Жінка-УКРАЇНКА

Село Волосянка дало Скільщині заслужений рід Реваковичів. Тут 16.09.1861 народився у великій багатодітній сім'ї Михайло Ревакович. Навчався він у Віденській духовній академії. По завершению повернувся в piдне село, де i отримав napoxiiю. Подружне життя npoвів з Ольгою Охримович.

Михаило Ревакович окрім духовної роботи заснував i підтримував у своїй парафії позичкову касу, церковно-просвітницький хор села. Дбав про свою господарку  мав безліч птиці, чотири пари заглядних волів. Як «ішла його худоба, то здавалося, що це величезне стадо», так розповідають старожили села.

Весь свій вільний від душпастирства час отець присвячував мисливству. Про нього, як славного мисливця, писав свого часу у «Свободі» Богдан Лучаківський. Мав у своєму великому на ціле село будинку чудові ловецькі трофеї: роги, ведмежі та лисячі шкури. Чужі мисливці, знать з'їзджалися до нього, щоб оглянути експонати, які він виставляв на першій світовій мисливській виставці у Відні 1915 року i за які дістав тоді високе мисливське відзначення. В. Лучаківський пише, що прізвище Михаїла Реваковича було настільки відоме в закордонних мисливських колах, що коли німці  організовували другу світову виставку в Берлині 1937 року, то М. Ревакович отримав персональне запрошення. Багато років о. Михайло  залишався сліпим. Ревакович був великим знавцем мисливської справи -куншту, знавцем природи й звірини, добре розумівся на зброї. Мисливці з-за кордону листувалися з ним. Редакції закордонних журналів просили в нього статтей i опису мисливських пригод, а одне німецьке видавництво хотіло купити у нього спомини, щоб видати ix друком у перекладі, пропонуючи  йому високий гонорар. Але о. М. Ревакович відмовив, бо рішив свої  спогади залишити для українських мисливців.

Покинутий всіма, о. М. Ревакович жив ще в часах  після  Другої світової війни на napoxiї у своїй Волосянцї, де помер 06.05.1950 та похований біля свого батька і родини на цвинтарі, відразу за Церквою Св. Євхаристії - пам'ятки  сакральної архітектури з 1804 року.

Зоряна Євгеніївна Болтарович (03.01.1935 — 16.07.1992) — етнограф, перша в  Україні жінка, яка здобула науковий  ступінь доктора історичних наук за  спеціальністю «етнологія» (1992). Автор  наукових праць – Україна в дослідженнях польських етнографів ХІХ ст. «Українці Карпат в польських етнографічних дослідженнях 1 п.19 ст.», «Народне лікування українців Карпат кінця ХІХ – початку ХХ століття», «Українська народна медицина: історія і практика», «Народна медицина українців»,«З народної медицини українців Полісся»,«Оскар Кольберг і Україна» …

Змістовною є праця З. Болтарович «Народна медицина українців», де на основі літературних джерел, архівних даних, а також матеріалів польових досліджень авторки зроблено спробу реконструкції народної медицини українців ХІХ – початку ХХ ст., висвітлення її у східнослов'янському контексті. Дослідниця розглянула народну медицину в системі традиційно–побутової культури, вивчила традиційні раціональні засоби лікування, лікувальну магію. З. Болтарович була переконана, що здобутки народної медицини ще не відійшли й не повинні відійти у забуття, оскільки вона акумулювала не тільки ірраціональний, а й раціональний досвід. Народне лікування поєднувало раціональні засоби з магічними діями. На думку З. Болтарович, вивчення народної медицини потребує комплексного підходу, тісної співпраці етнографів зі спеціалістами медико-біологічного циклу наук, оскільки етнографічні матеріали є важливим джерелом для виявлення нових раціональних медикаментозних методів та засобів лікування. Авторка доходить висновку, що більшість способів і методів профілактики недуг, світоглядні уявлення про хвороби та їх причини, погляди на народних лікарів, як і самі засоби лікування, мають загальнослов’янський, а часом і значно ширший контекст.

200-літтю з дня народження
Станіслава Костянтина ПЕТРУСЬКОГО
присвячую  цю розвідку

Галицькі натуралісти: Станіслав Костянтин ПЕТРУСЬКИЙ — засновник звіринця в селі Підгородці на Сколівській Бойківщині.

