Жінка-УКРАЇНКА

* * * * *

І раптом стане місяць молодим.
І я тебе захочу і окрилю…
На цій дорозі, що, звичайно, в Рим,
Побудь зі мною довше, хоч на милю.

Побудь моїм. Хоч серпень перестиг.
Куди його? В які убогі вірші?
Побудь. Хай встигне щастям прорости
Моя любов, насіяна рясніше

Осінніх страстоцвітів і гербер…
Я все ще хочу спогади – в портрети.
Але зрадливо сіпається нерв
Десь біля серця, що воліє вмерти.

Бо так і не спитало у синиць,
Як від обрубків крил сцілити спини…
А сьоме небо потекло з зіниць
Під ноги… в порохи… аквамарином…

* * * * *

Усе роздробили мільйонами протиріч.
І розум так низько, так глибоко закоравів,
Коли переможно, пречорно осіла ніч
Тобі попід очі, мені – у ранковій каві.

О, як я затерпла від чорних твоїх появ.
О, як та корона царівну тримає тяжко…
Шептав-ворожив – ніби волю мені закляв.
І я вже ніколи – за межі цієї чашки.

І я не зречуся. Дивитимусь на замок.
Ти серцем моїм обирався на вічну владу…
А крихітний янгол клює золотий пісок
З моєї молитви за того, хто тричі зрадив.

* * * * *

Так розкроїв, немов шукав основу…

Переродившись всоте і померши,
Душа згадає вістря твого слова –
Довершене… довершене… доверше-

Не сісти, мов голубка, на рамено,
З очей тобі не спити трохи жалю,
Бо нелюбов, пульсуючи у венах,
Зашкалює… зашкалює… зашкалю…

Є стільки фальші, бо нема бажання
Налити щастя, як вина, у будні…

І лиш за правду першого торкання
Не судять… не судимі… неосудні…

* * * * *

Вона захмеліє і скаже, як сильно хоче,
Щоб дотиком ніжним ти всю її перевершив.
Лиш сіпни за нитку – і лялька заплющить очі.
Веди, ляльководе. Сьогодні ти в неї перший.
Бреши, ляльководе. Бреши їй, що свято буде,
Що ти їй мотуззя відпустиш наполовину,
Допоки світанок гарячі тіла остудить.
Допоки уста ще від поцілунків винні
І може, уперше озвалося…десь у грудях…
Малюй, ляльководе, їй лілію на коліні
Вологим мізинцем, умоченим в каву свіжу
Повільно-бентежно, мов кілька хвилин до страти…
– Ослаб мені нитку, що впоперек сонце ріже,
Бо так заважає…
– Кохатися?
– Ні… кохати…

* * * * *

Хай вона тобі буде спокутою і причастям
Після тих, що крізь тебе пройшли, надірвавши струни.
Відчувай її тонко, мов перше пришестя щастя
Юне…

Опускай її з неба, як мрію, в шовкове зілля,
Ворожи, мов над квіткою, так боячись зім’яти.
Хай запахне під нею премлосно до божевілля
М”ята…

Хай вона тобі вірить, як вчора вітрам-блукальцям.
Розірви їй на плечах зав’язане так уміло.
Надивись до знемоги, як жадібно ловить пальці
Тіло…

Не зречися опісля… Як витече разом з ніччю.
Тихим горлиці зойком уляжеться на покоси…
Завтра сонячних зайчиків змиють з її обличчя
Роси…

* * * *

Простирадла сповзали лавиною по узгір’ях
Худорлявих плечей недолюбленої богині…
Їй би когось зустріти,
аби розірвав сузір’я пережитих відречень
і дав їй свободу нині…
І дозволиши пальцями ковзати по щетині,
Сам навшпиньки стояв і ловив невагоме пір’я.
І здавалась вона йому птахом, хоч трохи синім…
З надвечір’я…

Їй би ласки такої, щоб тілом ішли мурахи
Аж до вигину шиї…
Мовчання свого утому
Їй би золотом в море – аби повернутись…
Птахом.
Їй би каменем в Лету, бо пам’ять –
страшна судома.

