Жінка-УКРАЇНКА

З цією письменницею я мріяла познайомитись давно. Двадцять перший книжковий форум став і для неї і для мене першим, тому побачились ми саме у вересневому Львові. Вже тоді я знала, що розповім читачам про цю особливу жінку, але коли зимовий Чернігів подарував ще одну зустріч ( 13 грудня Світлана Талан провела автограф-сесію в книжковому  магазині Клубу Сімейного Дозвілля), збагнула, що час.

Якщо окреслити життя людини кількома реченнями, то інформація про Світлану Талан буде виглядати так.

Світлана Олегівна народилась в сім’ї сільських вчителів. До речі, в перший клас пішла на Чернігівщині в Новгород-сіверському районі.

Закінчила восьмирічну школу в селі Перемога Глухівського району Сумської області, продовжила навчання у Баницькій середній школі. У 1983 році закінчила Глухівський педагогічний інститут. З п’ятнадцяти років почала працювати позаштатним кореспондентом районної газети. Багато років віддала роботі з дітьми. Працювала вихователем у дитсадку, потім – учителем початкових класів. Зараз мешкає у м. Сєвєродонецьк Луганської області.

Але з вами я можу поділитись власними враженнями. Після особистого спілкування в пам’яті насамперед лишаються її очі, бо коли Світлана Олегівна уважно дивиться на когось, мимоволі почуваєшся героєм нової книги. Справа в тому, що Світлана пише в жанрі «реальних історій», хоча з посмішкою зізнається, що перші романи писалися російською мовою і були… про кохання. До речі, три з них видали нещодавно в Канаді, але український читач знайомий, насамперед, з творами, осердям яких є гостросоціальні теми.

Не дивуйтесь, але за кожною з книжок ховаються цілком реальні люди та реальні історії, тому читач, взявши до рук будь-який роман Світлани Талан, отримує унікальну можливість зазирнути в чуже життя і не повторити помилок у власному. Але, як на мене, головна складова вражаючих тиражів письменниці - «емоція». Авторка зізнається, що кожну історію пропускає крізь себе й занурюється у свідомість персонажів настільки, що деякі приходять у сни такими, якими вона їх створила, але то й не дивно.

Працюючи над рукописом, Світлана Талан присвячує себе тексту цілком. На питання про натхнення відповідає просто: «Муза не любить ледачих», адже сама для себе давно визначила певну кількість сторінок, які обов’язково має написати за добу. Ідеї, діалоги, епізоди з’являються навіть вночі, їх вона нотує на папірцях, розкладаючи згодом на робочому столі у лише їй відомій послідовності. Сама ж і жартує, що рідним не дозволяється і дихати поруч, аби нічого не порушити.

Ота писанина і є її творчими «кілометрами», бо, як виявляється, коли порахувати написане кульковою ручкою, отримаєш вражаючу відстань. Сьогодні Світлана Олегівна посміхається, згадуючи, що перші рукописи взагалі писалися від руки на звичайних аркушах А4. З того часу, до речі, письменниця визначилась з різновидом улюблених ручок, бо чорнила в них пишуть легко й «встигають» за швидкістю думки. Ось таким дивовижним чином нараховуються нові та нові кілометри історій, у яких віддзеркалюється  людське життя, а зупинки робляться всього на кілька днів. Як правило, це трапляється, коли робота над черговим рукописом завершена, а робочий стіл письменниці дивує чистотою і впорядкованістю, аж доки…  не зароджується ідея для нової історії.

Перша книга Світлани Талан без перебільшення розчулила тисячі сердець. Зізнаюсь, що «Коли ти поруч» є чи не найпопулярнішим романом серед юних читачів нашої бібліотеки. Дівчатка організовували справжнісіньку чергу, аби виловити текст. І це не може не тішити. Книга допомагає по-новому поглянути на страшну хворобу СНІД, викликає співчуття до ВІЧ-позитивних людей, які живуть з нами поруч і потребують допомоги. Недарма рукопис здобув окрему відзнаку на конкурсі «Коронація слова» від фонду Олени Пінчук Анти-СНІД «За найкращий роман на гостросоціальну тематику».

