Жінка-УКРАЇНКА

Киянка Світлана ПРОНІНА пише вірші та казки. Свої твори жінка адресує наймолодшим читачам – дітям. Світлана закінчила Університет «Україна» (спеціальність «Українська мова та література») і з тих пір – дарує всю себе дітям, і не лише у творчості. Світлана працює учителем. І це при тому, що вона має серйозні проблеми із зором. Але хіба можуть обмеження здоров’я стати на заваді необмеженому польоту душі та серця? Авжеж, ні. Про вірші, дітей та Університет «Україна» – говоримо зі Світланою ПРОНІНОЮ.

Світлана народилася в сонячному Криму – в Севастополі. Там же пішла в школу, де і навчалася протягом півтора року. Аж поки у безтурботне дитинство вихором не увірвалася тяжка хвороба. Дівчинці зробили операцію і вона одужала, проте втратила зір . А життя йшло далі. Треба було вчитися. Батькам порадили їхати в Київ – у школу-інтернат № 5 для дітей із вадами зору. Світлана почала навчатися тут, і врешті, закінчила цю школу. Добре, що в Києві проживали рідні, а згодом батьки розміняли севастопольську квартиру і переїхали до Києва.

Після школи Світлана працювала на заводі в системі УТОС. Переломним у житті Світлани Проніної став 2000 рік, бо саме тоді вона вступила до Університету «Україна», на факультет (нині – Інститут) філології та масових комунікацій, спеціальність «Українська мова та література». Саме навчання спонукало Світлану присвятити себе творчості, а після випуску вона стала вчителем – працює у Київській міжобласній вечірній середній школі для сліпих і слабозорих дітей.

Що стало поштовхом для приходу до поезії? Розкажіть детальніше про Вашу творчість?

В основному, я пишу для дітей. Поштовхом стало бажання подарувати дітям побільше усмішок. Та і собі – радість. Звичайно, не обійшлося без бажання творчого самовираження.

Ви багато пишете для дітей. Розкажіть про своє дитинство. Які у Вас найяскравіші спогади з дитинства?

Я дитинство не дуже добре пам’ятаю. Я колись чула вираз про те, що людина, яка не пам’ятає своє дитинство, прожила його щасливо. А взагалі, оскільки я народилася в Севастополі, то, напевне, найяскравіші моменти – походи з подругами на море. А ще – коли нас приймали в жовтенята (тоді ще за радянських часів), це було дуже урочисто, все відбувалося на кораблі. Це яскравий шкільний спогад.

Як Ви вважаєте, що варто зробити для того, щоб діти цікавилися літературою?

Напевне, потрібні сюжети, які їм допомагають у навчанні. В ігровій формі, мені здається, діти сприймають науку краще. Ще було б добре, якби діти в героях впізнавали себе, варто б зацікавити читачів сюжетами з життя. Я пишу більш гумористичні вірші, що дарують дітям усмішку, і це змушує їх читати більше.

Чия творчість Вас надихає? Хто Ваш улюблений поет, актор, режисер, просто митець?

Я виховувалася на російській літературі, то мені більше подобаються вірші М. Лєрмонтова, а також – твори О. Пушкіна, зокрема його казки. З української найбільше подобаються вірші Олександра Олеся і рання творчість Павла Тичини.

Як Ви познайомились з Університетом «Україна»?

Університет ще тільки починав роботу, два роки вже було з дня його появи. Мені розповіли про нього і порадили вступати саме туди, оскільки цей університет брався опікуватися студентами з інвалідністю. Я працювала на заводі в системі УТОС, саме там мені про університет і розповіли.

Що спонукало вступити саме сюди?

Дуже хороші викладачі, а також те, що, на жаль, інші вищі навчальні заклади мене не прийняли. І лише в Університет «Україна» я нарешті змогла вступити на навчання. Хоч і говорять, що університет молодий и непрестижний, але я вважаю, що Університет «Україна» дає міцні знання.

Які враження у Вас залишив Університет «Україна», кого з викладачів згадуєте найчастіше?

Згадую всіх. Особливо – Зінаїду Олександрівну Сергійчук, вона була куратором нашої групи, вона дуже добре до мене ставилася. Ще – Надію Михайлівну Пазяк і Тетяну Валеріївну Белімову. В Університеті «Україна» дуже хороші викладачі, які прекрасно знають свої предмети.

Ваш улюблений предмет в Університеті?

Українська мова та література.

Що Вам дали знання, отримані в Університеті «Україна»?

Насамперед, я змогла знайти роботу – я працюю в школі. Навчаючись, я розширила свій кругозір. В університеті я почала займатися літературою – пишу вірші і казки.

Розкажіть, будь-ласка, у яких заходах, фестивалях Ви брали участь? Чи брали Ви участь у заходах в Університеті «Україна»?

Я брала участь у роботі театрального гуртка, мені це дуже подобалося. Відвідувала також і літературний гурток «Горлиця». А серед фестивалів найбільше згадую Київський обласний поетичний фестиваль «Поетичний рушник», що проводиться в Обухові (Київська обл.).

Про що Ви мрієте?

Присвятити себе творчості, своїм прикладом показувати своїм учням, що люди з інвалідністю теж можуть бути повноцінними членами суспільства.

Що Ви побажаєте читачам?

Більше посміхатися, не зациклюватись на проблемах і розширювати свої знання.

Світлана ПАТРА,
журналіст Імідж-центру Університету «Україна»

Приєднуємося до побажань і пропонуємо познайомитися з творчістю Світлани Проніної:

Поздоровив

До кімнати входить Петрик, як маленький принц.
Він матусеньці рідненькій троянди приніс.
– Ах, які чудові квіти, як весняні мрії!
– Я нарвав їх, – каже Петрик, – у тітки Марії.
– А вона про це хоч знає? – мати запитала.
– Звісно ж знає, вона мене ледве не здогнала.

***

У садочку дядька Гриця яблука, мов жар горять,
Якось вгледів їх Миколка і хотів покуштувать.
Рано вранці він тихенько на паркан високий вліз,
Раптом дядько десь узявся і стягнув хлопчину вниз.
– Ах, розбійник! – люто крикнув, чуб тримаючи в руках,
Я навчу тебе, як красти яблука в чужих садках!
– Ой, навчіть! – Миколка пискнув – дуже хочу знати,
Як мені в чужих садках від собак тікати!

Груша і Павлуша

Мама ввечері питає синочка Павлушу:
– Як же видертись зумів ти на високу грушу?
Павлик злегка бік почухав і признавсь матусі,
Що вилазити на грушу помагали друзі.
– А додолу злазив сам? – запитала прямо.
– Ні, не сам, земне тяжіння помагало, мамо.

Матусина наука

Матуся до школи Тимка виряджає –
Був щоб чемний та слухняний, його научає.
Щоб урок уважно слухав, олівець не гриз
І щоб зошити чистенькі додому приніс.
Здивувався тут синочок і говорить враз:
– Я не можу виконать останній наказ.
Та і як таке, матусю, можна вимагати?
В чому ж я тоді, скажи, повинен писати?