Їй би кусник солодкої згадки…
На потім. До чаю.
Їй би ніжності трохи мурчанням кота у постелі
У пустелі її величезного зимного раю,
Де зі стін глухота облупилася разом з пастеллю…

А десятий…
якийсь там…
вже наново ліжко стелить…
Що він знає?

* * * *

То є дикунство – вбиватися саме так,
Так розкладатись на гранули і на опції.
Любиш його – мов викохуєш в собі рак,
Серце згодовуєш – кожної ночі порція.
Ось половина зосталася. Економ.
Ще протягни ненормальною і хороброю…
Ти само-згубиця… Серця твого розлом
Так кровоточить, немов розірвало обрії.

Вітряно б’єшся в мальовані вітражі,
Спогадів напиваючить психотропами…
Як тобі, жінко, добути на цій межі,
Де метастазами трави зрослись зі стопами…

* * * * *

Ще утрамбується.
Ще наросте трави.
Ще заспокоїться.
Тільки у мозок лізтиме спогад про нього…
Отямся
і перерви, наче вагітність,
бо раптом народиш
і с т и н у,
що
     вже
          немає
               тебе
                    у його
                         думках…
Вен перехрестями відчай блукає гостро.
Випусти пам’ять
крізь розрізи на руках.
Просто…

* * * * *

Бачиш?
Сонце не доходить до серця,
бо ш т у ч н е дихання ляльки
між рипучими пружинами і твоїм торсом…

Старий кінь не псує нервів,
копитами вибиваючи ритми забутого
н е д о к о х а н н я
на боковинах хиткого човна…
усі простирадла спущено…
Борозда зорана…

Ортопедам сподобалась би твоя спина –
крива, небезпечно вигнута
над багаттям її молодого тіла визнай –
танець животів не запалює…

пристасті – сліпі, мов привиди
за фіранками в сірі горохи,
горохами моїх сліз вляжуться
на кахлі у ванній кімнаті,
що пахне зрадою,

як подряпина та твоєму плечі
від ляльчиних пазурів.

* * * * *

Безголово,
     Бездумно,
          Запійно,
               Рожево,
                    Сміло
Її ніжність пройшла па пуантах тобі по тілу.
Не по справжньому так,
Ніби бавлячись у романтику…
Відпусти її вранці летіти, куди летіла.
З мотузків її сукні на спині зав’яжеш бантиком
Міні-крила…

* * * * *

Ти мене ще близький.
Ти мені ще пульсуєш поміж
                            зашкарублих світів.
Ти в мені ще зітхаєш старо…
Ти мені ще кровиш.
Ти мені ще таки судомиш.
Ти мені ще гірчиш тютюнового листя згаром
на безкровних губах, що забули торкань причастя
                            до гарячих ключиць…
Ти тремтінням весни нагої
у мені ще цвітеш первоцвітовим первощастям.
Ти в мені ще течеш десь так глибоко під корою.
Гуснеш соком кленовим.
Тромбуєш моє терпіння.
Ти мені ще мовчанням випалюєш серцевину.
Ти мені ще…
А я?
Я тобі вже – так осіння
                            тепла згадка зі скрині
Із запахом нафталіну…
Я тобі неможлива – як бігати на колінах
по камінню…

* * * * *

Є примари – яких свічада не віддзеркалюють.

Є кохання, в які повернешся – пахне ладаном.

Є сліпі, що читають пальцями – мов розпалюють,

І померти б отак, підставляючи теплі впадини.

Є напруги – яких до ранку не переміряти.

Є безсоння – з яких не вибратися тверезими.

Є бажання дивитись в сутінки і не вірити,

Що він вийде крізь пори шкіри.

Разом із березнем…

* * * * *

Полікуй мене, лікарю… Десь між дурманом м’яти
Є від губ його опік – маліший зернятка рису.
Робить справжньою. Знаєш, як боляче розробляти
Два рахітні крила, що на шиї в замок зрослися.

І не можна роздерти їх наживо, без наркозу.
Як не можна, напевне, казати йому про тебе…
Я коли з ним відверта – мені віднімає розум.
Ти знеболиш мені другу спробу упасти з неба?

Порятуй мене, лікарю. Бачиш уже хитає.
Поки я ще не вию вовчицею в кілька терцій,
Бо одне його слово загусло – і розриває.
Розімни мені, може, той солод навколо серця.