Ім'я знаменитого галицького натураліста Станіслава Костянтина Петруського було несправедливо забуто в різні періоди нашої історії . Він – випускник Львівського і Болонського університетів сам створив в рідному селі Підгородці зоологічний дослідницький центр – перший звіринець чи природоохоронний парк у всій Австро-Угорській імперії, а можливо і в Європі.

Напевно небагато читачів знає,що подібний парк зі звірами існував в Галичині вже в 1833 році, існував десятиліттями перед тим як вони були закладені в Європі.

Професор Сеттон в наведеній відповіді Штудгартському товариству закладення охоронних парків, виразно відмічає,що дуже радіє з того,що в Європі робляться намагання,направлені на закладення парків для охорони пам»яток природи.

Природний парк, до того ще й приватний, у нас, в половині ХІХ століття, це щось неймовірне !

Насправді не хочеться вірити,що все це було справою однієї людини,але з відстані часу це зараз заслуговує на приємну згадку. Особистість, завдяки власним заслугам виросла до такого великого чину,але до неї не доросло сучасне суспільство,яке без найменшої зацікавленості приймало працю людини не тільки, коли вона була в найкращому розвитку, але і коли лиха доля поклала край прекрасному творінню вченого природознавця.

Станіслав Петруський писав: «Коли сьогодні ціла Європа жваво метушиться біля закладання парків резервацій них, у нас з тим тихо і глухо! А коли в Європі про це ніхто навіть не згадував, в нас вже знайшлася одна людина, ініціативі якої повинен завдячувати наш край закладанням приватного наукового звіринця». Чи не є це знаменням для нашої спільноти. Треба також зважити, в яких часах і в яких відносинах, то починання ініціювалось і продовжувалось в невідомому селі в Сколівських горах. Пригадаймо,що в 1836 році, коли відомий і заслужений природознавець, професор-доктор А.Завадський,збирався видавати свою книгу «Фауна»(надруковану в 1840році) , в цілій Галичині не було нікого більше за тих двох пишучих зоологів. Саме вони, так звані Станіслав-Константин Петруський і Олександр Завадський (професор і учень), представляли природничі науки Галичини на з'їзді дослідників у Відні 1832 р., перший зоологію, другий – ботаніку. Так, в той час у нас були дуже принижені природничі науки. Окрім давніших праць польських учених, Жончинського і Клюка, ми не мали жодної доброї польської книжки, бо тільки, що тоді Яроцький закінчив свою зоологію. На всій анексованій австріяками території був лише один кабінет зоологічний при університеті у Львові. В гімназіях природничих наук не викладалося, а при при університеті вони викладалися тільки дуже поверхово. Байдужість до тих наук була такою високою,що навіть люди, які відносили себе до інтелігенції і були освідченими з жалем і співчуттям дивились на тих, які «віддавались такій невдячній науці».

А оскільки знаходився хтось, кого цікавила краса природи, краса наших полів,лісів і гаїв, то він повинен був цілком віддаватися тому,як коштом великих жертв, як фінансових так і моральних. Власною самовідданою працею і старанним навчанням повинен був здобувати певну систематичну цілісність знань. Зрештою подібно, як і в інших галузях науки,ключем до осягнення перших початкових і значних відомостей була в той час в Галичині наукова німецька література: на німецькій мові також викладались всі предмети не тільки в університетах, але й не менш в середніх школах.

І не дивно, що Завадський,який досконало володів польською, повинен був писати свою «Фауну» по-німецьки. Вчений Лобачевський дійшов навіть до того рівня своєї нелюбові до польської мови,що навіть наукові листи до природознавців польських писав по-німецьки. Лише після 1848р. часи змінилися на краще. В гімназіях почали навчати природничих наук, в університетах викладали вчені професори, а в краю виникло кілька, навіть кілька природничих збірників.

Окрім багатої колекції Львів посідав чудові колекції Владислава графа Дідушинського, який зібрав просто неоцінений скарб нашої природи. Колекції орнітологічні Казимира графа Водзіцького, подаровані Ягелонському університету, посідали також рідкісні і красиві екземпляри місцевих птахів, особливо денних і зразки нічних хижаків. Чудову колекцію галицьких птахів мав вже на цей час і Роман граф Потоцький у Львові.

Дружні стосунки серед меценатів сприяли також навіть цінних природничих шедеврів в музеях Белького, Новицького, Платера,Тачановського,Тизенгаузера,Валецького,Ваги і Водзіцького.

