Жінка-УКРАЇНКА

Напевно, у них був відкритий урок «на пленері», як говорять художники. Віра Іванівна Марущак, у центрі, оточена своїми вихованцями,  не кваплячись піднімається по сходинах Першої української  гімназії імені М. Аркаса, жваво щось обговорюючи. Весна вже прийшла у Сиваський сквер. Ідуть дощі, але незважаючи на це, тут завжди жваво, особливо між уроками, під час перерви.

От уже кілька років вона приходить сюди, щоб навчити майбутніх журналістів творчій майстерності й увесь цей час перебуває в оточенні допитливих очей, нескінченних запитань, невтомного спілкування. На своїх уроках член Національної спілки журналістів України Віра Іванівна Марущак не тільки розповідає учням ази теорії журналістики, не тільки запрошує відомих майстрів пера. У неї багата й особиста журналістська, а тепер уже й письменницька, практика, з роками придбаний досвід. На початку осені 2006 року В. І. Марущак - автор перших двох книг художніх оповідань - стала членом Національної спілки письменників України. Це значима сходинка у житті, якій передували пошук і усвідомлення своїх творчих можливостей, перші удачі й уроки, нескінченна дорога до досконалості.

Ще з перших своїх шкільних років Віра полюбила книги, читала запоєм спочатку дитячі, а після  - Шевченка, Коцюбинського, Стельмаха, М. Шолохова, М. Достоєвського, С. Цвейга, О. Дюма, Т. Драйзера,  й інших російських, українських й закордонних класиків які стали її незмінними супутниками життя. Родом вона з Арбузинки, де її знають і пам'ятають по дівочому прізвищу Рожкова.  Навколишній світ, сусіди, розповіді мами, перші уроки в школі наповнювали уяву дівчинки яскравими картинами, збереглися в пам'яті, щоб потім стати сюжетами незабутніх оповідань.

Її мама пережила страшні 32-33 роки й розповіді про голод, про страждання безневинних людей, вражали уяву. І разом із цим уже дорослою Віра замислювалася: як можна було мамі й іншим, які пережили це страхіття, все-таки зберегти в душі невичерпну любов до своїх і чужих дітей, до тих, хто страждає, не  стати черствою людиною.

Підсумком третьої книги Віри Іванівни «Цезар, Галка і Новий рік»» саме і стала повість «Пустеля», створена за спогадами мами. А перша книга оповідань «Вікнами до сонця» як і друга  - «Батько з Португалії»  - це яскраві, барвисті сценки з життя нашого з вами оточення, кожна з яких несе не тільки художній, але й глибокий життєвий зміст.

Працюючи редактором, районного радіо, у молодіжній обласній газеті «Ленінське плем'я»,  на заводському радіо і в заводській багатотиражці «Трибуна рабочего» Чорноморського суднобудівного заводу, відточували творче перо майбутньої письменниці,  поповнювали її пам'ять, уяву новими задумами. Письменницький погляд був притаманний все творче життя. Якось один із судноскладальників корпусного цеху побачив скромну, нерішучу дівчинку з блокнотом у руках, яка хотіла взяти у нього інтерв’ю, недбало відмахнувся, не захотів говорити з  кореспондентом заводської газети.

А запитавши прізвище здивувався:

- Так це ти  Марушак?! А я подумав якийсь письменник пише оповідання для нашої багатотиражки. Справді, крім обов'язкових тоді повідомлень про переможців змагання, юній кореспондентці вдавалося поміщати на газетних сторінках свої мініатюри, повні яскравих спогадів, вражень, любові до життя й до своїх героїв. Це запам'ятовувалося.

Так Віра подружилася ще з одним корабелом, який став    героєм однієї з її новел.

І взагалі короткі розповіді  автора це ніжні, ласкаві нотки симфонії любові, що звучить із кожної зі сторінок її книг. Дитячі мрії про велосипед або патефон, дід Ілько, що слухає патефонні платівки пісень Людмили Русланової або Леоніда Утьосова, в оповіданні «Мрія», бабуся, схожа на кульбабу, у мініатюрі «Вчений онук», філософське, глибоке за змістом оповідання «Ікона» й інші твори благословляють письменника на сприйняття кожного з героїв з великою любов’ю, і на світло його  власної душі.

 Відомий на початку минулого століття письменник Ю.К. Олеша, що починав свій творчий шлях в Одесі, автор книги «Заздрість», у своїх замітках «Ні дня без рядка» написав таке: «Сучасні прозаїчні твори можуть мати відповідну сучасну психологічну цінність тільки тоді, коли вони написані на одному диханні. Міркування або спогад у двадцять або тридцять рядків – максимально в сто, скажімо, рядків – це і є сучасний роман».    

В.І. Марущак - одна з небагатьох письменниць сучасної української

літератури, яка зберігає  вірність цьому вибраному жанру короткого оповідання, стоїть високо за  психологічним звучанням.

І дійсно, джерелом кожного з них  є почуття любові. Любові до матері до дітей, любові дружини до свого судженого, любові до свого рідного будинку, місту, Батьківщини. Її оповідання «Ніжність», «Кохання», «Пролісок», «Записка» змушують читача, затамувавши подих, перейнятися й відгукнутися цим неземним почуттям до ближнього й радісно зі  сльозами розчулення ще довго жити з цим відчуттям і вдячно згадувати про автора, що подарував радість спілкування з її героями.

Якось на одному з уроків з гімназистами вона звернула увагу на їхній інтерес до дитячих казок. Інтерес був не просто до казок як таких, а як до жанру, особливостям їхньої композиції, повчальній розв'язці. І з'явилося бажання спробувати себе в ролі казкаря, і яка радість була, коли учні, далеко не початкових класів, із захопленням слухали кожну казку.

Віра Іванівна часто свої написані, навіть не надруковані, оповідання, перевіряє на сприйняття саме в класі. Діти не вміють лукавити, вони не висловлюватимуть награну цікавість, якщо її не буде. І тому як приємно авторові бачити їхні розумні очі, чути їхній схвильований подих під час читання й вдячні оплески, запитання, побажання.

- Уже готовий до друку  збірник казок, - говорить  Віра Іванівна, - і продовжую працювати над сюжетами  майбутніх коротких оповідань.

-А не виникає бажання попрацювати над більшим художнім полотном? - запитую.

- Уже написана одна повість,  імовірно візьмуся й за більший жанр, але мій головний  - оповідання у якому можна скільки ж висловити, як і в романі, - посміхаючись відповідає вона.

А ще Віра Іванівна Марущак  уже підготувала до друку посібник із журналістики, в якому в якості методичних і практичних порад, рекомендацій увійдуть її спостереження, висновки з педагогічної роботи в гімназії.

Шкільний день короткий, після обіду у класних кабінетах та в коридорах гімназії тиша  яка дозволяє підсумувати зроблене, подумати про плани на завтра. По одній з алей скверу вона не кваплячись іде до тролейбусної зупинки. Її очі повні ніжністю, любов'ю, що як живе джерело ,несе радість і натхнення учням, всім, знаючим її, що читає її книги.

                                                                              Валерій ФАЛЬОВ,

                                                                              журналіст