поколінь. Сьогодні Гружчанська сільська рада виступила з ініціативою перейменування центральної вулиці села на честь Олександра Васильовича Давидчука.
Користуючись нагодою, хочу закликати мешканців Грузького, депутатів сільської ради підтримати цю ініціативу, а також поділитися спогадами про Олександра Васильовича з читачами районної газети “Макарівські вісті”.