Не так наче складались обставини життя у Завадського і Петруського. Цей останній посвятився з великим захопленням зоології,і на той час захопився гарячим бажанням створити чи заложити звіринець, під який вибрав собі гірську околицю Сколівського повіту і в 1833 році за власний кошт заложив в селі Підгородці прекрасний звіринець , з метою дослідженя звичаїв і способу життя рідкісних птахів і плазунів. Але цей звіриний парк спіткала нещаслива доля. Він 7 січня 1848 року став жертвою пожежі. На території близько 30 сажнів квадратних проіснував не цілих 15 років цей малий куток землі в Сколівських горах , де понад 500 різнорідних створінь охоронялись турботливою опікою господаря.

Результати досліджень дивували відбірні наукові товариства Відня,Берліна та Парижу,а німецький зоолог Альфред Брем, в своїй праці «Життя тварин» посилається на Петруського.

Так,без сумніву,найгучнішу славу здобув свого часу звіринець у с.Підгородці, що на Сколівській Бойківщині,заснований Станіславом-Костянтином Петруським.

Народився Станіслав Костянтин у с.Підгородці ,що неподалік Східниці, 1811 році,жив,працював і помер в рідному селі, зробивши його відомим в цілій Європі.

Батьки Петруського володіли маєтком на Сколівщині, до складу якого,крім Підгородців, входили села Ямельниця, Сопіт,Урич. Батько Костянтина Петруського збудував у Підгородцях гуту, вапнярку і цегельню,а також запровадив чотири ярмарки в рік,чого не було навіть у містечку Сколе. Ним же був закладений невеличкий звіринець в селі Ямельниця, опис якого не зберігся. То ж не дивно,що Костянтин ще змалку захопився природознавством. Отримавши початкову освіту, батько відсилає його до гімназії у Львів. Гімназистом Костянтин-Станіслав Петруський ще більше тяготить до природничих наук, і поступивши у Львівський університет,швидко налагоджує переписку з відомим галицьким вченим, професором фізики Олександром Завадським,який вивчав природу Галичини. Завадський радить 19-ти річному Петруському написати листа Альфреду Брему-уже відомому в той час в цілій Європі зоологу. Він розпочав листування з найвідомішими зоологами Європи,зокрема з Альфредом Бремом., яка тривала до 1848р. і нараховувала

Тому з 1830 по 1848 роки Костянтин Петруський і Альфред Брем ведуть переписку,яка налічувала більше 1800 сторінок, три томи по 600 сторінок кожен.

В 1832 році Петруський продовжує навчання в Болонському університеті. В цьому ж році він разом зі своїм наставником-Олександром Завадським,відправляються з представництвом від Галичини в столицю Імперії-Відень, на природничий з»їзд де Костянтин Петруський знайомиться з відомими вченими тогочасної Європи. Відомо,що після Віденського з»їзду натуралістів у нього зароджується ідея створення в рідному селі власного звіринця,який згодом став найбільшим центром зоологічних досліджень у всій Австро-Угорщині.

1833 року Костянтин Петруський повертається в Підгородці і починає роботу по створенню звіринця. Будуються вольєри, в довколишніх лісах проводиться відлов звірів та птахів. Площа звіринця, як його називав сам Петруський, швидко досягає до 11 гектарів. Він отримує екзотичних тварин з Віденського,Берлінського і Гамбургського зоопарків і зоологів-любителів. До 1848 року у звіринці нараховувалося близько 500 видів тварин зі всього світу, особливо багатою була колекція попугаїв з Африки і Південної Америки, а також звірів Галичини. У звіринці Петруського , в неволі, вперше в світі в 1843 р. вдалося розмножити бурих ведмедів,що стало в науковому світі своєрідною сенсацією,а в 1838р.йому вдалося отримати потомство голубів-гривачів, над чим билися зоологи Берліна та Парижа. Свої привітання по цьому факту Петруському передав Альфред Брем, і зі згоди першого, зафіксував цей факт в одній зі своїх робіт. В цей час Петруський пише наукові статті, виступає на наукових конференціях в Мюнхені , Берліні, Відні, Граці. Вчений підтримує дуже теплі стосунки з Олександром Завадським і Володимиром Дідушинським, часто гостить їх в Підгородцях. Костянтин Петруський радісно показує свій звіринець гостям, найбільшою атракцією якого був старий ворон,що розмовляв змішано польсько-українським суржиком. Він, крук, вважав себе головним з поміж інших птахів, давав їм різні розпорядження, фамільярно давав їм різні розпорядження,замовляв собі каву,фамільярно кликав господаря по-імені,а коли мав поганий настрій,то називав господаря занудою. Господаря повсюдно супроводжували борсуки і куниці.