Запевняю, окремі епізоди роману торкнуться вас, мов оголеного нерву, а сльози заважатимуть читати. Світлана Олегівна зізнається, що отримала купу вдячних листів. Комусь ця історія допомогла пережити особисту життєву драму, хтось став волонтером, хтось замислився, а чи не почати й собі писати. Авторці особливо дорогі листи від підлітків з однієї російської виправної колонії. Молоді люди після прочитання роману зрозуміли, що можуть розпочати життя з чистого аркушу, тоді як, у головної героїні книги другого шансу не було.

Хто ж стоїть за цією історією? Дві реальні дівчини. Про першу Світлана Талан почула в потязі від зовсім незнайомої жінки. Пасажирка поділилась власним болем, адже їхала до помираючої дочки попросити пробачення за те, що відвернулись від дитини і не підтримали у страшній біді. Дівчина надавала першу допомогу постраждалим в аварії і як «винагороду» отримала статус ВІЧ-позитивної.

З другою героїнею Світланку Олегівну познайомив собака. Не дивуйтесь. У письменниці є домашній улюбленець. І якось, вигулюючи песика, вона познайомилась з молодою жінкою, котра теж тримала за поводок чотирилапого розумника. Зустрічі стали частими, жінки почали впізнавати одна одну, вітатися, розмовляти про собак. Світлана Олегівна помічала, що нова знайома навіть у спеку була вдягнута у закриті вбрання. До речі, одяг був дорогим, відомих брендів, от тільки ніби «відставав» від сьогодення на три-чотири роки.  Через кілька місяців молода жінка попрощалась, зауваживши, що Світлана Олегівна скоро її не побачить. На питання чому, дівчина відповіла, що помирає. Коли ж підняла краї одягу, оголились страшні рани. Тіло заживо гнило. Це був СНІД. Виявляється, що красуня робила успішну кар’єру моделі, використовуючи спокусливе тіло, а в результаті отримала ось такий подарунок. Вирішила, що нічого не робитиме, а просто проживе той час, який їй було відведено. Згодом Світлана Талан побачила вже знайомого собаку, якого цього разу вигулював молодик. Він і повідомив, що спільної знайомої  не стало.

Історія справила настільки глибоке враження, що Світлана Олегівна вирішила розповісти її людям. Саме так з’явилась книга «Коли ти поруч». Авторка написала роман двома мовами, і обидва варіанти були надруковані харківським видавництвом «Клуб Сімейного дозвілля», зарахувавши Світлану Талан у рейтинг найуспішніших письменників України за версією журналу «Фокус»

Друга книга «Не вурдалаки», мабуть, найбільш автобіографічна. В ній ідеться про покоління людей, дитинство і юність яких скалічила війна. Вони не мали найнеобхіднішого і працювали до повного виснаження, щоб підняти країну з руїн. Вони вірили, мріяли, закохувались. Не вміли просити, натомість уміли віддавати.

Батьки письменниці належали до цього покоління. І коли вже в сучасній Україні цим людям почали виплачувати компенсації у розмірі тисяча гривень, батько письменниці довго зважувався, а коли таки пройшов пекло чиновницьких папірців, настільки розхвилювався, що серце просто не витримало. Через деякий час Світлана Талан потрапила до судової будівлі і на власні очі побачила черги змучених старих. Коли ж з якоїсь кімнати визирнула жінка-суддя й, зауваживши велику кількість відвідувачів, вимовила вбивчі слова: « Які ви діти війни? Ви – вурдалаки!», Світлана Олегівна вже знала, що її майбутній роман називатиметься «Не вурдалаки»

Ось так спершу з’явилась назва, а вже потім ідея написати про це дивовижне покоління. В основу книги лягли спогади мами, якій Світлана Олегівна систематично телефонувала, збирала інформацію й опрацьовувала.

«Не вурдалаки» розчулять читачів різного віку. Старше покоління свої враження, зазвичай, вміщає у кілька слів «так воно і було», а молодше ніби заново «знайомиться» зі своїми рідними. Світлана Олегівна згадала випадок, коли їй зателефонувала молоденька дівчина, представилась і довго дякувала за цю книгу, бо прочитавши роман, за один день розцілувала свою бабусю й сказала стільки теплих слів, скільки до цього не говорила, мабуть, за все своє життя.