Залікуй мене… тільки будь ласка насмерть, бо знову
Я не схочу справжніти, розмерзнутись у зіницях…
В тебе, лікарю, пальці, як в нього – такі нервові –
Нетерпляче заплуталися у поділ спідниці.
Я тобі дозволяю тримати мої сідниці…
При розмові…

* * * * *

У мене тут сонця – аж скапують очі золотом,
Аж груди прогріло проміння його розсміяне.
І осінь видзьобує час із горіхів колотих…
А в тебе там осінь? Яка, розкажи?
– Розстріляна.

Розстріляна осінь – прострелені крила крицею.
Простреленим крилам не зміряти синь оголену.
Прибилася куля – забилася під ключицею.
Така мені осінь – гірким на зубах знеболена.

І я вже метал. Але доки за мене моляться,
Тримаюся купи, проклеївши рани вірою…
А в тебе там осінь видзьобує день, мов горлиця,
З руки, що прозора – аж видно життя під шкірою.

Яка ти сьогодні? Про що тобі жовтень каже?
Проси свою осінь, напоєну сонцем вранішнім,
Щоб потім наснилася янголам в камуфляжах –
Вчорашнім, сьогоднішнім, тільки нехай – не завтрашнім…

Живим повертатися – чорними, та щасливими.
Живим із коханими падати в трави скошені,
Де осінь твоя, що так рясно вродила сливами,
Їм щедро і синьо виповнює миром кошелі…

* * * * *

Вже везуть із війни додому…
А здавалось – вічний він.
Їй би врізатися з розгону
До стіни зустрічної.
Чорним криком на землю впасти
І навік затихнути.
Передчасно у позачасся їй
Ще до нього встигнути б.
Розірватися, мов граната
На дрібні кавальчики…

…Янголя, що чекає тата,
Порахує пальчики…
Мамо, казку…А розпач важко
Б’є металом в голову…
Груди татка зловили пташку.
В неї крильця з олова…

* * * * *

Я хочу вийти з бронежилета
І щоб на вулиці – мир
І всі ми тим миром, як медом,
Щедро мазані…

А той, хто цілиться в Бога,
Каже: здавайся вже,
Бо мирова з совістю
Не підписана

* * * * *

Гобелени наших почуттів
Вигорають від палкого місяця.
Просто щезну. Все, як ти хотів…
Поки два кохання перебісяться,
Я на цих полотнах ще живу.

Щастя зимне і маленьке дуже
Жабенятком плигнуло в траву,
Розхитавши зорі у калюжі.

Сумніви пройшлися, як вогонь
По садах квітучих і зелених…

Випадаю зіркою з долонь.

Сумно.

Вигорають гобелени.

* * * * *

На цій землі занадто парко.
Вона всідається на плити.
Вона закурює цигарку.
Ще вчора кинула палити.
Ще вчора кинула кохати.
Струсила розпач в попільничку.
Бо він – її остання втрата.
Бо він – її найгірша звичка.
І може, найпалкіша мрія.
І спрага…мабуть невтолима.
Вона заплаче, бо не вміє
Як він, пускати кільця з диму…

* * * * *

Подуєш на воду, обпечений на молоці.
Любові шукаєш, бажаєш її, наче свята…
А я просто зморшка. Я в тебе живу на щоці
І знаю всі пальці жінок, що тобою крилаті.
Я знаю всі пальці, що гладять тебе по лиці…

Бо так захотіла – у тобі, з тобою навік.
Я так не хотіла – настільки глибоко і гірко
Кохане обличчя черкнути кутами, як зірка,
Згораючи смутком таким, що аж небо пропік.
І голос пропік… Оніміло усе ще кричу,
Кричу, розрізняючи пальці усіх тих любовей.
І корчусь зміїно під ними від страху і болю…
А раптом розгладять? Не вислизну і втечу.

Вони не розгладять. А я із під них – ну, ніяк.
І вже не ревную. Навіки з тобою…Скоріше
Мене під долоню сховай потаємно від інших.

Я сум поцілунку, що так невиправно закляк…
Я зморшкою просто… За всіх і назавжди рідніша…