Жінка-УКРАЇНКА

Оксану Радушинську шанувальники української літератури знають як прекрасну письменницю, журналіста. Але окрім всього цього вона веде ще й активне громадське життя.

Допомагати іншим не на словах, а на ділі, тим, кому може, і хто цього найбільше потребує - ось ті завдання, які вписує у свій життєвий розпорядок щодня. 

Оксано, на Вашій сторінці у Фейсбуці повідомлення про те, що комусь необхідна допомога (зазвичай хворим) з’являються частіше, ніж зразки творчості. Це тому, що Ви знаєте самі як нелегко бути з бідою наодинці? Чи тут щось інше? 

Перепостити чиєсь повідомлення з проханням про допомогу, аби його побачила якомога більша кількість людей і, відповідно, бодай хтось допоміг фінансово – це найменше, що можна зробити. Не завжди маю можливість підтримати людину грішми, то бодай допомагаю інформаційно, допомагаю молитвою і побажанням впоратися з бідою. А про те, що слово і навіть думка мають таку ж силу, як і дія, говорити не доводиться. Хоча насправді все просто: не пройди повз чужу біду і тоді є ймовірність, що й не пройдуть повз тебе, коли знадобиться чиясь рука підтримки чи просто слово.

Людська байдужість – ранить найтяжче. У Вас є від цього рецепт самозахисту, яким би Ви могли поділитися з іншими?

Немає. Та й чомусь здається, що ніколи не винайду отаку формулу самозахисту від байдужості, як і від показної жалості. Обпекти може й одне і друге. А от як від цього захищатися – не відаю. Просто пережити, перетерпіти, не озлобитися… Бо хіба можна заховати душу за якимись латами чи внутрішніми барикадами і при цьому – не зачерствіти у власноруч створеному штучному емоційному холоді? Живучи у світі людей, треба намагатися не перестати бути людиною, бо тоді байдужість стане нормою існування.

Попри певні проблеми із здоров’ям Ваша активна життєва діяльність може бути прикладом для багатьох. Звідки черпаєте сили? Хто Ваші найвірніші помічники у реалізації всіх задумів?

А хіба в когось із нас немає проблем зі здоров’ям? Просто в когось вони більш очевидні, а в когось менше. Це – певні умови, такі собі «вихідні дані», в межах котрих можна або жити, або перебувати час на світі. Мені перебувати – нудно.  Відтак фізичні умовності не стають вирішальними у питанні якості життя. Звісно, реалізовувати задуми і бути активною у суспільстві вдається завдяки підтримці батьків. Вони у мене – найкращі!

Із друзями, однодумцями від початку АТО Ви безперервно проводите різноманітні благодійні акції, збираєте кошти. Кому конкретно вдалося допомогти?

Наші акції не спрямовані на допомогу комусь конкретно. На ті кошти, котрі збираємо під час благодійних концертів, волонтери, що безпосередньо співпрацюють з військовими і знають конкретні потреби конкретних частин, закупляють необхідні речі. А, коли йдеться про виступи в госпіталях чи військових частинах, то мірилом слугують не гроші, а оплески, усмішки і очі, котрі світяться радістю після нашого концерту. Тобто, мова йде про сотні армійців. Отут, повертаючись до попереднього запитання про людей, з котрими вдається реалізовувати плани і задуми, варто просто назвати кожного артиста, хто долучався до благодійних акцій на підтримку військових. Це незмінний учасник всіх концертів, організатор схожих акцій співак Віктор Шайда, викладачі музичного училища ім. В.Заремби Марина Українець та Артем Ромасюков, юна Богдана Ясінська, скрипаль Антон Вараниця, капітан ЗСУ Олександр Петрук, директор 42 Гарнізонного Будинку офіцерів Сергій Чеплаков, котрий забезпечує акції «озвучкою», і працівники ГБО: Катерина Аргунова, Ірина Качан, Юрій Вилавський (гурт «2+3», керівник полковник Є.Блискун), саксофоністи Олег Мельник та Віталій Коваль, гітарист Павло Михальчишин, скрипалька Майя Онищук, співачки Дарія Коневега,  Олена Кузьмова, музикант-віртуоз Іван Пустовий , брати Дасюки, співаки Олег Круторогий та Наталя Кирилішина. Долучалися до акцій і народна артистка України Марія Ясіновська, заслужені артисти України Фатіма Чергіндзія і Степан Тимчишак, заслужений працівник культури України Борис Лободюк. Журналісти назвали нас «Подільською музичною сотнею». Тож виконуємо добровільно взяту на себе місію волонтерів від пісні та музики.

Знаю, що неодноразово з творчою командою були з концертами у Вінницькому, Хмельницькому госпіталях. З цього приводу у суспільстві існують різні думки. Одні говорять, що пораненим бійцям така підтримка життєво-необхідна, інші – що хлопцям, не до танців з піснями. А що на це скажете Ви?

З пораненими потрібно спілкуватися. Інколи – просто вислухати про їхні болі, про пережите (і те, що іще не скоро переживеться). А музика і пісня, надто, коли вона подарована від щирої душі, не з метою отримання гонорару, піару чи якихось преференцій, володіє по-справжньому цілющою силою. Можу сказати, що ми й надалі будемо навідувати хлопців, що лікуються по госпіталях після поранень.

Коли знаходите попри все це час на творчість?

Та це не я знаходжу час на творчість, а вона – знаходить час на мене! Процес писання – невід’ємна складова життя, тому й вплітається в щодень органічно і логічно.

Про що сьогодні найбільше мрієте і чого очікуєте від життя?

Мрію… Очікую… Живу!

А, якщо детальніше, то природно прагнеться втілення творчих амбіцій, особистісних надій, суспільних досягнень… Тільки це – по-друге-третє-п’яте. А найперше бажання, мрія і сподівання – про мир в Україні. Це те, що натепер визначальне і про що – думки, прагнення і молитви.

Тетяна Череп-Пероганич