Жінка-УКРАЇНКА

«Склалося так випадково, що я мав опосередкований стосунок до публікації оповідань Іванки на сторінках «Золотої Пекторалі», потім разом із Володимиром Погорецьким давав рекомендацію у Спілку письменників, тепер ось прочитав її книгу. Те, що не відразу прочитав, теж є добре для мене, – принаймні враження свіжі й незатерті.»

«ВИ КОЛИСЬ ЧУЛИ, ЯК ДИХАЄ ПОСМІШКА?»

Іванка Стеф’юк. З гостем за руку.  – Тернопіль: Золота Пектораль, 2013. – 160 с.

Це перший пробний тираж цієї книги, яку я тримав у руках ще у вересні 2013 року на Львівському форумі. Минулого року появився додатковий тираж книги вже з назвою «За руку з гостем», вихідні дані, здається, ті самі, і сторінки також. Маю і те видання, але хтось взяв читати і, біда, ніяк не віддає книгу. Ще скажу, що це книга є першою якісною ластівкою видавничого проекту «Золота Пектораль».

Саму Іванку я вперше бачив улітку 2009-го у Кобаках, коли село відзначало 135 років від дня народження Марка Черемшини. Вона тоді була студенткою 2 курсу української філології Чернівецького університету. Її творчим опікуном  і добрим наставником залишається Марія Равшер, колишня вчителька із села Кобаки, добрий знавець творчости Марка Черемшини.  Сьогодні Іванка вже є журналісткою, фотомоделлю і, заодно, аспіранткою Чернівецького університету, яка пише дисертацію про Марка Черемшину. Чи напише Іванка дисертацію, і чи буде ця дисертація проривом у черемшинознавстві, – не скажу. Правду кажучи, не цікавлюся. Але знаю, що ця дівчина є надзвичайно обдарована творчо, і, якщо планида складеться добре, ми про неї ще не раз почуємо. Принаймні, цього я би бажав Іванці Стеф’юк (подейкують, вона є небогою відомої оперної співачки Марії Стеф’юк, якщо се правда, то мене тішить талановита родинна генетика).

Склалося так випадково, що я мав опосередкований стосунок до публікації оповідань Іванки на сторінках «Золотої Пекторалі», потім разом із Володимиром Погорецьким давав рекомендацію у Спілку письменників, тепер ось прочитав її книгу. Те, що не відразу прочитав, теж є добре для мене, – принаймні враження свіжі й незатерті. А щодо відкладання з читанням, – то такий у мене своєрідний страх читацького розчарування сидить. Але відразу скажу, що у випадку з книгою Іванки, мої «читацькі страхи» не оправдалися. Це добротний пласт української прози з її простими, майже невигаданими сюжетами, з добрим чуттям мови і органічним використанням гуцульського діалекту, з наскрізною етичною настановою, яка прочитується із творів, а не зі спеціальних  дидактичних настанов чи закликів.

У книзі маємо 20 оповідань. Їхній сюжет переповідати немає потреби, але в своїй основі – це сучасні історії героїв, молодих і зрілих, які живуть у горах, – не так, які закохані в гори, – і самі намагаються бути такими ж відкритими і безпосередніми, як сама природа.

І хоча мене важко чимось розчулити, але декілька історій цієї книги, при всій простоті їх викладу, мене розчулили і майже схвилювали своєю безпосередністю і правдою ситуації: «Дикий когут», «Люби-мене», «Самі Павлики», «Вероніка», «Гертруда»…

Особливість цих оповідань Іванки Стеф’юк – їхня простота і якась гуцульська мудрість розлита у них. Не скажеш, що ці оповідання написані молодим автором. Окремі фрази, немов вилиті народні афоризми чи народна мудрість.

Мова легка, ритмічна, метафорична, гуцульський орнамент доречний і колоритний, діалоги живі, динамічні. Ось декілька фрагментів: «Купайлова ніч ходила та й ворожила, чари землею сіяла, трави зорями золотила, у росах купала. Вітром над ними шептала, на любов приговорювала. І саме цієї ночі любов над землею так низенько літала, що навіть у руки давалася. А люди й ловили, до хати приносили, птахою тою життя зігрівали, а зорі падали, купай лові зорі падали ну зовсім як в серпні: рясно, повільно, одна за одною…» («Люби-мене»); «І чого так та хвоя пахне, та де пахне – говорить: пошепки, як лісовий дух. А вечір насипає вино у мальований горнец і на „дайбоже“  з потемками п’є, а вино то черлене… Зірки пристигають – до води кліпають, до отави скошеної під лісом поморгують. І кінь розсилений гривою трясе. Там місяць зблисне – тут вітер свисне… Ліс. Лиш то, що шепче, але потихо» («Файна дівка»); «З чісом ти знов спробуєш ту свербивуску, але вже так, єк то мало бути, і вна вже не вколе, і свербіти не буде. А’чуй, їка запашна. То шо житє кістку підкладе замість винної єгоди – таке не раз буде. Виглідає на одно, а спробуєш – саме смітє. Але не шукай в собі злости на кішке життє, а чікай того чісу, колт тобі запахне тепленьков гербатов, а ти нап’єшси її тий аж тоги вчуєш, їке то житє. То байка, шо коле, зато потому нагріє» («Хитра ягода»).

Герої оповідань – спраглі любови і світла. Навіть, якщо в житті їм не вдавалося так твердо пройти, все одно в них живе туга добра. А ще маємо у них пласт гуцульського мольфарства, знахарства, відьомства, – але всі ці історії, попри певне нагнітання і драматизм чи навіть трагізм ситуації («Лялька-полонянка»), – є історіями перемоги світла і добра. Можна дорікати Іванці  за деяку авторську сентиментальність і схильність до романтичної патетики. Але якщо пам’ятати захоплення Іванки творчістю Марка Черемшини, тоді стає зрозуміло, що вона продовжує велику традицію в українській літературі, де маємо такі імена як Юрія Федьковича, Марка Черемшини, Онуфрія Мамчука, Параски Квітки-Горицвіт, Василя Шкургана…

Переднє слово написав талановитий письменник Василь Шкурган і теж відзначає авторську позитивність і енергетичну самодостатність творів («Будьте її гостем»). А сама Іванка у слові «Від автора» акцентує ще на сюжетній самостійности: «Звідки взялися сюжети? Не з вимислу, бо не намагалася витворити їх штучно, не думала над ними. З життя, але не мого чи ще чийогось конкретно, а з життя взагалі, з відчуття світу: інтуїтивного, апріорного. А тому хочеться, щоби мої тексти жили без автобіографічних паралелей». Вона ж вказує на повноправне співавторство книги художниці Олі Гордійчук та фотохудожника Романа Пазюка.

Щось ще хотів сказати, але забулося. Ага. Ці оповідання треба читати поволи. Можливо не як казки на ніч, але як гуцульські оповідки-бувальщини, яких не може бути забагато на один раз. Ними треба насолоджуватися і смакувати мову творів (Іванко, творів, не текстів! Принаймні, у тебе це таки твори). І повірте, після прочитання залишається відчуття екзистенційного суму і бажання християнської  любови. Не віриться, що в нас є ще така література і народжуються такі автори…

Євген Баран

http://zolotapektoral.te.ua