Третя історія носить назву «Помилка» й оповідає про трагедію наркозалежних людей та їх близьких. Вона видана українською та російською, так само, як і «Не вурдалаки». На одній із творчих зустрічей Світлана Олегівна познайомилась з молодиком, якому вдалося видряпатись із пекла залежності. Він здобував медичну освіту, мав перспективи, плани на майбутнє, але наркотики не просто змусили відмовитись від усього, а кинули на самісіньке дно, де можна було вбити і рідну матір, тільки б вдалося отримати чергову дозу. Що коїться зі свідомістю і тілом? Яким є існування залежних людей? Світлана Олегівна намагалась знайти відповіді на питання у книзі, після прочитання якої до неї звертались рідні наркоманів і дякували, адже тепер їм було простіше зрозуміти їх стан і відчуття.

Книга «Розколоте небо» з’явилась у книгарнях восени, а презентована була у Львові на книжковому форумі. Йдеться чи не про найчорнішу сторінку історії нашого народу, яка так чи інакше, але відбивається в  генетичному коді цілих родів. А як інакше, коли було знищено мільйони етнічних українців? Жорстоко й цинічно стерто з лиця землі. Без зброї, без кровопролиття. Просто заморено голодом.

Над цим романом письменниця працювала, мабуть, найдовше, адже довелося перечитати стоси документів, зібрати спогади очевидців, творчо опрацювати й донести до сучасників гірку правду. «Розколоте небо» розповідає про голодомор на Луганщині. Світлана Олегівна обрала  вигадану назву села, уявно визначила географічне розташування поблизу сучасного містечка Щастя й дала відповіді на десятки питань «Чому?». Чому в одних районах вимирали ці села, а в інших люди якось виживали? Чому за 50 кілометрів у Ростовській області подібного страхіття не було? Куди зникали продовольчі запаси? Що довелося витримати людям?

Відверто зізнаюсь, роман вражає, викликає шквал емоцій, шокує. Після прочитання кілька тижнів насолоджуєшся їжею у прямому сенсі й дякуєш за те, що маєш. Історії, котрі згодом стали художнім текстом, бентежать настільки, що забирають сон, адже все оте жахіття відбувалось насправді! І дітлахи, котрі кусають свої рученята і п’ють власну кров, або визбирують хлібні крихти з рота вже мертвої бабусі. І матері, які наважувались на ходу  закидати своїх дітей до товарняків, котрі йшли до Росії, бо там, у притулку,  з’являвся бодай шанс вижити, дарма, що ось так, у повному незнанні, де твоя кровинка і з ким, аби лиш вона жила. І хутори, у вікнах яких – жодного вогнику, бо нема кому запалити. Вимерлі всі. І вітер доносить запах смерті, а ховати теж нікому. І рецепти страв з нічого - трави, кори, коріння. І люди, яким не вистачає сил, щоб просто… жити.

російськомовний варіант книги має з’явитися у 2015 році. Звичайно, хтось може дорікнути, мовляв, навіщо? Без того невесело. Але ні. Подібні книги потрібні. Ми маємо знати свою історію, аби не допустити подібного знущання НІКОЛИ. Адже історія – вперта пані, вона знову і знову вчить, хто твій ворог, а хто друг. Шкода тільки, що за свої уроки вимагає зависоку плату.

Хоча… це вже нова історія. Та, яка сьогодні лежить у записах на робочому столі письменниці з Сєвєродонецька. Світлана Олегівна зізналась, що на черзі був абсолютно інший замисел та інша книга, однак буремне сьогодення надто настирливо постукало у двері й попросилось на поріг. Їй доводилось годинами розповідати, переповідати знайомим та близьким про життя в окупованому Донбасі, а згодом прийшло усвідомлення, що ТРЕБА написати книгу й розповісти одразу всім. Щиро зізнаюсь, мені навіть уявити страшно, про що в ній ітиметься. Нам усім важко це уявити, бо ми прокидаємось і засинаємо у тиші власної оселі, під ногами не двигтить земля, а з неба не сиплеться смерть. Найстрашніше, що маємо, це – списки втрат наших хлопців. І хто в тому винен? І коли це скінчиться?

 Не знаю, чи є ці відповіді в новому кілометрі записів Світлани Талан, але дуже хочу вірити, що там є Віра, Надія, Любов і Мир. Останній нам потрібен, як ніколи…

Олена Печорна