Станіслав Костянтин Петруський був удостоєний ряду почесних звань. Він стає членом різних наукових товариств по всій Європі: Академії натуралістів в Єні, Наукового товариства в Кракові,Наукового товариства «Лотос» в Празі, Товариства вивчення природи в Альтенбурзі, Товариства природничих наук в Швейцарії,Товариства садівників у Баварії, Цісарської Академії дослідників природи.

Площа звіринця становила близько 11 га і розкинувся він біля лісового урочища «Соколе». Тут упродовж 16 років утримувалося 500 тварин і птахів різних видів, зокрема рідкісні екзотичні папуги з Африки і Амазонії, багато з яких могли розмовляти. Сучасники згадують про пару журавлів,які були прирученими,що вільно гуляли по парку, а куниці і борсуки були настільки прирученими,що бігали за господрем, як собаки. Серед мешканців звіринця згадуються антилопи, бобри, сарни, їжаки, рисі, дикі коти, лисиці ( сім видів), вовки, видри, білки, ховрахи, дикі свині і навіть кроти.

Там бачили величезних сивих і чорних карпатських ведмедів, розмножуючихся поруч подольських сусликів. В 1843 році на світ прийшло двоє малих медвежат: гарнесенькі створіння,які виглядали зовсім,як щенята brytanow , вони були ясно-сталевого кольору з білим «шарфом» на шиї і рожевими носиками, не волохаті, не подібні до батьків.

Знаходились там також дикі голуби гривачі (Columba palumbus h.),які висиджували яйця і вільно годували голубенят в сусідстві найсуворіших недругів,яструбів і соколів. Петруський був першим,якому після трьохлітніх даремних старань вдолось розмножити тих диких і боязких птахів в неволі, що в Парижі і Берліні безрезультатно пробувалось зробити. Славний вчений Брехем , з яким наш природознавець постійно переписувався., був тим результатом в годівлі птахів, дуже ощасливлений і захоплений та помістив спостереження Петруського в своїй гарній праці про голубів.

В парку також стояла величезна клітка, де можна було вигідно і безпечно оглядати чорних, сивих,строкатих ядовитих змій, веретільниць, мідянок; величезні зразки чорних ужаків , і водяних щурів і т.п. Власник звіринця утримував їх кільканадцять років для проведення різних експериментів і навіть його два рази вкусила чорна змія. До тієї клітки з апетитом заглядали і бузьки з чаплями.

На варті парку стояла пара красивих журавлів тих найрозсудливіших і найінтелігентніших зі всіх місцевих птахів,які вільно гуляючи, не допускали до звіринця шкідливих звірят і чужих людей: якщо між звірятами виникав якийсь безпорядок зараз давали знати власникові звіринця..

Біля 200 європейських співаків своїми мелодіями wtorowalo крикам,який різав вуха «пишно одягнених» заморських какаду , arasow і амазонок: а хорові передражнювали пречудові candupowo-ponsone lory з Борнео.

У вимові людських слів змагались за першість з тутешніми круками і сойками розумні сиві африканські папуги. Петруський мав в цей час відомого на цілий край 24-літнього крука,який по правді робив чуда. Цей птах в незвичайний спосіб кликав свого пана по-імені,наказував птахам їсти,а собі подавати каву,кликав по-іиені всіх хлопців,які йому в різних роках давали їсти. В особливому випадку, бо за звичай він не розумів того,що говорив,коли був в поганому настрої,всіх обзивав викриком «який ти зануда»,якого навчився від свого пана,вживаючи тих слів при не задоволенні і викликаних частим , багаторазовим нерозумінням чорного крилатого учня. Окрім того ще плів багато інших речей по –польськи і по-українськи,кашлячи, чи при цьому вибірково ніби мав сухоти.

Особливо прийшло в голову цьому птахові, зачиненому у великій клітці,щоби його хто не вкрав і нудьгуючи у в»язниці, допікати індикам в наступний спосіб. Бачачи біля своєї клітки кіль канадцях тих птахів,брав рештки їди і подавав індикам,а котрий тільки спокусився, той втрачав кусок дзьоба. На цьому одначе це не закінчилось, бо нетерпіння породжує злі помисли. Одного разу під час докучливої зими,захотілось крукові,тренованому на індиках, вільно ловити для себе літаючих птахів. З цією метою він заховував найкращі кусочки м»яса,які подавав з найбільшою ввічливістю вихудалим і зголодненим сорокам ,зберігаючи при цьому обережність,що завжди давав перший раз сороці поживитись , а за другим її хапав через щаблі клітки притискаючи доти, доки хтось не прибіг і не відібрав в нього здобич,яку йому завжди потім живу віддавали на розвагу. В кінці так натренувався на тому « полюванню»,що для себе щороку взимку цим способом ловив три або чотири штуки.

