Жінка-УКРАЇНКА

Дорога додому виявилася не такою вже й легкою, коли йти пішки. Маланка то йшла, то підвозили добрі люди  та пускали до хати заночувати. Ноги в чоботях порозтирала до крові, що й ступити боляче.
Вже в ясну погоду виднілися верхівки Карпат, коли вкрай змучена тяжкою дорогою Маланка примітила копицю гороху посеред поля. Вирішила трохи перепочити та й зарилася в неї. Незчулася, як втома взяла своє, і вона заснула. Чи то був сон, чи видіння –  Маланка й сама не зрозуміла. З’явилася перед нею в червоному мерехтливому вбранні, сама Богородиця. Впала Маланка перед нею на коліна:

– Пресвята Богородице! Прошу тебе, дай мені материнство! Бо не можна прожити пустоцвітом і зернятка по собі не залишити!

Суворо та пильно подивилася на неї Богородиця :

– Мати твоя великою грішницею була – багато ненароджених життів загубила. Ти знала про це?

– Знала, - б’є чолом Маланка. – І прошу тебе, пробач їй, за все пробач!

– А ти знаєш, що діти спокутувати гріхи своїх предків?

– Знаю, - схлипує жінка. – Але ж не зможу я жити без дитини! Засохну з горя, загину!

– А ти зможеш бути гарною матір’ю? – суворо запитала Богородиця.

– Обіцяю бути доброю, найкращою матір’ю своїй дитині, – щиро поклялася й  тричі перехрестилася.

– Добре, – сказала Богородиця. – Слухай мене уважно, щоб жодного слова не пропустила.

Маланка підняла на неї заплакані очі.

– Ти будеш мати дітей! – урочисто сповістила Пресвята.

– Ой! – скрикнула жінка та мало не зомліла від щастя.

– Трьох дітей. Будеш народжувати кожне із них через дев’ять років.

– Дякую тобі, Богородице!

– Дослухай мене до кінця. І ти, і всі жінки вашого роду будуть вродливими, дбайливими матерями, наділеними любов’ю до своїх дітей так, що можуть піти  ради них на самопожертву. Але гріхи твоєї матері все ж усім вам доведеться спокутувати.

– Що ж робити?! – в розпачі запитала Маланка й затремтіла всім тілом.

– За твоє добре серце і гарну справу, що ти зробила для бідної вдови з дитиною, я розкажу тобі, як жити далі.

– Як же? – загорілися надією Маланчині очі.

Богородиця схилилася над жінкою  і  прошепотіла:

– Жінки вашого роду не повинні залишати батьківсько1 садиби, бо тільки рідна хата, рідне подвір’я, дерева, що сягають корінням глибоко під землею, навіть травичка – все буде давати вам силу та наснагу до життя. Запам’ятай: де народилися, там повинні й вікувати.

– А де ж мені жити? Я заміжня і зараз там, де садиба мого чоловіка.

– Мусиш повернутися туди, де тебе народили, де твоє коріння.

– Добре, добре, – не вагаючись, сказала Маланка. – А чоловіки нашого роду? Як же їм бути?

– Чоловіків це не стосується. Вони можуть їхати кудись, щоб  здобути кусень хліба для сім’ї – це не гріх, і у них досить сили, щоб вижити далеко від рідного гнізда. Але жінку та її дітей можуть спіткати нещастя, бо якоїсь миті не стане у них життєвої сили.

– Дякую тобі, Пресвята Богородице! – знову почала щиро молитися та низько кланятися Маланка.

А коли підняла голову, то Богородиці як не було. Витерла вона сльози та й  поспішила додому.

Мирон вже весь ізвівся та прогледів всі очі, чекаючи дружину, що вже давно повинна була повернутися. Спочатку він не впізнав у хитливій постаті на дорозі Маланку,  потім підбіг до неї, жінка була стомлена, а очі світилися радістю.

– Люба, кохана моя Маланочко, – обнімає Мирон дружину. – Де ти так довго була? І без коня, без воза повернулася. Чи лихі люди відібрали?

– Все добре, любий, – посміхається. – Коня з возом я добрій людині подарувала.

– Подарувала?!

– Так. Їй кінь потрібнішим був.

– Та Бог з ним, з тим конем, – махнув рукою. – Ти сама як?

– Будуть у нас діти, – видихнула щасливо та й зомліла від утоми.

Навесні, лише почав танути сніг, Мирон з Маланкою пішли в гори, де покинута хатинка вже перекосилася та вросла в землю. Відбудували її за літо та й перебралися туди жити. А наступного року, якраз на Прощення, народила жінка довгоочікуваного первістка – сина Ореста, через дев’ять  років – красуню Даринку, а ще через дев’ять, коли вже Маланці було під п’ятдесят, –  Марічку.

Часто розповідала Маланка дітям про зустріч із Пресвятою Богородицею та веліла не забувати про те, що лише батьківське гніздо зможе їм дати силу життя та вберегти від біди…