Жінка-УКРАЇНКА

(Костюк С. Траєкторія самоспалення: Щоденникові записи у віршах. – Чернівці: Букрек, 2015. – 142 с.)

Років із п’ять тому, коли я читав щойно видану збірку свого друга, колеги і тезкá Ігоря Павлюка “Стратосфера”, мені спало на думку не просто ознайомити з нею вітчизняного читача, а й запросити його, так би мовити, до спільного роздуму: а чим, власне, відрізняється справжній поет від просто людини, яка пише вірші? Одразу спали на думку рядки геніального символіста ХХ століття Павла Тичини:

На те я лірик, щоб запитувать,
не тільки холодно озватися,
не тільки лозунги почитувать,
а – дивуватись,
дивуватися! –

і виявилося, що саме в них і закодовано відповідь на це таке складне і водночас таке просте запитання.

Справжній поет (та й узагалі митець) – це той, хто, по-перше, вміє сам дивуватися навколишньому світу й щоразу знаходить у ньому нові, говорячи словами Ліліани Косановської, “незвідані горизонти”, по-друге, вміє дивувати читача, й, по третє, змушує його замислитися як над власною долею, так і над долею людства. А ще справжній поет, поет від Бога, як магніт притягує собі подібних, і в його товаристві завжди можна відкрити нове цікаве, ба навіть знакове ім’я.
 Саме на одній із імпрез Ігоря Павлюка у бібліотеці Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки я й познайомився вперше із поетесою з Нововолинська Світланою Костюк, котра виступила тоді у двох “амплуа”, проаналізувавши з ретельністю доскіпливого літературного критика зв’язок творчості Ігоря Павлюка з життєвими реаліями й прочитавши декілька дотепних і доброзичливих пародій на вірші поета. До речі, даремно багато хто вважає цей жанр “образливим” – насправді це своєрідна реклама, й письменник нерідко повинен заслужити увагу пародиста: на будь-кого пародій не пишуть).

Але мова зараз не про пародії, а про оригінальні поезії пані Світлани, чия збірка “Листи без конвертів” (2013) теж була представлена того дня на виставці- продажу поряд із книгами Ігоря Павлюка. Уже тоді, прочитавши буквально “на ходу” кілька віршів, я збагнув: в українську літературу прийшла талановита авторка з надзвичайно цікавим світобаченням. Це не були несміливі кроки початківця (та й який початківець зі Світлани Костюк – переможниці багатьох престижних літературних конкурсів, у доробку якої шість поетичних книжок, численні публікації в журналах, альманахах, колективних збірниках й більш аніж сорок пісень?!), а впевнений голос людини, якій є що сказати людям:

Каємось… каємось… Боже, як часто ми каємось…
Вкотре уже на ті самі граблі наступаємо…
Змін боїмося… обставин якихось лякаємось…
Тішимось думкою: маємо те, що вже маємо…
Віримо тим, хто давно розминувся із вірою,
Чуємо те лиш, що дуже хотілося б чути…
Кажемо іродам, всім почергово, “осанна” і “вірую”…
Потім ламаємо голови: як же нам бути?
Списуєм все на ментальність (О, це ми вже вміємо!)
В генах, мовляв, закодовано бути рабами…
Може, що зміниться, - все-таки потайки мріємо,
Бога благаючи – просячи: “Зжалься над нами!”

І от  на моєму робочому столі – нова книжка Світлани Костюк, видана вже цього року у Чернівцях (“Букрек”, 2015). Незвичне тут усе, починаючи  з назви – “Траєкторія самоспалення”, – і завершуючи композиційною побудовою: розділи соціальної (“Майданне”) та інтимної лірики (“Особисте”) гармонійно доповнюються кількома блоками перекладів. А найголовніше – зміст творів, із яких складається збірка. Біль авторки-патріотки за долю кинутої у воєнний вир України, її народу, скорбота за полеглими сягають тут найвищої точки, й на папір лягає не просто поезія – крик душі:

наливаються кров’ю очі нової доби
щось втрачає душа у скаженій оцій круговерті
і ростуть домовини так рясно як в лісі гриби
і стає страшнувато бо ми вже звикаєм до смерті
якась сила бісівська керує парадом мармиз 
боїмося себе і почути не можемо брата
невблаганно і вперто котимось котимось вниз
під приціл автомата
і кричати буває так важко як інколи в сні
і від тебе уже не залежить в тій гонці нічого
двадцять перше сторіччя
осанна кривавій весні
і єдина надія на вкотре розп’ятого Бога

Або:

Мене для цього світу вже нема –
Я вигоріла, вицвіла, німа...
Несуть мене, спустошену й розп’яту,
З “двохсотим вантажем” у кожну хату...
Душа моя, ранима й безборонна,
Відлунює у всіх церковних дзвонах...
Над ними дух Спасителя витає...
Для інших вже нема мене.
Немає...