Гарно облаштований голуб»ятник був заповнений найгарнішими зразками рідкісних порід декоративних голубів. Петруський мав пишних чорних і білих павіанів, великих горлопанів,які стукали маховим пір»ям на кінцівках, забавних капуцинків, ластівок, кипарисків і тому подібних. Зі співучих птахів траплялись рідкісні види: чудні і дотепні скалисті дрозди, які несли яйця. Ці яйця власник і посилав Брехмові. Мав Петруський також два види гарного і великого північного снігура, який живе в північних країнах Скандинавії., зловленого випадково в Семенівці. Старий самець є цілий покритий порічково-червоним забарвленням.

Розпещені бурсуки і куниці,як домашні собаки бігали за своїм паном до лісу. Одна лісова куниця раз загубилася в лісі,але скоро сама повернулась.

Але що було окрасою звіринця, короною мистецтва приручення, то вільно літаючі по дворі і ніколи спеціально не вирощувані попелясті пташки-синиці, мокопії (Parus palustrus L.) і синиці виду (Sitta europaea),які великою терпеливістю і витривалістю до такого ступеня, були власником випещені,що на його оклик з саду прилітали до нього в двір і сідали на руки, а через відчинене вікно влітали до кімнати на спільний з господарем сніданок.

Особливо одна пара макопійок до тієї степені освоїлась,що всі види хто наочно мав можливість в Підгородцях побачити тих двох мудрих пташок приходив в подив. Варто було побачити з яким поспіхом під час грубого снігу з вершини найвищого дерева як стріли до цілі на заклик летіли вони на руку, при чому зберігаючи такий порядок,що ніколи обоє разом не сідали на руку,а завжди почергово, а хоча обидвоє спізнювались,то все одно сідало тільки одне пташеня.

Часом бувало так,що їхній господар не виходив швидко давати їм їсти,то прилітали до вікон спальні і стукали доти, доки їм не відчиняли двері. Досить забавно було спостерігати за тим, коли господар з кимось розмовляв,а вони були голодні,з якою нетерпеливістю вони літали перед очима,щоби звернути увагу на себе.

Пара синиць мала також звичку щоденно влітати через відчинене вікно до кімнати і разом з господарем снідати. Це тривало так ціле літо,доки можна було відчиняти усі вікна. Однак, з настанням зими Петруський вже восени намагався їх навчити так,щоби вони через віконце влітали і вилітали,але це було для них трохи заважко. Ще влетіти до помешкання вони вміли,але з вильотом клопіт був чималий,бо вдарялись об всі віконні скла. Але з часом вони навчились і того. Одним словом, звіринець в Підгородцях був чудовою колекцією,утримуваних невеликим коштом і даючи можливість для проведення багатьох цікавих спостережень. Професори зоології доктори Колумбус і Кнер спеціально приїздили зі Львова щоб подивитись на цей «Ноїв Ковчег», а Брехмові і Вігманові , Петруський повинен був щомісяця пересилати звіт про стан справ.

Однак нещастя хотіло, щоб перший зоопарк, в нашому краї згорів.

Різні джерела пишуть,що звіринець припинив своє існування з 6 на 7 січня 1848 року(по юліанському календарю) внаслідок провокації (скоріш за все свідомої) управителя маєтку,який примушував місцевих селян перед Святвечором та на Різдво чистити клітки і вольєри у звіринці. Виник стихійний бунт. Обурені таким приниженням і неповагою,люди підпалили звіринець та деякі інші будівлі , що належали Петруському. Але все це не так. Не таким був його внутрішній світ ,його душа. Костянтин Петруськийд до безмежності закоханий в природу, живучи в гармонії з нею і її світом Петруський, як власник звіринця жив в повазі до своїх односельців ,що працювали у нього дружно та мирно. Тим самим вони віддячували йому чесно та добросовісно працюючи у звіринці. В ті часи чесність та порядність йшли поряд. І ніхто собі не міг навіть припустити в подумках робити зло іншим. Пожежа в звіринці сталася не з причини бунту, а випадково і трагічно. Так, вигідно було писати в Радянській Україні з політичних мотивів.

