Жінка-УКРАЇНКА

Осінні квіти

Той час тягнувся якось довго,
Бо вже й ромашки встигли відцвісти,
По їх пелюстках відступало літо,
І осені виднілися  сліди.

В садах потроху розпускались хризантеми:
Рожеві, білі, жовто-золоті –
І душу сповнили пусті надії,
Що ми зустрінемось у ті чарівні дні.

Гвоздики голови ще не хилили,
Та осінь розгулялась не на жарт,
З тобою ми побачитись хотіли,
Але почався зразу фінішем наш старт.

Зірвав пелюстки буйний свіжий вітер
Із зачісок тих панночок троянд,
І покружляв їх, наче ненароком,
І кинув вниз, чекаючи команд.

Той час тягнувся якось довго -
Вже квіти всі осінні відцвіли,
Далеко за горами бродить літо,
А де тепер є я, а де є ти?

Вона була закохана у літо

Згубили цвіт замріяні дерева,
Потроху поклубились спориші,
Вона була закохана у літо,
А він був літом у її душі.

Коли сп'яніли ночі від любові
Солодкими медами до межі
Зійшлися в танці літо із весною,
Але поснули дуже скоро мов чужі.

Окуталась вона цвітінням яблунь,
Його не ждала – тихо одцвіла,
Затьмарена безумством ошалілим,
Було то мліла часом, то жила.

Вона без тями полюбила  літо,
Жаркі самозакохані вуста,
Та з кожним днем відходила у безвість
Ще юна і закохана весна.

Останній вальс

У пелені клубистого туману
Ми ніжномрійно танцювали вальс,
Мелодію нам трави нашептали
І непомітно зупинили час.

Нас у коханні покупали роси
І сонце цілувало у чоло.
Ми танцювали, танцювали, танцювали!
А зараз не згадаєм, що було...

Ледь-ледь  до нас підкралась буйна осінь,
Зібравши від кохання всі плоди,
Вона втекла і вітру наказала
Пожовклим листям замести сліди.

Кохання наяву

Таке, мабуть, буває тільки в сні,
Бо наяву, не знаючи любові,
Мене ніхто не спалював в огні
І душу залпом не спивав до крові. 

А я вже встигла оп'яніти вкрай 
Від твого голосу і пристрасних цілунків,
Мій ніжний цвіте, лиш не опадай,
Дорожчий ти мені усіх дарунків. 

І серце тріпотить, як лист осики,
Коли вривається до тебе по ночах. 
Таку любов оспівують музики,
А я втопаю у твоїх очах.

Давай тепер перейдемо на «Ви»

А жить без тебе просто неможливо,
Пробач, я знаю, я уже іду…
І зачинилися навік ворота раю –
Це ж я сама собі накликала біду.

Мене ти знать ніколи не захочеш,
Але казав колись таки любив.
Тепер чужі, чужішого не маю,
Тебе не слухала, а ти ж мене просив.

Тож марно сподіватися не буду,
Давай тепер перейдемо на «Ви».
На вас я права більше вже не маю
Ви щастям у житті моїм були.

Не кохана

Не кохана я для тебе,
Не кохана,
Я ніхто в житті твоєму,
Я ніхто,
А на серці залишилась рвана рана.
Замерзаю я без тебе, дай пальто.

І не гріє тепла кава вже,
Не гріє,
Не підійме смутний настрій
Те вино,
На очах сльоза холодна зріє.
Знаєш а без тебе як воно?

І ніч. І темінь. Й зірвана стежина…
(Байдужість як форма порятунку загублених душ)

І ніч. І темінь. Й зірвана стежина...
Як боляче я впала на асфальт,
Іще жива, та крила надломила,
І вільно дихать заважа кобальт. 

Кружляють зграї вороння у небі,
Зробилось чорним все, що не цвіло,
А я іду по ламаній потребі 
Когось любити – це найтяжче зло. 

Спитать кого немає, де я буду,
Всі зайняті, у всіх свої діла. 
Байдужа сутність – без емоцій люди,
Байдужі люди – без душі тіла. 

Ішла я по дорозі – заблудилась,
Мене впевняли, що вона одна,
Довіра впала в прірву і розбилась,
Я споглядала, як вона вмира. 

Вмирає все: й образа, і людина,
То рана вже ніяк не зажива. 
І ніч. І темінь. Й зірвана стежина...
Як боляче я впала, я жива!

Милі очі

Не дивіться милі очі
У мою розбиту душу,
Я вас палко покохала,
Та уже забути мушу.

Не всміхайтеся глузливо,
Самоцвіти потьмянілі,
Та ж колись я в вас втопала!
А тепер ви омілілі.

Розчиніться, наче зорі,
Ви в ранковому серпанку,
Я закрию своє серце,
Мов розпахнуту фіранку.

Як дано – колись забуду,
Може, вас, о милі очі.
Тож не треба більш ніколи
В снах являтися щоночі!

Ви вже іншу покохали
І живіть собі щасливо,
А на мене не дивіться 
Так журливо, так журливо…

Печально так, коли зітхає осінь…    

Печально так, коли зітхає осінь
І пригорсті дощу кида сльозливі,
Закінчилась любов - небесна просинь...
А все ж з тобою ми були щасливі!

І дивно спам'ятать оте торішнє,
І запах осені минувшої зів'ялий - 
Твій образ закарбований і грішний,
Мій погляд необдумано зухвалий.

Тут невдоволено насуплюється небо,
А там привітно золотились трави.
Ця осінь нам чужа - жалю не треба,
Любов вже не моя, її украли.

Persona non grata

Згадай мене колись за надцять років,
Із пам'яті не стерту  до пуття,
Уклинену, мов біль страшних пороків -
Далеких апогеїв забуття.

Ти корифеєм був моїм, та це не втрата,
Бо ж альфа і омега то закон,
Лишилась я персоною нон грата
Й покинула твій ниций пантеон.

А ти згадай мене, невчасно, апріорі
Й забудь одразу ж і, прошу, забудь!
Я стану лише звуком у мінорі,
Котрий до тебе роки донесуть.