Поетеса намагається достукатися до людських сердець, нагадуючи: кожен, хто живе не за Заповідями Господніми, ніби наново розпинає Спасителя (згадаймо Ліну Костенко: “Ісус Христос розп’ятий був не раз”), й наслідки цього – завжди згубні й для конкретної людини, і для людства в цілому. Перед читачем проходять гротескові óбрази саме таких “розпинателів”, які рвуться до ласого владного шматка, створюючи собі піар на людській біді:

о як ідуть до влади як ідуть 
шеренгами колонами осібно
і то пусте що кров’ю пахне путь
і то пусте що просвітку не видно…
не гребують ні грішним ні святим
синці малююють подвиги і шрами
нестріляні невтомлені ті самі…
а в ріднім краї смерч вогонь і дим…

Цим “прирученим патріотам” (скористаюся крилатим висловом Василя Симоненка) Світлана Костюк рішуче протиставляє тих, котрі, на її глибоке переконання, є справді прикладом жертовної любові до України, бо ж віддали за неї своє життя. Авторка ніби промовляє від їхнього імені: 

Ми знали, за що вмирали, за що не вижили…
Нам буде на небі легко, аби тільки ви жили…
Аби ви жили достойно, бо того варті,
Ми будемо вічно стояти в небесній варті…
Могло все інакше бути, та довго спали ми…
Візьміть же свободу із наших долонь пропалених…
Із наших сердець надії черпніть високої,
А ще…збережіть Україну у мирі та спокої…
Ми знали, за що вмирали…і ми не каємось…
А пильно
у ваші очі
з небес
 вдивляємось… 

Як відомо, заключну книгу Нового Заповіту – Апокаліпсис або Об’явлення Івана Богослова, – вважають і найпохмурішою серед книг Біблії (через моторошні описи катастрофічних видінь Апостола-Тайновидця), і водночас чи не найсвітлішою – завдяки останнім двом главам, де розповідається про “небо нове й нову землю” (Об., 21: 1), про “Новий Єрусалим” (Об., 21: 1), про “чисту ріку живої води” (Об., 22: 1) та про те, що “ночі вже більше не буде, і не буде потреби в світлі світильника, ані в світлі сонця, бо освітлює їх Господь, Бог, а вони царюватимуть вічні віки” (Об., 22: 5). Так само й серед трагізму образів та есхатологічних візій пані Світлани бачимо обнадійливі вогники оптимізму. Визнаючи, що її пісні “про волю, про добро, про Україну” через відомі обставини є сумними, поетеса все ж вірить, що “замість ночі буде день”, і більше того – всіма засобами поетичного впливу намагається підтримати таку ж віру в нас, звертаючись у молитві до Всевишнього:

Поміж боїв, у затишку пісень,
Пошли нам, Боже, ближнього любити…
Любити тих, хто “проти” і хто “за”,
Хто тут і там, хто поруч і не з нами…

І – як результат, – спільний із читачем катарсис:

Освятиться пропалена сльоза
Наповненими 
світлом
 почуттями…

Назва збірки комусь може здатися надто викличною і навіть “не християнською”: адже самогубство – це страшний гріх. Але це поверховий погляд на речі, бо образ “самоспалення” для Світлани Костюк є синонімом аж ніяк не суїциду (у християнському світогляді поетеси навряд чи доводиться сумніватися), а самовідданого служіння Вітчизні, людям і поезії до останку, не шкодуючи ні сил, ні снаги – як мовив свого часу Назим Хікмет у хрестоматійному вірші “Мов Керем” (1930):

Бо  якщо  я  горіть  не  буду,
бо  якщо  ти  горіть  не  будеш,  
                  бо  якщо  ми  горіть  не  будем,  
                  то  як  же  світло  ми  зберем  
                  в  пітьмі, 
                              у  мороці,  
                              в  імлі?
(Переклад Петра Дорошка)

Така ж гранична відвертість і саможертовність притаманна й інтимній ліриці пані Світлани, якій теж відведено значне місце в поетичному щоденнику. Це стосується і “Музею забутої любові”, й “Подружнього діалогу (уявного і реального)”, й “я душу заховаю поза часом…”, і “Про щастя…”, й “Світлого романсу”, і, звичайно, кредового вірша “Собі”, яким відкривається розділ:

задихатися дихати падати далі іти
по стежках лісових по небесних віднайдених схилах
шепотіти собі я щаслива я дуже щаслива
бо той образ той погляд зоріє мені з висоти
з висоти не-прощань не-чекань не-побачень а ще
з висоти не-розлук не-освідчень надуманих нами
засівати блокнотик своїми сумними піснями
і схилятись хіба що на осені тихе плече
всі печалі густі переходити майже убрід
не зотліти в золі ліпше жар у долоні згрібати
ліпше зовсім згоріти лишаючи сонячний слід

“Лише любов врятує світ”, – переконана поетеса й раз у раз малює перед читачем картини цього врятованого від суспільних деформацій світу, бо знає: думка матеріальна, а думка митця – матеріальна подвійно, бо ж, як записано у Книзі Буття, Бог сотворив людину “на Свій образ” – отже, теж творцем:

любов лише любов врятує світ
цей дивний світ з пожарищами й війнами
і Божий слід глибокий Божий слід
і світло за відчиненими вікнами
і милосердя тихе мовчазне
і співчування до живого й сущого
а все лихе мине колись мине
несемо хрест тяжкий задля грядущого
де буде мати сонячна як день
і добрі люди дивом зачаровані
і зорепад нечуваних пісень
і почуття Всевишнім подаровані

Вище вже мовилося, що третьою, заключною частиною поетичного щоденника-триптиха Світлани Костюк є добірка перекладів. “Ну й що ж тут такого оригінального?” – може спитати читач-скептик, ще не читавши цієї книжки, – адже чимало поетів займаються художнім перекладом і вряди годи включають рідномовні інтерпретації доробку поетів з різних країн”. Але перегорнувши бодай кілька сторінок згаданого розділу, і він збагне – йдеться не про переклади з інших мов, здійснені пані Світланою, а про її ж таки вірші, інтерпретовані іншими мовами – російською (перекладач – Тетяна Квашенко), англійською (Юрій Лазірко) та польською (Микола Якимчук і Євген Соболь).

Переклади Тетяни Квашенко відзначаються змістовою й ритмічною близькістю до оригіналу. Нерідко пані Тетяна додає до загальної палітри й власні барви. Наприклад, інтерпретуючи вірш “знов позолоту бабиного літа…”, перекладачка вміщує “павутинку сяєвом налиту” в сонячному кіоті (кіот –полиця або шафка для ікон. – І. О.), якого немає в оригіналі, але натомість вірш набуває ще більшої образної насиченості. Це ж можна сказати про “трепетность волос”, що озивається у перекладі як відлуння автентичного “шовку тонких волось”. Епітет “чуднáя” (“дивна”)  в першому рядку (“вновь лета бабьего чуднýю позолоту…”) якраз і підкреслює отой стан подиву від звичайних, здавалося б, речей, який покликає до життя поезію. Хоч, скажімо, при перекладі вірша С. Костюк “засмучена Марія на іконці…” Тетяні Квашенко варто було б ретельніше подумати над римою (так, “іконці” – “оболонці”, “боями” – “брами” в російськомовній інтерпретації набули дисонансних форм “иконке” – “обёртке” і “пушки” – “заблудшие”). Не завжди вдається дотримуватися й ритміки оригіналу – так, скажімо у згаданому вірші про бабине літо перший рядок довший за кількістю складів аніж аналогічний в оригіналі (у польськомовній інтерпретації Миколи Якимчука він, навпаки, коротший).

Якщо вже ми торкнулися перекладів мовою Міцкевича і Норвіда, варто відзначити, що інтерпретації М. Якимчука і Є. Соболя приваблюють умінням “схопити” авторський настрій і донести його до читача – певні ж ритмічні нюанси зумовлені специфікою польської мови. 
Проблема ж, із якою зіткнувся Юрій Лазірко, була набагато складнішою, оскільки йому випало перекласти вірші поетеси мовою, граматично не спорідненою зі слов’янськими, хоча й приналежною до індоєвропейської сім’ї. В таких випадках іноді доводиться вибирати між змістом і формою або, як мовив колись, Володимир Набоков, “між римою й розумом”. Приклади такого підходу є і у Ю. Лазірка. Так, інтерпретуючи вірш “сприймаю кожен день свій як останній…”, пан Юрій прагне зберегти найперше змістову спорідненість з оригіналом. При цьому він відмовляється у своїй інтерпретації навіть від катренної побудови строф:

each day is like the last one
as regards
the sigting through my soul
a mallow and a star
I gather ruthless moments
in my heart
and blazing
in the maple wind
which swings too far

Проте там, де це є можливим, перекладач усе таки шукає ритмічної відповідності з оригіналом і, наприклад уже у вірші “Світе мій…”, бачимо сліди саме цього підходу (поряд із переважанням попереднього). 
Порівняймо початок твору – в оригіналі:

Світе мій…
Світе мій…
Світе мій…
Тричі ще: світе мій!

І в перекладі:

Oh my world…
Oh my world…
Oh my world…
Three more times - oh my world!

Як бачимо, повна ідентичність ритміки, й Юрій Лазірко досягає її в багатьох інтерпретаціях, а особливо вдало – в перекладі пісні “Моя розхристана душа” (хоч одразу й співай її англійською)…
Що ще незвичне у “Траєкторії самоспалення” – це те, що, будучи оригінальною авторською книжкою, вона водночас є й збіркою… двох. Той, хто вирушить у мандрівку поетичним світом Світлани Костюк, неодмінно знайде собі провідника й нового друга в особі її чоловіка Анатолія, котрий блискуче проілюстрував книгу, дуже тонко й шляхетно підкресливши її емоційний та ідейний колорит. Читач ніби віртуально відвідає виставку талановитого художника, отримавши справжнє естетичне задоволення від його робіт. 
Підсумовуючи сказане, з певністю констатую: нова збірка Світлани Костюк не просто відбулася – це, поза всяким сумнівом, успіх, із яким поетесу й вітаю.

Ігор ОЛЬШЕВСЬКИЙ