Пожежа 7 січня 1848 року безповоротно знищила всі колекції живих і велику частину мертвих скарбів нашого натураліста. В одну мить плоди багатолітньої важкої праці пропали. Праці, заради якої Петруський відмовляв собі у багатьох життєвих задоволеннях . Біля першої години опівночі на самий український Святий Вечір (по юліанському календарю),власник почув сильний стукіт у вікно і крик: «Пожежа»,»Горить!» Прислуга натопивши сильно пічку по причині тріскучого морозу в кімнаті з папугами, пішла на ніч до своїх родин.Від вогню зайнялась підлога,а що було далі відомо. Вискочивши у спідній білизні через вікно на 20-ти градусний мороз Петруський тільки тоді побачив всю величину своєї втрати. Значна частина ненадрукованих рукописів загинула у вогні. Він також мусів знищити звіринець з місцевими хижими звірами,яких повбивав,боячись,щоби старі ведмеді не повиламувались з кліток і не спричинили нещастя. В цей час загинули 3 ведмеді,2 борсуки, 2 лісові куниці,кам»яна униця,видра, 3 красиві орли, 2 великі пугачі, соколи і тому подібна звірина. Згоріла також колекція живих папуг зі всіх частин світу, колекція живих вужів,змій і веретільниць, багато видів декоративних голубів,цілий пташник співучих птахів,як комахоїдів так і зерноїдів.

Наступного дня оглядаючи попелище,нещасний наш натураліст,угледів двох бідних гриванів,які сиділи на виступаючих каменях,що залишились від спаленого дому. Ці птахи,порятовані в чудесний спосіб не хотіли залишати місце свого народження.

Книги,хоча і дуже пошкоджені,але врятовані,бо їх викидували з бібліотеки прямо на сніг.Також було врятовано чудову ентомологічну колекцію комах,яка на той час складалась з більш як 6000 місцевих комах і з з всіх кінців світу. Це був плід праці всього життя і значних коштів. Ця Колекція пізніше була доповнена і продана Народному Закладу ім..Оссолінських. В цій колекції знаходилась коробка сумчатокрилих комах з нетрів Африки, з якою пов»язана прикра згадка, бо їх збирав син славного орнітолога Брегма, який втопився в хвилях Білого Нілу.

З усієї звірини врятувати вдалося лише парі-голубів-гривачів. Уціліла також частина наукової бібліотеки із 800 книг,, а також декілька опудал карпатських ведмедів(все це стало власністю Варшавського Оссолінеуму).

Петруський був у розпачі, він навіть хотів продати маєток і емігрувати до Бразилії,де зможе подорожувати Амазонкою. Але цим планам не судилось збутися,а ще австрійська влада, в часи Весни Народів,відмінила кріпосне право,вибивши економічну основу благополуччя польської шляхти. Костянтин Петруський однак знайшов у собі сили, не втратив відваги і упродовж десяти наступних років впорядковував те що залишилося і писав наукові праці за результатами багатьох досліджень,які він зібрав за 16 років існування звіринця.

Понісши такі великі втрати Петруський однак добре бачив,що вже важко буде вдруге наверстати до такої гарної колекції живих тварин,він взявся з великим ентузіазмом рятувати і впорядковувати всі дослідження і спостереження проведені з звіриною протягом п»ятнадцяти років існування звіринця.

Була врятована від вогню також і велика кількість цікавих заміток,які збереглися в бібліотеці і які Петруский почав опрацьовувати і підготовляти до друку. Так вийшла на кінець його фундаментальна праця «Природня історія диких звірів-ссавців Галичини» в якій самі досліди проведені над ведмедями зайняли одинадцять сторінок, а на їх проведення пішло десять років праці.

Пізніше Петруський видав «Природознавчу історію і годівлю співучих птахів»,яка містила описи догляду в неволі за всіма нашими співучими птахами. Після цієї праці він видав «Історію природознавчу і годівлю хижих птахів»,птахів,які розмовляють і з гарним забарвленням(декоративних),де знаходимо цікаву біографію згадуваного вище вченого крука. Ще надрукував Станіслав Петруський «Природознавчу історію і годівлю голубів»,яка містить докладну монографію всіх європейських голубів,як домашніх так і диких. Сьогодні і слід простив по цій вельмишановній інституції, створеній з ініціативи особистості,працею якої цікавились вчені,але німецькі.

З Львівського і Краківських університетів йому поступають пропозиції –захисту докторської дисертації і переходу на роботу в ці наукові заклади,але він відмовляється від пропозицій і займається садівництвом і розведенням курей. Петруський стає членом Товариства садоводів в Баварії і розводить декоративні квіти,дерева і кущі.

Тісні контакти з Петруським підтримували тільки відомі натуралісти Врехм і Вігманн,а свої краяни не знайшли для вченого натураліста кращого призвістка,як «дивак»,який віддавався такій невдячній науці. Справа розпочата ним хоч, і не «дожила» але дала можливість посісти гарне місце в історії польської науки.

На старості літ Костянтин-Станіслав Петруський щедро дарує свої ентомологічні колекції,які нараховували 9 тисяч галицьких і екзотичних видів комах, свою бібліотеку,чучела звірів і птахів Варшавському закладу ім..Оссолінських. Він стає академіком імператорської Академії природолюбів у Відні.

Помер великий натураліст,вчений-Костянтин-Станіслав Петруський в 1874 році в його рідному селі Підгородці.

Через 37р. після його смерті вперше про Петруського на теренах Польщі двічі написав B.Janusz в 1911р. у Варшаві вийшла його книжка-Stanislaw Pietruski zalozyciel parku zwierzecego w Podhorcach. Пізніше Б.Януш 1912р.н надрукував витяг з цієї статі в журналі –СІЛЬВАНі –органі Галицького лісового Товариства,що виходив у Львові.

Оце і вся шана! Надалі усе оповито мороком часу і мовчанок про вченого.

Як не дивно,але ні за життя, ні після смерти Костянтин Петруський не здобув належного визнання ні в Польщі, ні в Україні. Його ім»я довгий час замовчувалося і практично сьогодні його ніхто не вшановує. Польська наукова еліта не змогла йому пробачити лібералізму та прихильного ставлення до «русинів», а в Радянській Україні до нього ставились з підозрою через «шляхетське» походження. Зрештою, перебування на маргінесі-доля багатьох неординарних особистостей.

Не знаючи всієї істини про натураліста в період уже набагато пізніший, практично на двісті років в період,уже Незалежної України, ім»я Станіслава Костянтина Петруського було витягнуто із небуття, висвітлено першим, його односельцем, істориком Романом Щуром в його монографії про село Підгородці, в історико-культурній монографії Григорія Дем»яна-Сколівщина, Іваном Великим- в часописі- «Ї», що виходить у Львові, Андрієм Замороко-в інтернет –виданнях. Як бачите не густо. Звичайно, свідомо я випускаю статті,які друкувалися про Петруського за кордоном.

Створення природоохоронного парку в Галичині буде найкращим вшануванням пам»яті вченого і скромного трудівника, яким був Станіслав Петруський.

Продовження…

Так історично склалося, що у Львові, з початку його заснування, ніколи не було пристойного звіринця (або, висловлюючись по сучасному – зоопарку) – обов’язкового атрибуту визнаних европейських центрів. У всякому випадку, історичні документи з цього приводу не дають жодної інформації. Цей феномен важко пояснити. Можливо, нашому місту не пощастило з ентузіястами, які б мали бажання вкласти душу, важку працю, і що головне, великі кошти в справу, яка наперед була приречена на збитковість.

Однак, хоча Львів у період середньовіччя залишився осторонь тодішньої моди европейської аристократії на заснування звіринців, вона таки знайшла палких послідовників на периферійних теренах Галичини. Більше того – власники деяких галицьких звіринців з часом стали активними дослідниками-натуралістами, написали велику кількість наукових праць, чим зробили вагомий внесок у розвиток різних галузей біології.

Перший звіринець на території Львівщини, згідно з історичними даними, був закладений в околицях містечка Комарно, що в Городоцькому районі на межі XVI-XVII ст.ст. Яном Остроругом (1565-1622 рр.) – тодішнім власником Комарна і всієї комарненщини. Він, як людина освічена, залишив багато записів, пов’язаних із функціонуванням свого звіринця. Дещо пізніше ці нотатки були зведені в монографію «Zwierzyniec Komarzenski», в якій автор ділиться своїм досвідом розведення диких тварин у неволі. Практичні поради, що містяться в цій праці, є актуальними та корисними й для сучасного покоління зоологів.

Насамперед автор наголошує, що розводить і утримує звірів передовсім для задоволення утилітарних гастрономічних потреб своєї челяді та гостей і під цим кутом веде подальший виклад. Зрозуміло, що тодішній підхід до створення звіринця зараз може викликати обурення не лише у прихильників вегетаріанства, «зелених», борців за права тварин, але й у пересічних людей. Але маймо на увазі, що йдеться про середні віки, коли моральні засади були дещо иншими. Отже, виходячи із вищезазначених потреб, підбирався відповідний видовий склад тварин, що утримувались у звіринці – козулі, сарни, лані, олені (двох видів), лосі. Автор дає пояснення, чому немає зубрів, турів та диких кабанів – вони агресивні щодо инших тварин і можуть бути небезпечними для людей. А дикі кабани, крім цього, дуже псують трав’яний покрив.

Загальна площа звіринця становила 328 га і була розбита на окремі вольєри окружністю 1 миля (приблизно 1,6 км). Одночасно в звіринці утримувалось до 500 (!) тварин. В одному вольєрі тварини перебували 5 років, потім їх переганяли в инший, а використаний – ремонтували і залишали порожнім, щоб повною мірою відновилася трава і чагарники. Вольєри, які влаштовували на місці свіжої вирубки лісу, залишали незаселеними упродовж кількох років – щоб сформувався стійкий трав’яний покрив.

Хоч Ян Остроруг пише, що дика звірина потребує набагато менше фуражу, ніж свійська, взимку її посилено підгодовували сіном, кормовою ріпою, овочами, вівсом та спеціальними кормовими віниками. Крім того, всі вольєри по периметру були обсаджені плодовими деревами з таким розрахунком, щоб їх стиглі плоди падали всередину і цим самим забезпечували тваринам додаткове живлення. Наприкінці зими самців оленів віком півтора року відлучали від стада, кастрували і переводили на утримання у спеціяльних закритих стайнях для відгодівлі на забій. Для поновлення поголів’я в стаді залишали найбільших самців із розрахунку 1 шт. на 10 самок. Судячи з того, що, за словами автора, кожної весни тварини давали приплід, для них було створено сприятливі умови.

Комарненський звіринець був великим господарством, яке потребувало відповідного догляду та обслуговування. Розташовувався він у безлюдному місці, на значній відстані від населених пунктів, під лісом. Місце було вибране не випадково: по-перше, це давало змогу постійно мати «під рукою» матеріал для ремонту і будівництва вольєрів, по-друге, щоб (цитую автора) «челядь свавольна і п’яна без потреби туди не ходила, та звірину не тривожила і не лякала».

Звіринець пильнували сторожі, в обов’язки яких входило доглядати звірів (періодично їх перераховувати), годувати, охороняти від злодіїв та хижаків, зокрема вовків. Біля звіринця Ян Остроруг мав невеличкий будинок, де міг відпочивати від буденних турбот, милуючись навколишньою природою, гуляючи поміж вольєрами. Всі сторожі звіринця мешкали неподалік і підпорядковувались сторожові панського будинку. Йому ж підпорядковувались і чотири «загородники», що жили на хуторі Грабино.

Згодом (очевидно, по смерті Яна Остроруга) звіринець почав занепадати і врешті-решт припинив своє існування, а поселення сторожів звіринця переросло в село, назва якого говорить сама за себе – Підзвіринець.

Инший з відомих звіринців знаходився у місті Жовква Львівської области. Не дивлячись на те, що Жовква у середні віки була важливим політичним і адміністративним центром тодішньої польської держави, жовківський звіринець в історичних документах згадується дуже скупо і то лише в контексті тих чи инших історичних подій. Засновано його у 1688 р., коли власниками Жовкви були Радзівіли. Яка була його площа, які тварини там утримувались і в якій кількості – достеменно не відомо. Про це є лише опосередковані дані. Ф. Прокопович – визначний релігійний і політичний діяч, українець за походженням, радник і біограф російського імператора Пєтра I, у своїй фундаментальній історичній праці «История Петра Великого», описуючи перебування царя у Жовкві (1706-1707 рр.) так висловлює свої враження від відвідин цього звіринця (мовою оригіналу): «Немало живет здесь и плодится зверя утешного – лосей, еленей, ланей и прочих». Відомо також, що на території звіринця була оранжерея і зимовий сад із тропічними рослинами та екзотичними птахами, за якими доглядав спеціально запрошений з Італії фахівець. Одна з міських брам міста, через яку проходила дорога до звіринця, відтоді називається «звіринецькою». Від жовківського звіринця до сьогодні частково зберігся лише парк у південній частині міста.

Ігор Чудійович – член Спілки Журналістів України

Опубліковано на умовах ліцензії CC BY-SA.